У селищі Бородіно ще до війни за підтримки держави був побудований соціальний Центр для постраждалих від сімейного насилля. Коли почалася війна і до Бородінської громади почали приїжджати внутрішні переселенці, було вирішено заселити людей саме сюди. Тут є все необхідне для тривалого проживання: мебльовані кімнати, обладнана кухня, санвузли. Сьогодні тут живуть дев’ять переселенців. Війна позбавила їх власної домівки, рідних, друзів, роботи, планів. Ці люди відчули її жах і стали іншими.
Історія перша. Валентина Тютюнник
Цю чарівну дівчину я побачила на святі «Першого дзвоника» у Бородінському ліцеї — вона привела до школи свого сина Лева. Маленький третьокласник вперше у житті сів за парту і вперше побував на урочистій лінійці. Коли директорка ліцею представила Лева усім, його мати не змогла стримати сліз. До Бородіно Валентина приїхала місяць тому, і ця дорога була дуже довгою.
Перші обстріли і справжній страх
— Ми мешкали разом з мамою у селі Новоіванівка Шахтарського району на Донеччині. Закінчила Слов’янський педагогічний університет і почала працювати.
Для нас війна почалась ще у 2014-му. Тоді я вперше відчула, що таке справжній страх. Коли поряд з тобою вибухи, він накриває тебе хвилями, а потім десь застрягає в грудях, ти ніби кам’янієш і не можеш навіть видихнути. Ще страшніше стало, коли народила сина, — тоді вже боялася більше за нього. До того ж наше село опинилось під контролем ДНР, почалася блокада.
Тоді і вирішила переїхати у більш спокійне місце, але щоб неподалік від мами.
Виїжджали і з надією поверталися знов
Для переїзду обрала місто Українськ Покровського району — там на той час було тихо. У 2017-му ми з сином переїхали, а мама залишилась: там поховані наші рідні, там рідний дім.
Тоді нам здавалося, що ми вже бачили війну, але справжнє жахіття почалось із початком повномасштабної. У першій рік були відключені вода, світло, опалення. У підвал ми з Левом не ходили — коли починалися обстріли, малий лягав у коридорі на підлогу вниз головою, обхопивши її руками. Я сиділа поряд.
Не витримали. Зібралися і виїхали до Польщі, де нас прийняла добра родина. Однак довго ми не протримались і повернулися додому.
Знову обстріли, знову жах… Поїхали до Німеччини. Але й там не залишились: Лев часто хворів, і там усе чуже – люди, мова. Знову повернулися.
Волонтери направили нас до Одеського реабілітаційного центру матері і дитини, де ми пробули деякий час. І знов, сподіваючись, що все налагодиться, повернулися додому. А потім в наш будинок прилетіла ракета — ми ледве встигли вибігти. Наша квартира вціліла – двері вибило, а там, де ми лежали з малим, усе засипало склом, стіни пробиті.
І ми вкотре полишили те, що вціліло від нашого дому.
«Тютюнник, ви живі?»
будинок для переселенців у Бородіно
Ще у реабілітаційному центрі я визначилась, куди поїду – на Одещину. Волонтери порадили Бородіно. В інтернеті переглянула інформацію про селище, зв’язалася з місцевим відділом освіти — мене запевнили, що буде і де жити, і де працювати. Дякую Марії Папуровій, заступнику керівника відділу освіти, вона багато мені допомагала.
Ми спакували валізи і подали заявку волонтерам, щоб нас вивезли. Через день чую, кричать на вулиці: «Тютюнник, ви живі?» — зраділа, це за нами. А нещодавно дізналася, що мої одинадцять сусідів, які залишились там, загинули у підвалі під час обстрілів. Вибачте, дозвольте, я більше не буду розповідати про війну.
Вперше до школи, за справжню парту
Лев за партою
Бородіно нагадало село моєї бабусі, мальовниче, тихе. Нас дуже гостинно прийняли.
А яке було щастя, коли ми з Левом нарядні, з квітами, пішли до школи! Коли я побачила, як моя дитина вперше сіла за парту, просто розплакалася. Ви не уявляєте, яка це радість, — бачити свою дитину щасливою, в безпеці. Його зі школи витягнути неможливо, настільки йому подобається.
Розумієте, війна має зворотну медаль: з одного боку – смерть, жах, горе, з іншого – повна переоцінка свого життя. Квартира, робота стають чимось відносним. Ти усе залишаєш і забираєш із собою тільки себе, своїх рідних і свої відчуття.
«І все одно сподіваюсь»
Гостинний прийом в дружній педагогічний колектив
Зараз я стараюся відганяти думки про війну. Повністю занурилась у роботу і радію тому, що маю. Як ВПО отримую дві тисячі гривень на себе й три тисячі на сина, скоро буде ще й зарплата, так що проживемо. Але як би нам тут добре не було, іноді відчуваю себе сиротою. Мій рятівний круг – це син. Сподіваюсь, що війна закінчиться, і прийде розуміння, що сама велика цінність на землі – це людське життя. І ми повернемося додому.
Історія друга. Подружжя Тетяни Розанової і Василя Коймана
Тетяна і Василь мешкали в Херсонській області в заповідному містечку Асканія Нова. Тетяна – зоотехнік, Василь – зварювальник. Вони мали гарний будинок, город, садочок з малиною. Виростили двох донечок, які вже вийшли заміж. Одна мешкає в Криворізькому районі, інша — біля них. Обидва зяті зараз на війні.
Дійшло до того, що мешкали на вокзалі
— Спочатку ми відправили дочку до Одеси, а самі все гадали, що до нас війна не дійде. Але коли зрозуміли, що фронт зовсім близько, вирішили виїхати — волонтери на човні переправили нас через річку. Спочатку поїхали до сестри в Коблеве: у неї син повернувся з війни після контузії. Нам вдалось влаштуватися на базу відпочинку — там жили, працювали. Хазяйка виїхала за кордон, а нам дозволила залишитись. Згодом базу вона продала, а нові господарі нас просто вигнали. Ми поїхали у Нерубайське — доглядали за козами, жили на фермі. А потім настала зима, яку ми насилу пережили, — розповідає Тетяна.
— Я інвалід — у мене діабет, ампутовані пальці на ногах, бачу лише на одне око. Стараюся триматися, але тут ми вже дійшли до межі, — підключився до розмови Василь. — Фермер платив нам копійки, на ліки не вистачало. Я як інвалід-переселенець отримував три тисячі і пенсію 2600. Жінка – дві тисячі. У повному відчаї ми подались до Одеси, але там все дорого. Дійшло до того, що мешкали на вокзалі, там нас і знайшли волонтери. Саме вони у квітні цього року направили нас в Бородіно. Тут ми швидко обжилися — окрема кімната, гарні умови, безкоштовні обіди. Сподіваємось, що звідси вже ніхто не вижене і ми спокійно перезимуємо. Жінка нарешті змогла оформити пенсію, так що тепер нам легше. Але все одно хочемо додому. Тільки куди повертатись?
«Живемо одним днем»
Нещодавно сусіди відправили фото – на нашому домі росіяни повісили оголошення: «Хозяева дома, если вы не вернетесь домой в течение месяца, ваш дом перейдет Российской Федерации». Доки там росіяни, повертатись ми не збираємося. А зараз живемо одним днем.
До нашої бесіди приєднується переселенка з Херсонщини Галина Долинчук, яка мешкає в центрі вже другий рік. Вона втекла від окупації разом з чоловіком, але чотири місяці тому в нього стався другий інсульт. Галина доглядає за ним, нещодавно їздила в Херсон до рідних.
— В Херсоні робиться жахіття, постійно бомблять, усюди воронки, повалені дерева. Наше село Архангельське визволили, зараз розміновують. Але повертатись нема куди — в хату влетіло чотири снаряди, нічого не залишилося. Подала на компенсацію по втраті житла ще весною, але поки відповіді немає, — розказала жінка.
Історія третя. Марія Марченко
З Марією Марченко знайомимось якраз у день її народження — їй виповнилося 82 роки. Марія Василівна теж з Херсонщини, з села Антонівка.
«Куди я їду і кому я там потрібна?»
— Усе життя я працювала на будівництві, потім на бавовняному комбінаті. Маю загальний стаж 54 роки. Народила двох синів. Чоловік помер рано, коли йому було лише 60. Потім поховала старшого сина, який мав онкологію. Разом зі мною залишилась жити невістка. Другий син пішов на війну, дзвонить дуже рідко.
Коли наше село почали нещадно бомбити, здали нерви — пішла до старости і попросила допомогти виїхати. Вона зв’язалася з волонтерами, і вони мене вивезли спочатку до Одеси, а потім в Бородіно. Було це у листопаді минулого року. Пам’ятаю, їду сюди і все питаю людей, коли ж те Бородіно? Сльози котяться, думаю: куди я їду, навіщо, кому я там, стара, потрібна…
У молитвах за сина і з мрією про мир
Насилу доїхала. А на зупинці мене чекала адміністратор центру Оля. Коли вона назвала моє ім’я, я підбігла до неї, обійняла, стою плачу, хоча перший раз бачу. Вона в нас дуже добра, завжди допомагає.
Підтримую зв’язок з невісткою. Вона залишилась вдома, розказує, що на День Незалежності до нас на подвір’я влетів снаряд. У Бородіно я вже звикла — люди тут хороші, доброзичливі. Ходжу у Будинок культури, бібліотеку, в школу, коли проводяться якісь заходи. Часто навідуюсь до церкви, молюся за сина, щоб Бог його зберіг. Ніколи не думала, що буду зустрічати свій день народження далеко від дому. Щось особливо сумно мені в цей день. Святкувати не збираюсь: тут в усіх своє горе, не до свят зараз. Бажаю лише одного: щоб в Україні наступив мир і я зустрілась зі своїми рідними.
