Щороку 22 червня український народ вшановує світлу пам’ять мільйонів земляків, життя яких обірвала Друга світова війна. Горем і болем вона увірвалась в кожну українську домівку, кривавою лінією пройшла через кожне серце, кожну долю.
Для України Друга світова війна – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі імперські інтереси і часом вбивати інших українців. Україна понесла надзвичайні втрати внаслідок цієї війни. Під час бойових дій та в полоні загинуло 3-4 млн. військових і підпільників, понад 5 млн. цивільних загинуло через окупаційний терор та голод в тилу, до 5 млн. жителів були евакуйовані або примусово вивезені до Росії та Німеччини, значна частина з яких не повернулася. Загалом, безповоротні втрати України склали 8-10 млн. осіб. Матеріальні збитки становили 285 млрд. тогочасних рублів. Внаслідок бойових дій постраждало понад 700 міст та містечок, 28 тис. сіл. За кілька місяців бойових дій територія України була повністю завойована.
Напередодні Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні, який щорічно ми вшановуємо 22 червня, редакція «Одеського життя» публікує частину щоденника свідка тих кривавих подій.
Починалася війна
Мій батько, історик за фахом, Василь Терентійович Галяс, потрапив до Одеси у 1926 році, коли йому було п’ять років. З того часу він прожив тут 80 років, з двома перервами. Два роки на початку 1930-х років він провів на Донбасі, разом зі своїм батьком, Терентієм Антоновичем. Друга перерва була набагто довшою та складнішою, бо припала на роки війни, шляхи якої Василь Терентійович пройшов рядовим від Чорного моря до Ельби. Якимось чином всі воєнні роки йому вдавалося вести щоденник, хоча радянським воїнам це було суворо заборонено. Батько розповідав, що записи вів у маленьких книжечках, які за прикладом Тараса Шевченка, називав «захалявними», тобто їх можна було сховати у чоботи. Після війни він ці записи переніс до трьох зошитів, не змінюючи ані слова. Зараз ці немудрящі записи стали документом Епохи. В цій підбірці напередодні трагічної дати 22 червня 1941 року я зібрав найбільш цікаві записи перших місяців війни.
21 червня 1941 року
Увечері заступав в караул. Охороняю склад боєприпасів. В караулі можна відпочити після тяжкої роботи.
22 червня 1941 року
Став на пост рівно о четвертій годині ранку. Лише пізніше дізнався, що в цей час розпочалася війна з Німеччиною. В 10-й годині приїхав до караульного приміщення капітан Глазов і повідомив нас про це. Ми всі були приголомшені цією звісткою. Це гірше, ніж війна з Туреччиною. Ми залишаємось тут.
23 червня 1941 року
Всі роботи по обладнанню «огньових позицій» припинено. Туреччина з нами не воює, а Німеччина далеко. І все ж таки сьогодні ввечері над містом появились перші ворожі літаки. Бомб не кидали, але ж викликали шалений огонь зенітних гармат. Вперше наші прожектори були направлені на ворога.
24 червня 1941 року
Стояв на варті поблизу міського кладовища. Страшно вночі, але попереду буде ще страшніше.
26 червня 1941 року
Такої скорої війни я не сподівався. Тому весь час мав при собі один великий сундук (а не чемодан), в якому лежали різноманітні газети, деякі книжки та всі листи від рідних і знайомих. Сьогодні політрук роти Новиков наказав все це знищити. Я повинен був виконати його наказ і спалити в печі всі газети та листи. Жаль було з ними розставатись. Адже в армії листи були мої друзі і порадники. З оточуючими людьми я не хотів знатися. Зі слізьми на очах я спалив листи від батька та шкільних знайомих…
1 липня 1941 року
Отримав листа від батька. Розуміється, батько дуже занепокоєний війною.
5 липня 1941 року
З командиром Царгородським виїхали в Цемеську долину рити землянку шість чоловік, в тому числі і я. Ми оселились в приміщенні клубу колгоспу імені Леніна Цемдолінської сільради.
8 липня 1941 року
Ми працюємо тільки до обіду. Після відпочиваємо. Я ж заходжу до колгоспної хати-читальні, де можна дещо почитати.
9 липня 1941 року
Всіх «грамотних» викликали в полк на медичний огляд. Відбирають людей, здатних вчитися в авіаційній школі. Я, звичайно, до повітря не пристосований. Мене «забракували».
14 липня 1941 року
Дві землянки викопали за цю декаду і повернулися в прожекторну роту. Прибуло чимало людей з місцевого населення. Так звані приписники уже зодягли військову форму. Вони вже викопали багато землянок, де і живуть зараз.
20 липня 1941 року
В одній великій землянці демонстрували фільм «Заключенные».
26 липня 1941 року
В землянці бачив і слухав звуковий музичний фільм «Концерт-вальс»
3 серпня 1941 року
Написав маленький вірш «Відплата скаженим ще буде». Фашисти шаліють, незважаючи на жіночі сльози і дитячий плач.
4 серпня 1941 року
Написав листа до батька. Отримав листа Люди Віолін уже не з Одеси, а з Херсону. Родина Віолін змушена евакуюватися з Одеси, залишаючи напризволяще свою квартиру, щоб не потрапити до рук фашистських розбишак, які особливо знущаються з євреїв. Люда прохає не писати, поки вона не зупиниться десь в дорозі. Мені жаль Люду та її батьків, що змушені будуть кочувати з місця на місце. Проклята німота пішла на нас війною.
7 вересня 1941 року
Прожекторна станція молодшого командира Товстика зайняла позицію поблизу Цемдолинської сільради. Відтепер я на цій станції. Товстика всі бояться як сурового начальника. До всіх людей він ставиться зі зневагою. Цікаво, що він тільки зі мною ділиться своїми враженнями. Вірші Миколи Товстика я спалив разом з листами в перші дні війни.
10 вересня 1941 року
Випадково розговорився з кухарем нашої точки Шімбаровським. Його старший брат з сім’єю жив в тому будинку, що і я (вулиця Бебеля, №22). Багато часу зайняла наша розмова про Одесу.
19 вересня 1941 року
Перейшов на прожекторну станцію Царгородського. Його прожектор стоїть вдень в дворі рибного заводу, а вночі машина виїжджає на ОП поблизу моря. Всю ніч почергуємо, а вранці повертаємось до рибзаводу. Я призначений слухачем при звукоуловлювачі старого типу «ЗП-2»
20 вересня 1941 року
В клубі моряків бачив фільм «Песня о любви».
21 вересня 1941 року
Після впертих боїв частини Червоної армії залишили українську столицю Київ. Одеса ще тримається в облозі.
23 вересня 1941 року
Добре служить в армії шофер Бальбот. Від нашої прожекторної станції до його рідного дому буде не більше 400 метрів. Дружина Бальбота часто приходить на точку і забирає в свого чоловіка, що він наловить за цілий день. Вдень у нас нема ні занять, ні роботи. Зате всю ніч ми чергуємо. Часто приходиться світити по ворожим літакам, які уже кілька разів кидали бомби.
25 вересня 1941 року
Написав вірша «Товаришці по школі», присвяченого Люді Віолін. Текст його наступний:
«Не зітхай безнадійно, дівчино,
Не впадай в песимізм та одчай,
І в тяжкі для усіх нас хвилини
Ти надію на краще плекай.
Прийде час, коли справдяться мрії,
Що їх зараз утратили ми.
Ясним променем щастя пригріє.
Ти ж досягнеш своєї мети».
30 вересня 1941 року
Слухав радіопередачу з Одеси, що знаходиться в стані облоги.
17 жовтня 1941 року
Отримав відкритку від батька, який залишився в Одесі. Радянські війська покидали її після двох місяців героїчної оборони.
26 жовтня 1941 року
Отримав останні батьківські листи з Одеси. Вони датовані 7 жовтня і 12 жовтня (5 годин ранку). Батько сповіщає, що румунські солдати зайняли Люстдорф і Лузанівку. Батько пише, щоб я не занепав духом, якщо «зв’язок перерветься на деякий час».
31 жовтня 1941 року
Повернулося назад письмо до батька, писане 8 жовтня.
1 листопада 1941 року
Сьогодні прожекторна станція Царгородського уже на новому місці, в лісі поміж селами Василівка та Борисівка. До Борисівки нам трохи ближче і тому воду привозимо звідти.
8 листопада 1941 року
Хоча ворог наближається до Москви, на Червоній площі відбувся парад Червоної Армії. На параді виступив товариш Сталін, Голова Державного Комітету Оборони і Народний Комісар Оборони СРСР.
11 листопада 1941 року
За 300 метрів від нашої прожекторної станції впав і запалав німецький літак «Юнкерс-88». Екіпаж з 4 чоловік загинув. Я ходив дивитися на палаючий літак. Там зібралося чимало люду з Новоросійську та навколишніх сел.
16 листопада 1941 року
Становище в країні тривожне. Німці наступають на Москву.
30 листопада 1941 року
Минув листопад. Це перший місяць в армії, коли я не отримав жодного листа від своїх знайомих. Війна все збаламутила. Одні знайомі десь в армії, другі евакуювалися з Одеси, треті залишились там. І тепер надто важко налагодити з ними листовий зв’язок.
Олександр ГАЛЯС
