Цього року, 4 листопада свій 65-річний ювілей святкує народний артист України Ігор Равицький, художній керівник Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. Василя Василька. режисер. Ігор Миколаєвич очолює театр з 1988 року. За цей період ним поставлено численна кількість вистав (деякі з них стали учасниками і лауреатами всеукраїнських та міжнародних фестивалів), відкрито у театрі малу сцену «38». Завдяки Равицькому регулярно відбувається поповнення колективу молодими акторськими кадрами, а найголовніше – до співпраці залучаються найбільш «креативні» постановники України та зарубіжжя. Серед режисерів, які формують естетичне обличчя “васильківців”: Аллєсіо Бергамо (Італія), Микита Гріншпун (Росія), Дмитро Богомазов, Юрій Одинокий, Владислав Троїцький, КЛІМ, Андрій Бакіров, Олексій Коломійцев та інші.
Миронова: Ігоре Миколаєвичу, Ви з творчої сім`ї — тато режисер, мама актриса. Отже, те, що Ви опинилися в театральній професії, є цілком логічним. Але все ж таки, чому саме режисура, а не, скажімо, акторство? З такою колоритною зовнішністю…
Равицький: Я взагалі не збирався йти в цю професію, я хотів бути істориком, археологом і до сих пір люблю цю справу, книги відповідні читаю. Та в старших класах, коли настав час визначатися, своє авторитетне слово сказав тато, мовляв — спробуй режисуру. Я послухав. Спочатку шкодував – хотів стати актором, а згодом почав втягуватися і таки втягнувся. Та по-справжньому професію режисера зрозумів тільки через десять років після закінчення інституту.
М: Розкажіть, яким має бути «ваш актор»? Якими якостями він повинен мати, щоб Вам було приємно і зручно з ним працювати?
Р: Мені подобається актор, який здатен мислити самостійно, вміє пропонувати свої варіанти, з котрих я міг би вибрати. Мені зручно працювати з актором різноплановим, який рівноцінно легко себе почуває і в комедійному жанрі, і в трагічному, і в гротесковому. Так склалося, що з тих пір, як очолюю театр, я регулярно поповнюю трупу молодими кадрами. Але жодного разу мені не доводилося збирати їх всіх разом в одній постановці, а от у виставі «Місто мого дитинства», яка зараз готується, нарешті вдалося їх всіх задіяти. Чесно кажучи, пишаюся тим, що я не помилився в них. Не знаю, чи вийде вистава вдалою, але сам процес мені приносить масу задоволення. Коли він скінчиться, я буду сумувати за ним.
М: Як Ви розумієте поняття «талановита людина»?
Р: Талановита людина – це складна людина, неоднозначна, яка вміє тонко відчувати, думати, аналізувати, творити, захоплюватися і захоплювати. Якщо говорити про акторський талант, то це та людина, якій, наприклад, ще не встиг завдання поставити, а вона тобі вже десять варіантів пропонує. Талановитий актор – це не просто виконавець ролі, а яскрава особистість, від якої не можна очей відірвати.
М: Якими критеріями Ви керуєтесь, коли підбираєте п`єсу для чергової своєї постановки?
Р: У першу чергу матеріал мене повинен схвилювати як людину. Люблю оригінальні п`єси, не ті, що широко використовують у репертуарах театрів України. Хочу бачити наш театр оригінальним, тому і режисерів таких запрошую, і твори такі підбираю. Сам не часто ставлю – даю дорогу молодим. А коли беруся все ж таки до постановки, то — «хоч рідко, але хочеться мітко». Тому вибираю щось незвичне й незатерте. Скажімо, п`єса Віктора Шендеровича «Два ангели» потрапила у репертуар, бо мені здалося, що вона яскрава по формі, сучасна і здатна схвилювати. Це, власне, і є ті критерії, якими я керуюся. А от, наприклад, п`єса «Старі будинки» Валерія Хаіта, Георгія Голубенка, Леоніда Сущенка, над якою я зараз працюю, що буде називатися «Місто мого дитинства», зараз не йде в жодному театрі України. А між тим, це дуже мила, добра і проста історія з краплинкою смутку.
М: Я знаю, що Вас дуже важко розсмішити. Пригадайте випадок, коли ви останній раз від душі сміялися.
Р: Мій син Антон, який добре знає мою вдачу, дуже хотів мене розсмішити і показав мені відео з Інтернету, на якому Кіркоров під час виступу не помітив, що до нього з квітами підійшла жінка, і від несподіванки голосно закричав. А фонограма в той час продовжувала співати його пісню. Я реготав до сліз. Антон цей момент зафіксував і тепер, коли хоче мене насмішити, знову вмикає це відео. А ще фільм «Один вдома» (перша частина) на мене справляє то й же ефект. Взагалі, я визнаю, що це моя біда, адже сміятися треба частіше…
М: Чи є якась тема, яка хвилює вас над усе? Тема, яку хочеться знову і знову підіймати у своїй творчості?
Р: Тема долі людини. Багатогранність і неоднозначність людського характеру.
М: Найбільш значуща для вашої творчості і вдала постановка уже була, чи ще попереду?
Р: Скажу красиво – вона ще попереду. А взагалі, для мене всі мої дітища важливі і дорогі, адже я не так багато їх створив. Не можу сказати, що є постановки, в яких я задоволений абсолютно усім, десь один компонент більш вдалий, десь інший.
М: Назвіть фрагмент Вашої біографії, за який ви понад усе вдячні долі.
Р: Що стосується професії, то це, мабуть, був момент, коли я поставив дві постановки «Тихий Дон» М.Шолохова і «Вожак» Захарія Станку у Сумському театрі. Ці вистави ми возили до Києва і одержали нагороди. Та не в тому справа, головне, що під час їх постановки у голові відкрилося якесь віконечко – портал, який допоміг глибше відчути професію. І в особистому житті є моменти, за які можна подякувати — у мене два сина і дружина.
М: А що, на вашу думку, є поняття професійності у театрі?
Р: Бажання не тільки бути почутим і зрозумілим, але й бажання почути та зрозуміти інших. Також, професійність у театрі — це відчуття відповідальності за спільну працю, яке має бути у кожного члена колективу.
М: Дякую за щиру розмову. Ще раз зі святом Вас! Міцного здоров’я, творчого натхнення для майбутніх постановок і звичайного людського щастя.
Тетяна Миронова.