Жители села в Одесской области добились отмены его переименования
- Новости
- 2024-10-08
У селищі Бородіно ще до війни за підтримки держави був побудований соціальний Центр для постраждалих від сімейного насилля. Коли почалася війна і до Бородінської громади почали приїжджати внутрішні переселенці, було вирішено заселити людей саме сюди. Тут є все необхідне для тривалого проживання: мебльовані кімнати, обладнана кухня, санвузли. Сьогодні тут живуть дев’ять переселенців. Війна позбавила їх власної домівки, рідних, друзів, роботи, планів. Ці люди відчули її жах і стали іншими.
Валентина Мемей (у дівоцтві Спринсян) родом із села Нестоїта — одного з найстаріших сіл області і України. Сьогодні пані Валентина з родиною проживає у Сполучених Штатах Америки — повномасштабне вторгнення змусило покинути рідне село. Про те, як живеться родині за кордоном, та спогадами про отчий дім, звичаї і традиції ділиться пані Валентина з читачами «Одеського життя».
Любашівчанка Марина Сніжинська, яку російська агресія змусила виїхати в Португалію, волонтерить та пропагує Україну на інформаційному фронті.
Для українців, які вимушено покинули свої домівки, створено онлайн-платформу «Україна — це Дім». Вона допоможе знайти житло, роботу та іншу необхідну підтримку як в Україні, так і за кордоном. Тут є довідкова інформація про пільги та доступні послуги.
У Варні вже третій рік працює співтовариство, яке допомагає українцям долати труднощі і адаптуватися у нове суспільство.
Ця розповідь буде не про мешканців Буджака. Це про тих українців, які поїхали від війни з різних куточків нашої країни. Зараз я перебуваю в Болгарії. Тут і почула кілька історій наших співвітчизників, які живуть і працюють у болгарських містах, але понад усе мріють повернутися додому.
Соціологічна група «Рейтинг» цієї весни провела непряме дослідження проблеми репатріації. Виявилося, що майже третина переселенців не планує повертатися додому, а третина розглядає такий переїзд лише після закінчення війни. Ще майже 20% поки що не визначилися з планами. І хоча соціологи опитували не прицільну групу, а лише українців, чиї родичі виїхали з країни, вибірка 17 тисяч людей є цілком ілюстративною. Порівнюючи аналогічні дані минулих двох років, можна зробити висновок, що тенденція є невтішною. Моя чергова візаві з планами визначилася. На її шальках терезів ностальгія не переважила комфорту.
Наше знайомство розпочалося за домайданових часів і спиралося на два «кити» – ЖЖ (Живий Журнал) і «Макондо». Була раніше популярною така соцмережа, де люди шукали не картинок і вподобайок, а глибоких лонгрідів і вдумливих коментарів. І був у ті часи модний джаз-підвал, де такі «відщепенці» збиралися наживо. Потім трапилися Майдани і багато чого ще, і знову ми радісно зустрілися за рік до війни, ставши співробітниками одного відділу. На той момент Світлана успішно завершила ідею «Дім за чашку кави» і жила в Роздільній, у своєму власному будиночку з чарівним садом.
На початку російського вторгнення з України виїжджало багато жінок та дітей. Редакція «Одеського життя» розповіла цілу серію історій про те, як українці шукали порятунок від сирен, ракет та окупантів не вдома. Вже минуло більше двох років і ми знову зв’язалися з деякими героями цих історій, аби дізнатися, як змінилося їхнє життя та чи збираються вони повертатися в Україну.
Російська агресія змусила безліч українців рятуватися від жахів війни. І сьогодні за кордоном перебувають мільйони наших співгромадян. Як живеться з «тимчасовим захистом», чи легко адаптуватися в чужій країні, і чи збираються українці повертатися в Україну, дізнавалося «Одеське життя».
Яскрава, сяюча, відкрита, емпатична, надійна – так характеризують 35-річну Олену всі, хто з нею знайомий. Вона допомагає нашим переселенцям адаптуватися та інтегруватися у Бухаресті та пише проект з реабілітації тих, хто залишився в Україні. Впевнена в собі жінка, яка реалізує свою «мирну» ідею у країні, що воює, може «заткнути за пояс» більшість київських таксистів, але не готова дістатися милого серця Чернігова.
Для Ганни Павлової Румунія – країною евакуації стала майже випадково. Сюди вона потрапила завдяки IT-компанії у якій працює. Після повномасшатабного вторгнення українці надали список країн, де можна перепідписати контракт та зберегти свою роботу і посаду. Серед них була і Румунія. До того ж, ця країна розташована близько до України. На сьогодні обране тоді місто Клуж вона іноді називає Харковом. Каже, це через часткову адаптацію психіки. На третій рік війни прийшлося признати: якщо склалося так, треба дихати та будувати плани тут.