Про роботу Бессарабської частини під час війни розповів підполковник служби ДСНС, начальник 35-ї ДПРЧ Станіслав Стєрхов.
Станіслав Миколайович за освітою вчитель, у рятувальній службі працює з 2000 року, з 2007-го очолює бессарабських пожежників.
Наші бійці – універсальні солдати
– Колектив у нас молодий. У підрозділі зараз працює 21 людина, усі чоловіки, більшість з вищою освітою. Раніше працювали і дівчата, однак після переведення диспетчерської служби до міста Болград, їх скоротили. Наразі в кожному караулі хтось один виконує обов’язки диспетчера.
Для того, щоб потрапити до нас, треба пройти ретельний медогляд – рятувальник має бути фізично витривалим. Двадцятиметровий пожежний рукав важить 90 кілограмів, а іноді доводиться тягнути і два рукави. Та саме обмундирування 30 кілограмів. Треба мати міцне здоров’я, щоб працювати в протипожежній масці в задимленій місцевості або приміщенні. Дим – це така гидота, боротися з ним іноді важче, ніж із пожежею.
Враховуючи, що ми держслужбовці, треба ще пройти спецперевірку, добре володіти державною мовою, комп’ютером, бути технічно грамотними. Наші бійці – це універсальні солдати, у кожного по 2-3 професії. Треба вміти швидко реагувати на надзвичайні обставини та зберігати спокій. Так що людей ми підбираємо дуже ретельно.
Після медогляду та перевірки кандидат шість місяців навчається в учбовому корпусі, потім два місяці стажування і ще шість місяців наставництва – коли рятівник працює в парі з наставником. Навіть за руль пожежної машини не може сісти звичайний водій, бо це потребує навичок.
ЗІЛ проїде там, де і трактор не зможе
За останні три роки війни наша частина отримала стільки обладнання, скільки не отримувала двадцять років до того. Це переносні електропідстанції, мікроавтобус для підвозу заміни людей, адже іноді доводиться гасити пожежу по 10-12 годин, засоби захисту, освітлення, бензопили, ремені-карабіни, бронежилети, захисні шоломи. Частина допомоги йде з гуманітарної підтримки. Так, бессарабські німці кілька років тому подарували нам сучасну пожежну машину «Мерседес».
17 квітня, якраз у День пожежної охорони, німецькі друзі відправлять нам ще одну машину, бачив її вже – класна. Але від нашого старенького ЗІЛу, якому вже 54 роки, ми не відмовляємося. У Бессарабській і Буджацькій громадах поганих шляхів більше, ніж хороших, а наш ЗІЛ проїде навіть там, де не кожний трактор зможе. Бессарабська громада також допомагає, нещодавно виділили кошти на ремонт будівлі, щоб зекономити – ми зробили його власноруч.
За три хвилини понад дві тонни води з крана не набереш
Літо – гаряча пора у всіх сенсах. Пожежі на полях звичайна справа – за добу буває 5-6 викликів, а то й десять. Наше завдання – доїхати за 20 хвилин, у місті – це 10 хвилин, але ж там рятівних служб більше. Тому в спеку чергують дві варти, усього їх чотири. Інші мають бути постійно в межах доступу, і після першого дзвінка з’явитися на службу. За межі району в цей час рятувальники виїхати не можуть, отже, про літню відпустку й мови не може бути.
Гасити пожежу в полі важко, розповсюджується вона швидко. Гасимо старим дідівським способом – пожежними хлопавками. Також користуємося ранцевими вогнегасниками, але для цього потрібне постійне водопостачання.
Нам часто дорікають: «Що ж ви приїхали без води?». Приїжджаємо ми з водою, але для поповнення запасу треба, щоб поблизу був гідрант – з крана воду не набереш. Уявіть, чи можна дві з половиною тонни води набрати за 3-5 хвилин з крана? Ні. На будь-якій пожежі безперебійна подача води – це 80% успіху.
Ще одна хибна думка, ніби пожежна машина має «летіти» на пожежу. Наше завдання – доїхати вчасно, доставити рятівників цілими та неушкодженими. Інша справа, що не завжди є можливість через бездоріжжя під’їхати ближче до місця події. Якщо у місті перешкоду створюють припарковані абияк автівки і заблоковані шляхи під’їздів, то у нас це погані дороги.
Найскладніша ситуація – коли горить ліс. Якщо велика площа, то впоратися можна лише за допомогою пожежного літака. Але під час війни вони не літають. Минулого року сталася велика пожежа на березинській горі – зайнявся ліс. Поряд із лісом розташоване кладовище, люди прибирали, винесли сміття, підпалили його та пішли. У лісі було багато старих сосен, ще й з густою смолою, тому пожежа розгорнулася дуже швидко та охопила близько дев’яти гектарів лісу. Єдине, що ми могли зробити, це не давати їй перекинутися далі.
По команді «збір-аварія» підняли всю частину. На допомогу прийшли місцеві пожежні команди – у Бессарабській громаді їх дві: в Яровому і в Серпневому. Підключилися «водовозки» з сільських господарств, комунальники. Цю пожежу ми гасили майже добу, робили просіки, щоб вона не пішла далі. На жаль, більшу частину лісу врятувати не вдалось. Добре, що врятували кладовище, інакше люди могили своїх рідних не змогли б знайти.
За заначкою – в саме пекло
Пожежі в приватних будівлях – звичайна справа, і перше зло – несправна електропроводка, електроприлади. Головне при цьому швидко знеструмити будівлю і запобігти паніці. Коли будівля горить, від власників можна чекати чого завгодно – люди кричать, кидаються в вогонь, щоб врятувати майно. Якось одна бабуся згадала, що в банці з крупою заховала від зятя гроші на «чорний день». Ледве її втримали, рвалася в саме полум’я – довелося викликати швидку, щоб вкололи заспокійливе. Отже, пожежник має бути ще й психологом, вміти заспокоїти людей.
Газові балони – особливо небезпечні. Нещодавно в Бессарабському виникла пожежа у людини в гаражі, де було кілька балонів. Почалися вибух за вибухом. Будинок поряд багатоквартирний, і пожежа швидко перекинулися до сусідів. Бідний чоловік рвався викотити ті балони з гаража, попік собі руки, але було запізно.
Взагалі усяке буває в нашій роботі: то людей доводиться з машини при аварії «вирізати», то з колодязя діставати. А минулого року старенька пішла по гриби в ліс і заблукала, цілу добу шукали, знайшли: вона впала у великий яр і не могла вибратись.
«Ти де був?» – «Та провалився!»
Зарплата у рятувальника ледве сягає двадцяти тисяч гривень, хоча ми ризикуємо життям, працюємо цілодобово і найбільше викликів отримуємо саме вночі. Ми обслуговуємо найбільший район на Одещині, маю на увазі колишній Тарутинський, площа якого 1874 квадратні кілометри. Усі хлопці заброньовані, на відміну від місцевих пожежних команд, які фінансуються з громади – у них броні немає. Тому там зараз працюють здебільшого чоловіки віком за шістдесят або ті, хто має відстрочку через сімейні обставини, наприклад.
Травмування – звичайна справа. За час мого керування в нас не було, слава Богу, жодного трагічного випадку. У місті пожежникам взагалі не позаздриш – вони працюють в багатоповерхівках і можуть будь-якої миті опинитися під завалом. В нас висоток немає, але буває всяке.
Якось гасили пожежу на горищі. Йдемо в диму з напарником, майже нічого не видно. Кличу його: «Коля!». Озирнувся – немає. Через якийсь час бачу – повзе. «Ти де був?» – питаю. «Та провалився».
Буває, балка на голову впаде або напорешся на цвях – хоча наші черевики й на товстій підошві, але трапляється, що пробивають. Але головне на пожежі – це взаємовиручка, без цього ніяк.
Отже, хочу привітати з Днем пожежної охорони наших ветеранів, які пішли на пенсію, – Георгія Жиріта, Івана Кубишка, Оксану Дворник, Володимира Звягінцева. Ці люди багато років віддали «пожарці» і зуміли передати досвід молодим бійцям.
До речі, зараз маємо чотири вакансії, тож запрошуємо до наших лав розумних, сміливих, міцних хлопців, які готові стати справжніми пожежниками-рятувальниками.
«Зніміть кицьку з дерева!»
Нещодавно в Бессарабському підлітки гуляли в парку і почули, як кішка нявчить на дереві. Вони подзвонили на 112, тобто в Київ, звідти виклик перекинули на нас. А рятувальники в цей час гасили сарай в сусідньому селі. Поряд із сараєм була скирта сіна – якби вона зайнялася, вогонь перекинувся б на будинок. Звісно, ми обрали рятування житла. Поки приїхали – кішка злізла, а юнаки ще поскаржилися, що ми довго їхали.
Такі виклики – «зніміть кішечку з дерева» – стали майже нормою, і нам доводиться на них реагувати. Чому люди не хочуть зрозуміти, наскільки важлива праця пожежника? Треба вчитися відрізняти головне від другорядного, адже в цей час ми людей рятуємо.
Читайте також:
- Ризикую, але йти не хочу: одеський пожежник про прильоти та вогняне братство
- Від початку війни загинули три одеські рятувальники: якими людьми були наші Герої
- 220 років тому в Одесі з’явилася перша пожежна частина: вона працює досі (фото)
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
