Відомий український письменник, поет та журналіст Олесь
Ільченко в ексклюзивному інтерв’ю «Одесской жизни» розповів про своє ставлення
до політики, російськомовних письменників, Оксану Забужко, а також про те, що
спільного між Одесою та Києвом…
«У нас все йде з деяким запізненням»
— Олесь, ви людина багатогранна, але, наскільки я знаю,
перш за все ви поет, а вже потім журналіст та письменник. Чи приносить якийсь
прибуток видання поетичних збірок? В мене щодо цього є великий сумнів…
— Поезія абсолютно непродажна (сміється)! У будь-якому
сенсі. Що стосується інших книжок, то вони непогано оплачуються. «Мерседес» я,
звичайно, не купив, не маю такої мети. Проте я маю можливість їздити за кордон,
відпочивати, вести нормальне життя. На службу я не ходжу, хоча й працюю у журналі «Сучасність».
— Тепер питання про сучасну українську літературу, як її
зараз люблять називати — «сучукрліт». Які зараз тенденції, в який бік вона
розвивається?
— Весь цей час, що пройшов після розпаду Радянського Союзу,
особисто я чекав появи великого, добротного роману. До речі, такого не було ще
з 20-х років, з часу Василя Земляка та Григора Тютюнника. І ось нарешті такий
роман з’явився. Його написала Оксана Забужко. Я маю на увазі «Музей покинутих
секретів». Це величезна книжка на 837 сторінок. Написана дуже добре і, головне,
— надзвичайно цікаво. На жаль, у нас все йде з деяким запізненням.
«Зараз відчуваю — треба загальмувати»
— Чи впливає на митця його величність Час?
— Якщо серйозно казати, то часу не існує. Але він тісно
пов’язаний з місцем або місцями. І в цьому сенсі він, на жаль, впливає. До деяких міст і місць з часом взагалі не можна повертатися, бо вони змінюються в гірший бік. Буває навпаки, а буває й так, що ти не був у тих місцях раніше,
тому складно щось казати. Все настільки швидкоплинне і хитке, що мимоволі
замислюєшся, а чи маєш ти право оцінювати щось і позначати знаками «плюс» чи
«мінус»?
— Час — то одне, а часи, як то кажуть російською, «времена»?
Чи залежний від них митець?
— Безперечно, але це взагалі не пов’язано із цією зовнішньою
мішурою, на кшталт політики. Це виключно внутрішні процеси. Наприклад, у 90-ті
роки я сім років не писав поезію, жодного рядка. Це були жахливі часи для мене,
але я не знаю, з чим це пов’язано. Тоді питання стояло так — ця імпотенція
назавжди чи на деякий час, зможеш ще чи не зможеш, чи будеш нормальною людиною?
І раптом знов воно повернулося, це відчуття радості. Воно як кохання. Весь цей
час писав якісь прозові речі, займався журналістикою. З одного боку, думаю, що
то були змарновані часи, але ж, можливо, то був час накопичення. Бо потім мене прорвало,
книжки пішли одна за одною. І зараз в мене таке відчуття, що треба
загальмувати, взяти паузу.
— Але ж можна випасти з обійми, зрештою, втратити фінансові
прибутки?
— Ви знаєте, питання так званого «конвеєра» або «заманухи» —
це дуже небезпечно. Бо є такі письменники, які вже думають так — в мене куплять
будь-який рукопис, щоб я не написав. І в цей час трапляються творчі невдачі, от як «Таємниця» Андруховича чи остання книга Малярчук. Справа в тому, що «Фоліо»
почало купувати взагалі будь-які її рукописи. Вона вміє писати, але іноді мені
здається, що не знає, про що. І от остання книга це яскраво демонструє. На мою
думку, автор має в критичний час сказати собі і видавцям «стоп». Цей рік я працюю для себе, ніяких книжок, романів, збірок. Звичайно, є ризик, що потім,
через рік, тебе забудуть…
— То як же знайти золоту середину?
— Напевно, треба бути такими піарщиками як Курков, Забужко,
Андрухович. З будь-якого буденного факту зробити інформацію. Жінка може
завагітніти — подія, не може — теж подія. Це західний стиль, і це нормально,
але тут важливо не розмінятись зрештою на «жовтизну». Треба нагадувати про себе
ще й творами, і бажано, якісними.
— Тобто інших варіантів немає?
— Чому? Є! Стати таким собі філософом, який вже все знає.
Таким як Кость Москалець, Микола Рябчук. Це, якщо використовувати термінологію
буддизму, абсолютний дзен — тиша і споглядання. Вони вважають, що все вже
сказано і написано, і треба мати велике нахабство, щоб знов писати про кохання
чи наївність. Це теж шлях…
«Якби жив у Мексиці — їв би гриби»
— Ви назвали політику мішурою… Чи має реагувати митець на події, що відбуваються, революції?
— Я вважаю, що не повинен. Він, може, і має мати
громадянську позицію, але це не має стосуватися літератури. Бо досвід показує,
що 99% таких творів дуже швидко зникає. Януковичі і Тимошенки підуть, а «Я помню чудное мгновение» залишається навіки. Хоч круть, хоч верть. Є, звичайно,
винятки — Шевченко або Лермонтов у Росіїї, наприклад, але їх можна полічити на пальцях — це ті, хто перші сказали слово, через них говорить нація…
— Яке місце у вашому житті і творчості займає алкоголь?
— В творчості ніякого, бо скажу вам відверто — писати «під
чимось» не можна. Навіть якщо ти хочеш написати. Навіть якщо випити 50 чи 100 грамів — то, все, нічого не буде. Це все байки: «випив, покурив і написав
вірша». А у житті, то що тут казати, я грішний. Можу й випити з друзями. А чому
ні? Дякувати Богові, алкоголіком не став. Якщо б я жив у Мексиці, можливо б, їв
гриби якісь.
— Олесю, чи може, на вашу думку, людина, що пише російською,
вважатися українським письменником?
— Складне питання… Взяти того ж Куркова, він пише
російською, але контекст, в якому він творить, український. Наскільки я знаю,
він росіянин, але при цьому вважає себе українським письменником. Думаю, що
головне — це самоідентифікація автора.
— До речі, як вам Одеса?
— Ви знаєте, я дуже люблю це місто. Одеса зараз йде шляхом
Києва, але поки що вона нагадує мені Київ 20–30 років тому. Ця неспішність,
іронія, погляд на життя, вимова. Дуже типологічно подібні міста. Це не велетенський неживий, безликий мегаполіс. В Одесі ще є ті штрихи…
Рядки, написані Ільченком в Одесі
За поворотом шашлична “Олеся”.
Майже приїхали. Травень. Одеса.
Вийти на берег, дихати морем,
Вірити, все тут інакше, і зорі
Білі платани і наше минуле,
Тут ми туристи в іншій півкулі.
Вірити, тиждень — місяць медовий,
Карії очі, чорнії брови.
Зорі на небі, вітер солоний,
Довго триватиме все за шаблоном.
Килим готельний, презервативи,
Звідси додому години чотири.
А кого з українських авторів читаєте Ви?
Автор: Ростислав Баклаженко
