10 років тому, 30 листопада 2013 року, у центрі Києва «Беркут» жорстко розігнав активістів Євромайдану. Після цього почалася Революція гідності. У роковину розгону студентів ми згадали, як проходив не тільки останній Майдан, а й Помаранчева революція, а також поговорили з істориком, філософом, активісткою Євромайдану та юною студенткою про те, що ці революції значать для України.
Чому почалися Помаранчева революція та Революція Гідності?
Формально, Помаранчева революція 2004-го року почалася через протест проти фальсифікації результатів президентських виборів, а Революція Гідності 2013-го – зі зриву підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Але, на думку експертів, у цих революцій були й набагато більш глибинні причини.
Помаранчева революція 2004 року в Україні.
«У 2004 році всі чітко розуміли: справа далеко не тільки у виборі між двома президентами – Ющенком та Януковичем. Мова йшла саме про вектори розвитку. Це була боротьба різних кіл українського суспільства за фактичне збереження суб’єктності України. За Януковичем стояло колоніальне минуле, коли Україна перетворюється на майданчик для імперських амбіцій росії. Тому велика кількість людей боролася за те, щоб Україна докорінно змінилася, а Ющенко виступав як певний модератор», – зазначає доктор історичних наук Олександр Музичко.
Доктор історичних наук Олександр Музичко.
На думку активістки Євромайдану Зої Казанжи, революція 2013-року також в першу чергу відстоювала право України залишатися Україною.
«Мова йшла в прямому сенсі про гідність, бо на кону стояли дуже важливі цінності: або ми продовжуємо бути незалежною державою, або ми стаємо якоюсь черговою республікою рф. Це було дуже боляче й невідворотно. Цей Майдан відбувся б з будь-яких причин. Як і зараз, у війну, було питання: «Або ти, або тебе», – згадує активістка.
З нею згодна й докторка філософських наук Оксана Довгополова.
«Ці дві революції знаходяться в одному регістрі. Це кроки, які проходить Україна, позначаючи свою власну історію – не радянську, не російську, а іншу», – каже науковець.
Помаранчева революція та Революція Гідності: як це було?
«У 2004 році я працювала в «Одеській морській академії», і до нас приїхав агітатор від Януковича. Це було таке дихання тоталітарного режиму: я відчувала, що мене хочуть повернути до радянської дійсності, а я туди не хотіла. Це було настільки некрасиво, що я вийшла з цієї зустрічі й зав’язала помаранчеву стрічку. Революція тоді позначила, що ми у СРСР не повертаємось», – згадує Оксана Довгополова.
Докторка філософських наук Оксана Довгополова.
«У 2004 році я в перші ж дні поїхав на Майдан, сам. Люди на акції виходили не «за шлунок». Ці революції загострили розподіл суспільства на тих, кому щось треба, хто живе свідомістю, і на тих, хто все це ігнорує», – каже Олександр Музичко.
«У 2004 році я працювала у ЦВК, і весь її персонал (я не говорю, про членів комісії від «Партії регіонів») ходив на Майдан та підтримував його. Помаранчева революція була дуже мирна, навіть святкова, і абсолютно непомітна в Одесі для широкого кола людей. А 2013 року Одеса дуже активно приєдналася. З самого початку було зрозуміло, що як у 2004 році, не буде, тому що ця, скажімо так, «хунта» Януковича, зміцніла, стала більш жорстокою, оскільки мова йшла про їх фізичне існування», – розповідає Зоя Казанжи.
Активістка Євромайдану Зоя Казанжи.
А якби двох революцій не було?
Всі експерти сходяться на думці, що без останніх революцій Україна дуже швидко перетворилася б на умовну Білорусь.
«Ми були б сателітом росії без власної суб’єктності, й нас вважали б росіянами другого сорту», – каже філософ Оксана Довгополова.
«Деякі кажуть: «Якби не було Майданів, Путін зараз не напав би». Я з цим згоден, так, але б не було й нашої мови, і нашої історичної пам’яті. У нас ситуація була б гірше, ніж у Білорусі. Проти українців застосували б ще більш прискіпливий геноцид, бо наш національний рух міцніший», – вважає історик Олександр Музичко.
«Фрази, на кшталт, «Це все ваш Майдан винен у війні» – досить примітивні маніпуляції. Росія – це імперія, яка ніколи в житті не погодилася б відпустити свою, як вони вважають, колонію. Свобода, яку ми отримали у 1991 році, – це та цінність, яка перетворилася на питання життя й смерті», – каже активістка Євромайдану Зоя Казанжи.
Чому у нас вийшло, а в Білорусі – ні?
На думку докторки філософських наук, ми відрізнялися від росії та Білорусі ще за часів СРСР.
«Після розпаду СРСР росія, Україна й Білорусь мали приблизно однакові стартові позиції: у всіх нас була можливість йти власним шляхом. Те, що сусіди обрали шлях повернення до Радянського Союзу, а ми не повернулися – ця відмінність була закладена ще у Перебудову, ми відрізнялися ще тоді: після Чорнобиля, на приклад, реакція на трагедію у нас була різна. Білорусь у 2020 році мала свою революцію, але країна на той час вже зайшла надто далеко у цьому позбавленні суб’єктності, тому режим Лукашенка врешті переміг», – вважає Оксана Довгополова.
Чи досягли українські революції всього, що хотіли?
Експерти впевнені – завдяки революціям Україна зберегла себе як незалежну державу, яка має право на свою мову, історичну пам’ять та вибір, куди рухатися далі. Але, на думку Олександра Музичко, нам ще є, над чим працювати.
Євромайдан 2013 року в Україні.
«Обидві революції залишили певний знак запитання. В Україні докорінно не змінилася соціальна та владна структура: політики та представники еліти залишилися ті самі, не відбулася люстрація», – пояснює історик.
Як до двох Майданів ставиться молоде покоління?
Студентка Дарія Скиба народилася у 2005 році, вже після Помаранчевої революції. У листопаді 2013-го їй було лише 8 років. Дівчина зазначає, що під час Майдану не помічала чогось незвичайного ані у сім’ї, ані у місті, але вже в школі почала цікавитися історією. Вона знає про революції з книжок доволі багато, але їй хотілося б спитати про це саме свідків тих подій.
Одеська студентка Дарія Скиба.
«Про Майдан я неодноразово питала у своїх родичів, родичів друзів. Я не знайшла жодної людини у своєму оточенні, яка б була на Майдані. Але з такими людьми мені б було дуже цікаво поспілкуватися. Я б спитала, що вони відчували, що для них переважало: страх чи азарт, боротьба чи агресія?», – каже Дарія.
Попри те, що студентка не була свідком минулих подій, у неї є чітке ставлення до них. Вона каже: якби в Україні стався третій Майдан, вона б на нього пішла.
«Без цих революцій в людей не було б уявлення, наскільки згуртованим можуть бути українці, наскільки потужна їхня рушійна сила, вони не знали б, що суспільство має настільки велику владу над державою. Це повинно нагадувати про те, що у нас парламентсько-президентська республіка, там, де народ має більшу вагу, у нас не монархія. Якщо буде наступний Майдан, я обов’язково приєднаюся до нього, попри ризики смерті, втрати, бої та кров, щоб принципово відстоювати свою позицію громадянки України», – відповідає студентка.
