Ці люди живуть поруч із нами. Найчастіше ми помічаємо їх, лише почувши стукіт тростини по бруківці. Але, попри втрату зору, вони прагнуть жити повноцінним життям. До Міжнародного дня сліпих, «Одеське життя» розмовляло з головою правління Одеської обласної організації товариства сліпих Олексієм Максименком про те, як виживають незрячі під час війни.
Незрячих прийняла Європа
Перед широкомасштабною війною в Одеській обласній організації УТОС на обліку перебувало близько 1400 осіб. У міській — близько 950. Після 24 лютого 2022 року частина з них виїхала за кордон.
— Багатьом це вдалося за допомогою міського департаменту праці та соціальної політики. Його фахівці займалися організацією груп людей з інвалідністю по зору, які бажають виїхати за кордон. Ми робили опитування — з’ясовували, хто хотів би виїхати. Було створено кілька груп, які були забезпечені транспортом до перетину кордону. Здебільшого виїжджали до Польщі, Німеччини, Румунії. Пропозиції розмістити біженців з інвалідністю були від Італії, Франції, Великої Британії. І туди ми людей направляли. Багато хто виїхав не тому, що їм цього хотілося, — діти виїжджали, а без їхнього догляду вони не могли залишатися. Була можливість виїхати й у мене. Але я не поїхав — організацію ніяк не залишив би, — розмірковує Олексій Миколайович, — та й що там робити? Сьогодні деякі з наших людей повернулися — за кордоном теж є проблеми.
Гуманітарна допомога та компенсація за комуналку
Олексій Максименко
Незрячі люди, що залишилися в Одесі, зіткнулися з багатьма труднощами. Неабиякою мірою — через дефіцит грошових коштів. Щоб допомогти людям, керівництво УТОС встановило контакти з благодійними фондами та громадськими організаціями.
— Дуже активно працюємо з Лютеранською церквою, яка співпрацює з Німеччиною та Швецією, — розповідає Олексій Максименко. — Вони періодично надають гуманітарну допомогу продовольчими наборами та одягом. Напряму, без жодних посередників — що зібрали, те сюди й привезли.
Читайте також: Жовта рельєфна плитка: які дві задачі вона виконує
До того ж в Одесі всі люди з інвалідністю по зору першої та другої груп отримують з міського бюджету грошову допомогу для погашення витрат на комунальні послуги.
— Можуть сказати — це небагато. Але в нас пенсії невеликі. І люди вдячні, що сьогодні, під час війни, місто знаходить можливість для такої допомоги. Можливо, вона невелика порівняно з тим, чого нині людина потребує, — зауважує Олексій Миколайович. — Але це стабільно, і вона знає точно, що щомісяця цю компенсацію отримає.
Крім того, незрячі люди можуть безкоштовно пройти обстеження в інституті Філатова. А призначене лікування, операції (наприклад, встановлення штучного кришталика) частково компенсує соцзахист.
Закрита бібліотека та онлайн-інтернат
У клубі УТОС, як і раніше, проходять святкові концерти, люди беруть участь у самодіяльності та й просто спілкуються. А ось спортивних секцій більше немає. Не працює сьогодні й унікальна бібліотека, де зібрані книги, написані шрифтом Брайля, — немає бомбосховища.
Закрито і спеціальну школу №93 для незрячих дітей. Навчаються вони в онлайн-режимі. Кошти на будівництво бомбосховища, за словами Олексія Максименка, було закладено. Але поки що його ніхто не будує. Разом з тим вже давно точаться розмови про переведення учнів спецшколи на інклюзивну освіту. Олексій Миколайович вважає такі новації невиправданими. Адже в інтернаті для дітей створюються спеціальні умови — їх навчають навичок орієнтування. І виходять вони зі школи вже адаптованими людьми.
Читайте також: Активісти проти сходинок: як місто Рені роблять зручним для людей з інвалідністю
— Сьогодні в інтернаті є напрацьований прекрасний досвід. Я сам — його випускник. Діти, які хотіли вчитися, закінчивши інтернат, складали іспити і вступали до вищих навчальних закладів. Хто хотів працювати — йшли на УТОСівські підприємства, де все було передбачено так, щоб сліпа людина могла безпечно працювати, — згадує Максименко. — На мою думку, сьогодні застосовувати інклюзивну форму навчання для незрячих дітей — несвоєчасно. За такою дитиною в класі треба закріпити спеціального педагога, який навчатиме її абетки Брайля. І весь клас — поки вона не звикне — звертатиме на неї увагу. Тому я в цьому не бачу сенсу. Суспільство до цього не готове. Така система застосовується у Швейцарії. Але вони до цього йшли десятиліттями. А ось у Німеччині школи для незрячих дітей є.
Як незрячому влаштуватися на роботу
Знайти роботу незрячим і до війни було непросто. Хоча, переконаний Олексій Миколайович, усе залежить від самої людини — наскільки вона готова розвиватися і самореалізовуватися. І сьогодні деякі інваліди по зору працюють масажистами, юристами, викладачами.
Дедалі рідше звертаються в УТОС підприємства, у яких не закритий належний відсоток із працевлаштування людей з інвалідністю. Адже для незрячих мають бути створені спеціальні безпечні робочі місця.
Читайте також: Як у Балті живеться людям з інвалідністю
Водночас навіть в умовах воєнного часу продовжує працювати власне підприємство УТОС. У народі його називають «фабрика сліпих». Тут слабозорі та незрячі роблять прищіпки, вішалки — продукцію, що завжди має попит. І, за словами Максименка, якщо хтось із членів організації потребує роботи, директор підприємства Юрій Качановський його обов’язково працевлаштує.
Доріжки з жовтої плитки
Веде до підприємства УТОС жовта доріжка з направляючої тактильної плитки. Біля краю тротуару встановлено безпечні огороджувальні турнікети, завдяки яким незряча людина не може несподівано вийти на проїжджу частину. Вимощено тактильною плиткою й доріжки в районі спецшколи №93. Прокладено напрямні стежки по всьому мікрорайону — від «фабрики сліпих» до зупинки «Промзв’язок», з’єднуючи будинки, магазини, поштове відділення. Гроші на облаштування інфраструктури для незрячих виділено з міського бюджету.
Читайте також: Навіщо прокурорам фіктивна інвалідність: схеми, від яких голова йде обертом
На жаль, покрити все місто тактильними доріжками — нереально. Далеко не на всіх вулицях й асфальтове покриття в порядку. Але там, де проводяться капітальні ремонти, їх обов’язково прокладають. Умови доступності передбачені Державними будівельними нормами. І сьогодні такі доріжки прокладені на Черняховського, Європейській, Успенській, Рішельєвській, Преображенській… На багатьох вулицях доступними для незрячих стали перехрестя та внутрішньоквартальні проїзди. Вони облаштовані попереджувальними тактильними доріжками. Незряча людина за півтора метра до переходу відчуває своєю тростиною його наявність.
Про світлофори, що «говорять», і знову про перейменування
Головною програмою, яка сьогодні фінансується містом, Олексій Максименко вважає виробництво для світлофорів пристроїв звукового оповіщення. Сьогодні вони розміщені не тільки біля фабрики УТОС. По всій Одесі працюють понад 100 світлофорів, що «говорять». Щоправда, й такої кількості для нашого міста недостатньо.
До того ж у розпал перейменувань одеських вулиць незрячих людей турбує ще одна проблема.
— Якщо перейменування й потрібні, то — найголовніше — не у воєнний час. Це моє особисте переконання, — підкреслює Олексій Максименко. — Для нас небезпека полягає в тому, що пристрої, які озвучують переходи, прив’язані до назви вулиць. Наприклад: «Дозволено перехід вулиці Генерала Петрова». Там встановлено штук 40-50 таких пристроїв. Вулицю перейменували, тож їх потрібно переозвучити, перевстановити. А в СМЕП, який за це відповідає, сьогодні кажуть, що в них людей не вистачає. Виходить, що вони будуть змушені тимчасово вимкнути «балакучі» світлофори?
Про соціальне таксі та відповідальну «Копійку»
Вкрай значущим для доступності міського простору Олексій Максименко вважає створення безкоштовного муніципального таксі для інвалідів. Адже дуже важливо, щоб незряча людина могла без сторонньої допомоги дістатися до установи, поліклініки, супермаркету.
Щоправда, поки що єдиною серед одеських мереж супермаркетів, де перейнялися проблемами інвалідів по зору, залишається торгівельна мережа «Копійка». У двох її магазинах, за словами Максименка, встановлено кнопки, натиснувши які незряча людина може викликати працівника для супроводу, і він допоможе їй зробити покупки. А ось служба супроводу незрячих, створена колись при територіальних центрах соцдопомоги, сьогодні через війну не працює.
Створення умов доступності для людей з інвалідністю — зокрема по зору — сьогодні необхідне, переконаний Олексій Максименко. Адже внаслідок жахливої війни, розв’язаної росією, дістали каліцтва, втратили зір багато людей. На жаль, їх з’являтиметься дедалі більше. І ми зобов’язані дати їм можливість повернутися до активного життя.
Читайте також:
