Родина Супрунів до війни проживала у селищі Наддніпрянське, що поруч з Херсоном. Переживши окупацію, сім’я переїхала до Балти. Про тимчасову окупацію, інтеграцію у нову громаду та про емоції і почуття наша розмова з Наталією Супрун.
Як почалася війна
– Пані Наталіє, як для вас почалася війна?
– Незадовго до війни у нас ширилися чутки про її неминучість. Однак я не вірила. Але потихеньку зібрала тривожну валізу. Ми з чоловіком перенесли інсульт, тож склала у валізу ліки і все необхідне.
А вранці 24 лютого почула, як десь далеко щось гуде. Тут зателефонувала подруга: «Наталю, війна! Ти що, не чула вибухи у нас на аеродромі, в Чорнобаївці? Херсон бомблять!».
У магазині в той день налякані люди спорожняли полиці, розкуповували продукти. Я теж брала все, що під руку потрапляло. А коли повернулась додому, сусідка сказала, що приходили військові і наказали йти в укриття, бо тут буде бій.
Ми з чоловіком взяли тривожну валізу, ковдру і пішли до гаража. Там вже зібралися сусіди, дехто встиг позвозити речі. Над селищем літали гелікоптери, навкруги разом з димом підіймалася земля. А мені здавалося, що от-от все закінчиться, адже все це у моїй голові було несумісним з реальністю.
Спочатку зайшли буряти — з боку Берислава, Нової Каховки. Йшли БТРи, танки. Вони все трощили на своєму шляху. Окупанти пограбували Український науково-дослідний інститут зрошувального землеробства Національної академії аграрних наук, в якому ми з Юрієм пропрацювали майже пів століття. Зруйнували будівлі інституту і викрали всю техніку в перші ж дні окупації. Розтрощили дендропарк, який мав статус пам’ятки садово-паркового мистецтва. Постраждав і зимовий сад у головному корпусі інституту, де росли декоративні рослини.
У власності Інституту було кількасот гектарів полів, де вирощувалися експериментальні сорти зернових. Інститут мав запаси посівного матеріалу – картоплю, селекційну пшеницю, а також солярку. Ворог вигріб все. А в жнива росіяни зібрали і вивезли всю пшеницю з дослідницьких полів.
Понад вісім місяців окупації
– Як люди жили за таких умов, у постійному жахітті?
– Страху не було. Були злість і ненависть до ворога. Люди не хотіли підкорятися. Відмовлялися приймати їх на квартири.
Наддніпрянське не корилось окупантам. Ми допомагали один одному та, ризикуючи життям, підтримували зв’язок із ЗСУ.
З квартири моєї знайомої було добре видно пересування ворожої техніки. То вона все фотографувала і повідомляла нашим.
А от кумі мого сина в Бериславі не поталанило. Російські окупанти зайшли, коли вона саме готувала їжу на кухні для наших захисників. Так у фартуху й забрали. Вона захистила кандидатську, хороший спеціаліст. Вже згодом, коли її звільнили, ми у месенджері спілкувалися. Вона розповідала, як жінки вимагали засобів гігієни, просилися до туалету, а окупанти вимагали вчити гімн росії. Давали банку тушонки на п’ять жінок і три мівіни на добу. Знущалися морально і фізично.
Ми весь період окупації ховалися по підвалах. У квартири поверталися зрідка. У нас не було світла, води, газу. І було дуже холодно. Готували їжу на буржуйках, ними й обігрівалися. Але була надзвичайна згуртованість, люди підтримували одне одного. Напевне, це і додало сил пережити понад вісім місяців окупації.
– Якою була зустріч з нашими військами?
— Довгождане звільнення Херсону прийшло 11 листопада 2022 року. В той день українські війська звільнили Херсон, а з ним і Наддніпрянське. Словами не передати того щастя, яке ми відчували, зустрічаючи наших хлопців. Ми плакали, обіймали їх, прагли нагодувати, несли квіти і розгортали прапори.
«Мамо, будинок хитається! Швидко у підвал!»
Окупанти тікали на лівий берег, залишаючи після себе руїни, пограбовані будинки, заміновану територію навколо залізниці. Наші захисники привезли нам генератори, щоб заряджати телефони. Коли росіяни відійшли на лівобережжя, вони почали обстрілювати наше селище. Були потужні прильоти. Пам’ятаю, син пішов у сусідній під’їзд на п’ятий поверх до кума ночувати. А ми з чоловіком залишились у квартирі. Зазвичай у підвал спускалися. А тут листопад, холодно. Ми укуталися, лежимо й дослухаємось: з боку школи б’ють наші гаубиці, з іншого боку (де ми були у спальні) міномети били так, що аж вогонь вискакував. А я так спокійно думаю: «Хай наші б’ють їх».
А потім чуємо, як щось летить. І як шарахне поблизу. Я вискакую на балкон. Дивлюся, як земля піднялася, навколо — чорний пил і запах паленої пластмаси. Подумала, що попали в гаражі. Вирішила подивитися. Нашвидку вдяглася і відчула, ніби качнуло мене. А тут син забігає у квартиру і кричить: «Мамо, будинок хитається! Швидко – сумки, і у підвал!».
Почула, як скло на другому балконі посипалося. У нас там вікно затягнуте сіткою. Це й врятувало нас від осколків.
Ми спустилися у підвал. Там була для опалення буржуйка була. Раніше дівчата намагалися її розтопити, а вона лише диміла. А тут заходжу, а буржуйка працює.
— Уявляєш, буржуйку підняло й гепнуло, то вона тепер аж гуде, — розказали дівчата.
Коли на звук відрізняєш гаубиці від БТРів
Ворог замінував залізницю поруч з селищем Молодіжне. Ми чули, як наші її розміновували. А сусідка з іншого будинку каже мені: «Наталочко, уявляєш, я вже знаю, де гаубиці б’ють, де БТРи. У нас весь будинок танцює». Війна змусила вивчити всі види зброї.
У ніч з 15 на 16 листопада прилетіла ракета С-300 в школу. Утворилась воронка 5 метрів у діаметрі. А потім ракета прилетіла у наш двір. У підвалі тоді ми сиділи кілька днів. А потім вирішили їхати до сестри в Балту.
Ось від 22 листопада 2022 року і живемо тут. Якби у нас в Балті нікого не було, так би у Наддніпрянському й залишились. Бо жити в орендованій квартирі – дороге задоволення.
— Як вам живеться у Балтській громаді?
– Я познайомилася із сусідами. Беру участь у роботі ради внутрішньо переміщених осіб. Разом плетемо сітки для ЗСУ, стараюся підтримувати інших переселенців. А ще — я дуже сподіваюся, що наш будинок вціліє під рашистськими обстрілами, Україна здобуде перемогу, і ми щасливі повернемося до власних осель.
Якими безкоштовними послугами можуть скористатися ВПО?
Після відвертої розмови з нашою героїнею з’ясувалося, що родина потребує реабілітації після перенесених інсультів та психологічної допомоги після пережитої окупації, тож ми звернулися за коментарями до фахівців.
Роман Кацмаза – генеральний директор Балтської багатопрофільної лікарні:
— Реабілітація після інсульту повинна починатися одразу після лікарні. Перші півроку – найважливіші. Але відновлення може тривати рік, два і більше.
Родині потрібно звернутися до невролога, який дасть направлення на обстеження. Можливо, треба буде пройти компʼютерну томографію, щоб подивитися, які зміни відбулися.
Станіслав Чорний – директор Балтського центру первинної медико-санітарної допомоги:
— ВПО повинні мати свого сімейного лікаря. З ним можна обговорити деталі реабілітації. Відповідно направлення дає сімейний лікар чи той, хто рекомендує та призначає реабілітаційні процедури. Крім того, лікарі-спеціалісти точно знають, яка процедура буде оплачена НСЗУ і при якому захворюванні. Реабілітаційні послуги за направленням усі заклади, що мають пакет «Реабілітація», надають безкоштовно.
Анастасія Блажевська – психолог Центру надання соціальних послуг:
— Внутрішньо переміщеним особам довелося дуже багато пережити. Оговтатися від стресу їм допоможе психолог. Не треба боятися візиту до спеціаліста, не намагайтеся впоратися самотужки. Психолог допоможе повернути вам ваш внутрішній спокій. Ця послуга безкоштовна. Чекаю на всіх, хто потребує допомоги.
Психологічна допомога в Балтській громаді
Всім, хто потребує психологічної допомоги, в Балтській громаді працює психолог — Блажевська Анастасія Олександрівна.
Куди звертатись:
- КУ «Центр надання соціальних послуг», м. Балта, вул. Любомирська, 280
- Тел. 0 (95) 661 71 58
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю видання «Одеське життя» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
