Одеські Черемушки — найбільш пристосований для незрячих людей район міста. Тут сконцентрована вся інфраструктура для роботи, відпочинку та навчання дорослих і дітей із порушеннями зору. Як на звичний ритм їхнього життя вплинула повномасштабна війна, «Одеске життя» дізнавалася у голови обласної організації УТОС Олексія Максименка та незрячої одеситки Світлани Кучернюк.
Робота та адаптація
УТОС в Одесі
В Одесі трудовою, соціальною реабілітацією та адаптацією слабозорих і незрячих людей займається обласна організація Українського товариства сліпих (УТОС), яка діє з 1988 року. Вона об’єднує підприємство на вулиці Варненській, 21, а також бібліотеку з книгами шрифтом Брайля та Будинок культури. Велику увагу в організації приділяють облаштуванню міського середовища під потреби своїх підопічних.
— Одеса — одне з небагатьох міст в Україні, яке активно облаштовує свої вулиці для незрячих людей. Це встановлення спеціальних табличок у місцях загального користування, тактильної плитки на тротуарах і світлофорів із гучномовцем, — розповідає голова УТОС в Одесі Олексій Максименко.
Це стає можливим завдяки міській програмі «Рівність», проте з початку повномасштабної війни її фінансування урізали, що суттєво обмежує можливості перетворення міського середовища. Безпосередньо УТОСу і його підопічним допомогу сьогодні надають міжнародні організації та Лютеранська церква, яка допомагає слабкозорим одеситам продуктами харчування, оскільки війна позначилася і на фінансовому становищі сімей.
Книги і спорт
Олексій Максименко. Голова УТОС в Одесі
Важливе місце в соціальній реабілітації незрячих людей займає Будинок культури при УТОС. Тут одесити займаються самодіяльністю: читають вірші, готують святкові програми, співають у хорі.
— Будинок культури для наших підопічних — це ціле життя. Вони приходять сюди не просто займатися творчістю, а й спілкуватися, дізнаватися новини, заводити нові знайомства, — розповідає Олексій Максименко. — Не в усіх є можливість вийти на вулицю або прогулятися в парку. А ось такі місця соціалізують, людина може розслабитися і відчути себе у своєму середовищі.
При УТОС також діє єдина в місті бібліотека для незрячих людей. У її сховищі — книжки, написані шрифтом Брайля, а також аудіозаписи. Незважаючи на існування сучасних комп’ютерних програм, паперові книги все ще затребувані, особливо серед людей старшого віку. Але в умовах війни бібліотека закрита, оскільки в будівлі немає укриття.
Серед незрячих одеситів чимало й тих, хто проводить своє дозвілля активно або навіть екстремально: вони ходять у походи, підіймаються на Говерлу, влаштовують велокруїзи та пробіги Україною, занурюються з аквалангом і стрибають із парашутом.
Історія Світлани Кучернюк: 26 років без зору
Світлані Кучернюк 49 років, втрачати зір вона почала в 13, а зовсім перестала бачити в 23 роки. Відсутність зору не заважає Світлані робити те, що подобається, і досягати своїх цілей. З 2019 року активна одеситка професійно займається скандинавською ходьбою, неодноразово брала участь у європейських і міжнародних змаганнях, велопробігах «Бачу! Можу! Допоможу!», завойовувала призи. Вона також безплатно тренує незрячих і слабозорих людей, займається їхньою реабілітацією.
— Я без проблем ходжу в театри і музеї, дуже багато подорожую і роз’їжджаю по різних проєктах. Якщо я потрапляю в інші міста, то за можливості відвідую місцеві визначні пам’ятки за допомогою супроводжуючого, — ділиться своїм досвідом Світлана.
Допомога інших людей — це те, без чого слабозорим і незрячим людям не обійтися в міському середовищі. Частково цю функцію виконують організації УТОС, але війна і тут ускладнила одеситам життя.
— Луцьк, Київ і Вінниця більш адаптовані для особливих людей, там добре працює служба супроводу, особливо зараз. А в нас її немає. До мене звернулася пара незрячих переселенців із Бахмута, які винаймають житло в Одесі, з проханням викликати для них провідника, а мені сказали, що через війну служба не працює. У підсумку ми стаємо заручниками свого будинку, — розповідає Світлана.
Вона теж нерідко стикається зі складнощами пересування рідним містом. Наприклад, на вулиці Бочарова, де живе одеситка, погана дорога, на перехресті немає світлофора і спеціального попереджувального сигналу, як на вулиці Варненській.
— Іноді доводиться просити когось перевести через дорогу. Люди на це по-різному реагують. Маршрутка може проїхати і не зупинитися — для мене це нормальне явище. Але водій не завжди винен, оскільки деякі незрячі ходять без тростини, а для людей саме це знак того, що ви не бачите і вам необхідна допомога, — ділиться Світлана.
Якщо має бути поїздка потягом, то на вокзал Світлану супроводжує син, знайомі, друзі або таксист, якого просить про послугу. Далі вона реєструється на касі, і вже служба супроводу вокзалу веде її до поїзда, де вона обов’язково знайомиться з провідником і людьми в купе. Світлана Кучернюк упевнена, що багато чого в житті незрячих людей залежить від них самих. Якщо у людини є мета і бажання, тоді вона подолає всі перешкоди.
Якщо вас цікавить скандинавська ходьба для незрячих (ви потребуєте реабілітації або хочете стати волонтером), звертайтеся до Світлани за номером: (067) 711-40-85.
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
