Оголошення подала онучка
Людмила Щаслива, сел. Бессарабське, разом – 10 років:
– Мені допомогла познайомитися з чоловіком моя онучка Настя. Я мешкала в місті Бар на Вінниччині, була вдовою. Тоді мені було 62 роки і здавалося, що від життя вже особливо нема чого чекати. Влітку я поралася на дачі. Якось Настя приїхала, подивилась, як я працюю, і каже: «Бабусю, ти в мене така гарна, весела. Давай знайдемо тобі чоловіка!» – «Та де ж ти його знайдеш?» – питаю. «Я дам оголошення». А тоді по телебаченню була така програма, де титрами йшли оголошення про знайомство. Щойно Настуся розмістила моє оголошення: «Познайомлюся з толковим чоловіком», як через п’ять хвилин мені почали дзвонити – дзвінків зо двадцять було.
Чим мені припав до душі Віктор? Він, побачивши моє оголошення, навіть ручки не мав записати, тож просто запам’ятав мій номер і наступного дня подзвонив. Два тижні ми спілкувалися телефоном, з’ясувалося, що він працює, не п’є, не палить – для мене це важливо. А потім запросив мене до себе, в Тарутине (Бессарабське). Я приїхала. Дощ такий був, а він стоїть мокрий, з квітами – зустрічає. Тижня вистачило, щоб я зрозуміла – він добрий, щедрий, порядний чоловік. Одразу дав мені ключі від квартири. Сказав, що можу відчувати себе хазяйкою, поклав гроші на стіл, щоб я могла сходити на базар за покупками. Познайомив мене з друзями, колегами, дітьми. Я не пристосовувалася до нього, ми просто почали жити разом. За ці десять років жодного разу не пожаліла, що залишила місто, квартиру, дачу, адже поряд зі мною є рідна душа. Ми багато говоримо на різні теми, розуміємо одне одного, мені з ним легко і спокійно. Добре сприйняли наше рішення діти. Живемо в цивільному шлюбі, хоча каблучку мені Вітя подарував, на знак нашого кохання. Мені б хотілося, щоб ми повінчалися.
Сьогодні багато чую, що скоро шлюб відійде у минуле. Це неправда. Я спостерігаю за своїми дітьми, як вони переживають одне за одного, піклуються про своїх дітей, стараються дати їм кращу освіту. Сімейні цінності такі самі – взаємоповага, підтримка, любов.
Познайомились на танцях, і досі не нудно
Олександра і Борис Деренжі, сел. Бессарабське, сімейний стаж – 43 роки:
Олександра: – Я з Тарутиного, а у селі Рівне (Бессарабська громада) жила моя бабуся і я їздила до неї. Якось з подругою пішла на танці, там і побачила Борю. Це було кохання з першого погляду.
Борис: – А я якраз прилетів у відпустку з армії, служив у Хабаровську. Ну і такий весь бравий. Бачу, стоїть така красуня у коротенькій спідниці. Підійшов, запросив її на танець, познайомився. Потім пішов проводжати, посиділи на лавочці, поговорили, але в перший день навіть не цілувалися. А через чотири дні я полетів на службу.
Олександра: – А я залишилась його чекати, писала листи. Його листи досі зберігаю. Він повернувся, влаштувався на роботу інженером, я працювала бухгалтером. Ми ще два роки зустрічалися, а потім одружились. Спочатку жили в орендованій квартирі, згодом Борі дали трикімнатну квартиру, в нас тоді вже двоє дітей було. Це було неймовірне щастя – наша квартира.
Борис: – Коли мені стукнуло 50, я сказав: «Усе, досить жити в квартирі, будемо будувати дім». І наступного ж дня заклав першу плиту, а через два з половиною роки ми переїхали у свій будинок.
Олександра: – Звичайно, за 42 роки багато чого було, але нам ніколи не було нудно. Ми все робимо разом – ведемо бізнес, їздимо відпочивати, переживаємо і радощі, і труднощі.
Борис: – А ще ми полюбляємо зустрічати гостей – наша родина дуже гостинна. Я тому і дім збудував, щоб на власному подвір’ї гостей вітати.
Олександра: – В сім’ї головне повага і вміння поступатися. Для наших дітей, наприклад, нормально, що в кожного свої гроші, «своя каса», а ми як клали в загальну скриньку, так і кладемо. Зараз молодь прагне мати більше свободи в шлюбі, це їхнє право. Але я гадаю, що таким чином вони уникають відповідальності одне за одного.
«Давай дружити» – написала на сайті знайомств
Ірина Шевченко-Абаржи, сел. Буджак, разом – 7 років:
– У 2018 році ми обоє розмістили оголошення на сайті знайомств. Я натрапила на публікацію Діми – сподобалось його відкрите, щире обличчя, погляд такий добрий. Написала просто: «Давай дружити». Він відповів, і ми почали спілкуватися. Вже через тиждень я його запросила в гості, в Сєвєродонецьк. Знаєте, що мене з порога вразило? Він привіз не тільки подарунки, а ще і дві великі торби продуктів. Потім люстру полагодив. На 8 Березня прислав мій портрет, який сам написав – крім того, що він вчитель, виявилося, що ще є художник. У Діми взагалі багато талантів.
А ще він надійний – коли я переїхала, то тяжко захворіла, і його підтримку відчувала цілодобово. Ми різних національностей – він болгарин, я українка, і ми різні – я більш запальна, він спокійний, але це не заважає нам знаходити спільну мову. Головне – у сім’ї треба усе проговорювати. Не мовчати, не дутися, а говорити. Ми не ділимо сімейні обов’язки на жіночі і чоловічі. У кого є вільний час – той і готує. Я можу прийти з роботи, натаскати дров і затопити котел. Діма може заплести кіски нашій донечці. У нас сучасна родина – разом заробляємо, разом творимо своє життя.
Наколядувала собі чоловіка
Ганна Мунтян-Раткова, сел. Бессарабське, сімейний стаж – пів року:
– Ми з Дімою вчилися в одній школі, але в різних класах. Він родом з Іванчанки, я з Надрічного (Бородінська громада). Ходили, але не помічали одне одного, навіть не були знайомі. Потім отримали професії, почали працювати. Я у Бессарабському Будинку культури, Діма в поліції. Іноді ми бачилися на вулиці, я зупиняла на ньому погляд. Знайомство сталося на Різдво. Ми від Будинку культури ходили з колядками по установах, завітали й до поліції. Там нарешті познайомились і обмінялися телефонами. Почали зустрічатися. З’ясувалося, що маємо багато спільного – для нас обох важлива взаємоповага, ми однаково бачимо, якою має бути справжня сім’я. До того ж у нас і традиції однакові, адже ми обоє за національністю – молдавани.
Зустрічалися два роки, а потім на мій день народження Діма подарував мені торт із написом «Виходь за мене» і вручив каблучку. Я сказала «так».
Наш шлюб будується на довірі. Гроші в нас спільні. Сьогодні часто молоді подружжя в гонитві за грошима не помічають, як втрачають одне одного. Ніякі гроші не врятують сім’ю, якщо немає кохання, поваги і розуміння.
Подолали всі забобони
Дмитро і Алла Куруч, с. Весела Долина, Буджацька громада, сімейний стаж – 25 років:
Дмитро: – Я родом з Перемоги, Алла – з Веселої Долини. Познайомились ми ще школярами на фестивалі в Перемозі.
Алла: – У нього був червоний «Мінськ» і він приїхав на ньому на стадіон. Але ми тоді не почали зустрічатися, просто потоваришували. Коли я приїздила в Перемогу до бабусі, ми спілкувалися.
Дмитро: – А потім ми зникли з поля зору одне одного. Я вчився у Білгороді-Дністровському, Алла – в Одесі. Пізніше і я продовжив навчання в Одесі, знов зустрілися, почали спілкуватись.
Алла: – Щоб зрозуміти, що ми подобаємось одне одному не тільки як друзі, а й як чоловік та жінка, нам знадобилося п’ять років. А коли ми це зрозуміли, то не стали довго чекати – 13 березня подали заяву до РАГСу, 13 травня одружилися, ще й високосний рік був. Отак і подолали усі забобони.
Дмитро: – Після одруження деякий час мешкали в Одесі, а потім вирішили повернутися в село. Так і живемо разом з моїми батьками. В нас прекрасна донечка, чудовий зять, дружні свати.
Алла: – До речі, нашим дітям допоміг познайомитись інтернет. Наш майбутній зять по роботі часто бував в тому районі міста, де мешкала дочка, бачив її, але не наважувався підійти. А потім він її розшукав через інтернет. Вони списалися, так усе й закрутилося.
Діма: – В родині дуже важливо вести діалог. Якщо люди перестають чути одне одного – це кінець.
Читайте також:
