9 квітня 2015 року Верховна Рада України ухвалила закон про декомунізацію. Відтоді в країні зникають назви вулиць та інших об’єктів, пов’язаних із комуністичним режимом. А з 2022 року почалася і боротьба з назвами, пов’язаними з державою-агресором. Згадуємо, як починався процес перейменувань в Одесі та порівнюємо з тим, що відбувається зараз.
Війна все змінила
«Одеське Життя» пропонує читачам оновлену версію статті, присвяченої підсумкам першої п’ятирічки декомунізації в Одесі. Ми додали сюди найактуальнішу, на дату публікації, інформацію про те, що в Одесі відбуваються перейменування топонімічних об’єктів і позбавлення міста ворожої символіки.
Адже ситуація з процесами декомунізації та деколонізації сильно змінилася після 24 лютого 2022 року. Якщо раніше це були словесні та ідейні суперечки, то зараз російські агресори вбивають українців, знищують цілі міста, і чинять свої злочини вони, прикриваючись цілою купою різноманітної символіки: імперських часів, радянських і нинішніх.
Наявність на території України назв і пам’ятників, пов’язаних із Росією, використовується як привід заявити права на наші території. І як свідчення переваги російської культури. При цьому росіяни забувають, що російська імперія, а потім і СРСР, силою захопили й утримували українські землі, заодно примусово щедро засівали їх своїми мітками у вигляді пам’ятників і назв.
Але небезпеку цю в нашій країні передбачали. Тому ще 9 років тому в Україні почався процес декомунізації.
9 квітня 2015 року Верховна Рада України ухвалила відповідний закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». У травні того ж року цей закон, а також ще два пов’язані з ним («Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років» і «Про правовий статус і пам’ять борців за незалежність України у ХХ столітті») набули чинності.
Закон наклав заборону на будь-яку символіку комуністичного тоталітарного режиму. Утім, нагадаємо, є й винятки, про які чомусь часто «забувають»: це, приміром, експозиції музеїв, приватні колекції, об’єкти антикварної торгівлі тощо.
Даєш Рішельєвську!
Що в цьому сенсі змінилося на одеських вулицях за дев’ять років? А, може, декомунізація в нас відбулася вже? І що з деколонізацією?
По суті і за фактами. Ще не було поняття «декомунізація», як в Одесі вона вже пішла повним ходом. Ось уже, правда, «ми таки і тут були першими». За часів каденції Гурвіца вулиці таки стали змінювати свої назви — у великих кількостях і «швиденько». Що на що змінювалося? За рідкісним винятком, вулиця отримувала свою дореволюційну назву. Леніна — Рішельєвська, Карла Маркса — Катерининська тощо. До речі, як зробив якось акцент краєзнавець Дмитро Жданов, до імператриці Катерини II її назва стосунку не має. Вулиця була названа на честь храму святої Великомучениці Катерини Олександрійської.
З Катерининською, Жуковського, Буніна взагалі цікаво вийшло. Виходить, що декомунізували їх надто рано, не розібралися і ось тепер доводиться їх перейменовувати знову, вже в рамках деколонізації.
За знесення і перейменування, проти і «по боку»
Чи були одесити задоволені новими (старими) вуличними іменами? Так от, відбувалося це, як і зараз: одні раділи, другі обурювалися, третім було «до стовпа». При цьому перші дві групи однаково грізно і гнівно вимагали «зберегти нашу історію!».
Далі — більше. Ще не було понять «леніноповал» і «леніногрох», як пам’ятник Леніну в Одесі на Куликовому полі таки вирішили знести і відправити «куди подалі» — у парк на Молдаванці. Одеські комуністи запевнили, що не допустять цього ніколи. Почалися їхні чергування біля пам’ятника.
Читайте також: Доля радянських пам’ятників в Одесі: кому знесуть, кому залишать
Хороші були часи, веселі!.. Багато одеських журналістів, зокрема і я, теж чергували біля пам’ятника в очікуванні «шо ж буде?». Знаєте, що мене тоді найбільше вразило? Коли пам’ятник таки перенесли в парк Савицького, ми потім прийшли до нього в день народження Ілліча, щоб зняти, як шанувальники Леніна несуть до улюбленого пам’ятника квіти — вже за новою адресою. Усі чекали на масовість, мітинги і полум’яні виступи. Так от, ніяких промов не було! Ба більше, знімати і розмовляти було ні з ким! Журналісти тоді жартували: самим, чи що, букетик до стоп вождя покласти?
Не знали ми ще, що через кілька років почнеться активний «леніногрох», у крайньому разі — активний полив «діячів» минулої епохи червоною фарбою. І що ж із «нашою історією»? Ще один приклад: у тому ж парку Савицького стояв «свій» Ленін. Ледве живий пам’ятник, до речі. У 2014-му йому відбили «голову». Довго стояв безголовий Ілліч. І чомусь ну абсолютно нікого це не хвилювало, ніхто не обурювався «наругою над історією».
Але ось на дворі 2024 рік, триває війна з Росією, і Україна, що очистилася від Леніних, змушена прибирати інші пам’ятники. В Одесі не стало Катерини II і Суворова. На черзі Горький із Львом Толстим. По всій країні прибирають навіть Пушкіних, пояснюючи це його імперською позицією щодо інших народів. Може, приберуть цього поета і з одеського міського середовища, хоча ще недавно в нашому місті існував справжній його культ.
«Живу на Литвака, а за паспортом — на Заславського»
— Нісенітниця така: живу на вулиці Литвака, а за паспортом — усе ще на вулиці Заславського, — висловила невдоволення одеситка «з приводу декомунізації».
Як відомо, така ситуація склалася скрізь. В Україні перейменовано не тільки вулиці, площі, бульвари, а й назви міст. У разі перейменування вулиці, на якій розташована ваша квартира, не треба змінювати правовстановлювальні документи. Також не слід спеціально змінювати прописку в паспорті: перереєстрацію можна провести при заміні паспорта, прізвища, фотографії. Окремо обумовлено випадки: наприклад, під час продажу нерухомості необхідно отримати довідку про перейменування вулиці.
Що ж тоді турбує? Аргументи: «Навіщо взагалі змінювати назви вулиць?», або (знову ж таки): «Давайте з повагою ставитися до нашої історії!», «Я звик, що вулиця називається так, і буду називати, як звик!».
— У зовсім ще юній Одесі не було назв вулиць і, відповідно, покажчиків. Усі будівлі, споруди значилися за номерами кварталів, ділянок і місць. Наприклад: квартал четвертий, ділянка третя, місце восьме — і всі розуміли, про який об’єкт ідеться, — розповідав краєзнавець Дмитро Жданов.
Іноді думаю: може, було б краще, щоб так і залишилося? Але так не залишилося! Часи прийшли інші — і все стало іменуватися інакше! За часів окупації Одеси Олександрівський проспект і вулицю Катерининську було перейменовано на честь Гітлера. І це теж адже наша історія! І дуже різні в ній сторінки!
Що стосується звичних вуличних «імен»… За радянських часів старенька Торгова іменувалася як вул. Червоної гвардії. І в ті ж самі часи її вперто називали тільки Торговою.
І, знову-таки, як розповідає Дмитро Жданов, «деякі перейменування вулиць в Одесі часом взагалі не приживалися жодним чином. Пале-Рояль за радянських часів іменувався сквером Чарльза Дарвіна, Міський сад — сквером Джордано Бруно, Обсерваторний провулок у свій час носив ім’я президента В’єтнаму Тон Дик Тханга»…
«Це ж наша історія!»
Розмовляю з головою Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті Сергієм Гуцалюком. Сергій повідомляє, що в Одеській області процес декомунізації, по суті, відбувся приблизно на 90 відсотків. Майже не залишилося пам’ятників тоталітарного режиму, змінюють назви вулиць…
— Вулиці назви змінюють… А свідомість людей? Згадаймо нещодавні «жуковські війни» в Одесі. А ось ця «карантинна реставрація», коли в селі в Болградському районі відновили нещодавно знесений пам’ятник Леніну. Не всі задоволені тим, які нові «імена» отримали одеські вулиці…
— Про те, що у нас дуже часто використовують ностальгію за СРСР як політичні маніпуляції, загравання «місцевих князьків» з електоратом, можна навести багато прикладів. Так, у нас чимало людей, які досі залишаються носіями радянських цінностей. Але є й політики, які раді скористатися цим під гаслом «захистимо своє минуле». Але в нас є закон, і його треба виконувати, водночас суворо в межах самого закону, а не «трощимо-ламаємо». Свідомість людей змінюється не так швидко, як знесення пам’ятника або перейменування вулиці, для цього потрібен час. Ми ж зберегли історичну пам’ять про тих, хто стояв біля витоків заснування міста, хто приніс йому справжню славу, хто боровся за Україну, за наше місто під час Другої світової…
— Але ось аргумент, який я часто чую: «Це ж наша історія!».
— Так, наша історія! Дуже складна і «різна». А нові часи — це, до всього іншого, і нова історія. І нові герої, і відродження свідомо стертих свого часу з її сторінок наших українських одеських героїв… Герої оборони Одеси — теж наші герої. До речі, якщо вже говорити абсолютно конкретно, то чому, наприклад, експонати на меморіалі, присвяченому історичній 411-й батареї, перебувають у такому жахливому стані? Між іншим, це музей, це — теж наша історія, те саме «наше святе»…
