В золотом зале Одесского литературного музея 18 апреля отпраздновал свое 80-летие украинский писатель, лауреат Шевченковской премии Владимир Рутковский. В числе почетных гостей побывала и «Одесская жизнь».
На вопросы нашего журналиста Рутковский отвечал честно, со свойственным ему чувством юмора. Так, гости праздника, друзья и почитатели творчества автора узнали интересные и малоизвестные факты из жизни одессита — о злобных рецензиях на его стихи и прозу, о преследованиях советской власти, об обвинениях в национализме и смешных моментах биографии.
ОЖ: Володимире Григоровичу, «Одеське життя» підготувало кілька запитань до Вас. Чи памятаєте Ви свої перші віршовані рядки?
Володимир Рутківський: Ще б пак! Рання осінь 1941-го. Мені трохи більше чотирьох років. Я побив племінника поліцейського за те, що той поцупив мої іграшки. Але тут нагодився сам потліцейський і з матом погнався за мною. Ще й вистрілив. Мені здалося, що просто в м ене.Тож я біг уподовж вулиці і кричав від жаху: «Ой, рятуйте, доюбрі люди,/ Ой пропаща ж я людина!» Тільки набагато пізніше я зрозумів, що кричав віршами. Хай вони були й недолугими, але в щирості їм не відмовиш.
Чи памятаєте першу рецензію на вас?
Ще б пак! Це було наприкінці 1966-го. Рецензію написав відомий професор 
філології. Вона починалася ніби непогано, але закінчувалася такими словами: «В анотації до збірки віршів написано: «У світ творчості з заводських воріт виходить молодий поет Володимир Рутківський. Але я вважаю, що він виходить не з заводських воріт, а з заводської підворітні». І це було ніби своєрідним сигналом для того, аби відповідні органи звернули на мене увагу.
В 1969 році ваше ім’я з’явилося в закритому листі ЦК КПУ, як ідейно незрілого поета. Як результат – ваша третя збірка «Плоти» була вилучена з бібліотек, а книжка «Експромт» була вилучена з тематичних планів. За що?
Я теж з цим питанням прибіг до спілки, але один з тодішніх її керівників порадив мені не більше не задавати таких дурних запитань і додав: «І подякуй своєму Богові, що ти зараз не на лісоповалі» . Тільки багато пізніше я довідався, в чому справа. За 
два тижні перед чехословацьким повстаннрям у 1969 року до Одеси приїхав редактор молодіжних передач Братіславського радіо. Я тоді був редактором молодіжнизх передач Одеського обласного радіо, тож мені доручили супроводжувати його. Він теж був молодим поетом і нам було про що поговорити. На прощання я подарував йому свої «Плоти» з підписом, причому відновив рядки, вилучені цензурою, та ще й поскаржився при цьому на її дії. А за два тижні на Братіславському радіо цей редактор розповів на моєму прикладі, як в СРСР радянська цензура розправляється з інакомислячими. Тож мене уу відповідності з тодішніми законами мали послати туди де Макар телят не пас за передачу матеріалів за кордон Але мабуть, не зроби ли цього тому, що в такому ви падку дехто мав би відповідати за те, що запросив ворожого агента до СРСР. Тож цю справу якось зам’яли.
Найстрашніші миті у вашій творчій долі?
Їх кілька. Перша -1970 рік. Я монтую чергову радіопередачу, а мені телефонують зі 
спілки і пропонують негайно прийти на засідання правління. Приходжу. Голова правління, не дивлячись на мене. зачитує заяву такого з місту: «Первому секретарю одеського обкома партии, копии: одеської отделение КГБ и одесское отделениє Союза писателей. Заявление. Доношу до Вашего ведома, что на одесском областном радио засела группа украинских буржуазных националистов во главе с самым оголтелым из них Владимиром Рутковским. С криком «Русских стихов в эфир не дам!» он позволяет себе швырять на пол. стихи уважаемых писателей». Кілька тижнів комісія з обкому розбирала мою справу. Врятувало мене те, що свідки засвідчили, що перед словом «русских» я сказав «таких». Себто графоманських.
Друга -1974 рік. Вищі Літературні курси. Москва. Лекції з політекономії соціалізму читає професор Ішутін, який свого часу був референтом Голови Ради Міністрів 
Косигіна. Зазвичай його лекції скидалися на довірливу розмову про все на світі. От і цього разу, ледве професор зайшов в аудиторію, як мій однокурсник Сергій Павлов – він зараз вважається класиком російської фантастики – запитує: «Михайле Івановичу, як на Ваш погляд, чи не зробили ми помилки, подарувавши Україні Крим?» « Вважаю, що це було помилкою,- відказав той.- Навіть з огляду на 300-ліття Переяславського договору». Я в цей час гортав якусь книжку, то й не збагнув, як мій язик бовкнув: «Нічого, через 100 років і Кубань подаруєте». Отямився від мертвої тиші і побачив, як зблід професор. Цілий день провів, наче в якомусь сні. Все чекав, що от-от відчиняться двері зайдуть люди в цивільному. І вони прийшли. Під вечір парторг курсів сказав, що у нього зараз сидить професор Ішутін і чекає мене. Заходжу. Професор сидить за столом, а на столі пляшка. Він розливає горілку по склянках і каже: «Вибач, Володю, що спровокував тебе на таку відповідь. Давай вип’ємо і забудемо…» А зараз навіть випити ні з ким.
Коли вас перестали переслідувати?
1985 рік. Тоді вийшла моя книга нарисів «Земля майстрів» про колектив Одеського 
заводу прецизійних верстатів, який вважався одним з кращих в тодішньому СРСР. І от мені телефонує директор заводу і повідомляє, що він щойно повернувся з наради в Москві, яку проводив міністр середнього машинобудування (вважай, космічної галузі), двічі герой соцпраці Славський, — відомство якого запобігло вибухові на Чорнобильській АЕС. Перед цим директор подарував міністрові мою книгу. Так от, під час наради міністр помахав моєю книжкою перед присутніми і сказав: «От як треба писати історію заводів!» Не знаю, правду сказав директор, чи просто хотів втішити, — але з того дня все з мінилося наче за помахом чарівної палички. Мене почали хвалити де треба й не треба, запропонували стати відповідальним секретарем, а з обком у партії зателефонував знайомий по журналістиці відповідальний працівник і сказав: «Старик, пора би тебе и в партию вступить. Нужно брать вожжи в свои руки». Пишаюся, що зумів відкараскатися від такої честі. А от Вінграновського таки дотисли.
Ваші найкращі миті?
Той же 1985 рік, Москва. Мене викликали на всесоюзну нараду з питань сучасної дитячої казки. Доповідь виголошував молоде світило з Академії наук. Він сміливий і 
непримиренний. Дісталося на горіхи корифеям Радію Погодіну. Анатолію Алексіну, Феліксу Кривіну, отримав своє навіть сам гімнотворець Сергій Михалков… Сиджу і з жахом думаю, що ж буде, коли доповідач добереться до мого «Бухтик из тихой заводи», який відмовилася друкувати наша «Веселка», а я здуру не послухався, а переклав на російську і повіз у «Детскую литературу»? Нарешті черга дійшла і до «Бухтика». Але що я чую? «Залежи доброты… идеальное соотношение сказки и реальности… сказка является одной из лучших сказочных повестей Советского Союза за 12 пятилетку…» І це про мене, якого ще вчора з перегноєм змішували всі, кому не ліньки? Сказитися можна!
Найкумедніший випадок з вашої творчої біографії?
Взагалі я білобілетник, бо в студентські роки потрапив під сніговий завал і отримав запалення легенів , що перейшло в туберкульоз. І от в 2011 році вийшов мій 
історичний роман про битву на Синіх Водах, де я, між іншим, по своєму трактую побудову литовсько-українських полків проти непереможної доті Орди. Презентація планувалася в київській книгарні Є, але Національний музей літератури в останню мить перетягнув її до себе. Після презентації заходжу до книгарні Є, а мені назустріч кидається директор. «Вас розшукував міністр оборони України!» « Що таке?» « Він купив ваші «Сині Води» і сказав, що приїхав послухати лекцію Рутківського». Я отетерів : ну де ж це чувано, щоб м міністр оборони приїхав послухати лекцію якогось білобілетника?
Подробнее интервью с Владимиром Рутковским смотрите ниже, а также в разделе ВИДЕО портала «Одесская жизнь» и на портале «На пенсии».
СПРАВКА ОЖ:
Награды и кино Владимира Рутковского
За трилогию «Джуры» Владимир Рутковский в 2012 году получил Шевченковскую премию. В 2015 году вышла незапланированная часть «Джуры и Кудлатик». Так трилогия стала тетралогией. На приключениях джур автор окончательно поставил точку.
Другие награды и премии Владимира Руткивского: Премии имени Леси Украинский, Николая Трублаини, Виктора Близнеца, рейтингу «ЛитАкцент 2009 года» и литературной премии «Книга года BBC 2011» (за историческую дилогию «Синие воды»).
В 2013 году кинопроект по роману Владимира Рутковского «Сторожевая застава» победил в пятом конкурсе Госагентства по вопросам кино, получив частичное финансирование. С 17 октября 2017 года экранизацию должны презентовать в кинотеатрах Украины. Сценарий писал Александр Дерманский, режиссер — Юрий Ковалев.
В 2016 году компания «Star Media» начала работу над полнометражным исторически приключенческим фильмом «Джуры козака Швайки» по мотивам романа Владимира Рутковского. Сценарий вместе с Рутковским написала Ирен Роздобудько. Режиссер-постановщик — Анатолий Григорьев, продюсеры — Галина Храпко и Влад Ряшин.
