Вулиця Дундича в Одесі: чому її назвали на честь Стражеска

Ключові моменти:

Вулицю Дундича в Одесі перейменували у 2016 році
Нову назву вона отримала на честь лікаря Миколи Стражеска
Стражеско народився в Одесі й став одним із найвідоміших терапевтів свого часу
Його ім’я замінило радянський топонім, пов’язаний із більшовицькою міфологією

Чому перейменували вулицю

Перейменування вулиці Дундича в Одесі відбулося 19 травня 2016 року. Його провела Одеська обласна державна адміністрація розпорядженням №298/А-2016 «Про перейменування об’єктів топоніміки у населених пунктах Одеської області». Документ підписав виконувач обов’язків голови ОДА Володимир Жмак.

У розпорядженні прямо зазначено, що підставою стали закон про засудження комуністичного та нацистського тоталітарних режимів, пропозиції громадськості й науковців, а також рекомендації Українського інституту національної пам’яті. У додатку до документа вулиця Дундича в Одесі вказана серед топонімів, які отримали нові назви: вона стала вулицею Миколи Стражеска.

Вулиця Стражеско на мапі Одеси — Вулиця Стражеска на мапі Одеси

Це було частиною великої хвилі декомунізації на Одещині. Лише в Одесі в переліку до розпорядження було 51 перейменування: разом із вулицею Дундича нові назви отримали вулиці Бабушкіна, Гайдара, Крупської, Чапаєва, Ярослава Галана, проспект Маршала Жукова та інші радянські топоніми.

На перший погляд, це історія про назву однієї вулиці. Але насправді вона показує, як змінюється міська пам’ять. Олеко Дундич був героєм радянського пантеону — фігурою легендаризованою, але тісно пов’язаною з більшовицькою символікою. Микола Стражеско — одесит, лікар, учений, один із тих, хто зробив внесок у світову медицину. Саме тому нова назва повертає на мапу міста не радянський міф, а людину, чия біографія справді пов’язана з Одесою.

Про більшовика Олеко Дундича легенди складали ще за життя

Яке-не-яке право на наявність «своєї» вулиці в Одесі герой Громадянської війни Олеко Дундич, начебто, мав — принаймні з погляду комуністичної ідеології. Начебто влітку 1917 року він вступив до Червоної гвардії (ймовірно, в Одесі). Таких «начебто» і «ймовірно» в його біографії — безліч.

Він начебто народився 13 квітня 1896-го, а може, 12 серпня 1897 року. Можливо, він був православним сербом, а може, і хорватом: за деякими даними, Дундич походив з австро-угорської Хорватії, народився в хорватській римо-католицькій селянській родині. Найпізніші дослідження взагалі констатують повну неясність його ранньої біографії, а також — місця і часу народження, справжнього імені та прізвища.

У 12 років він поїхав до Південної Америки, де 4 роки пропрацював погоничем худоби в Аргентині та Бразилії. На початку Першої світової був призваний на службу рядовим до австро-угорської армії. Дослужився до унтер-офіцера в гусарському кавалерійському полку, був чемпіоном австро-угорської армії 1914 року серед унтер-офіцерів з фехтування.

Воював на російському фронті, потрапив у полон під Луцьком у травні 1916 року. Вступив до добровольчого сербського загону російської армії. Після Лютневої революції став на бік більшовиків. Влітку 1917 року вступив до Червоної гвардії, як сказано вище — ймовірно, в Одесі. У РСЧА служив у кавалерії, з 1919 року — у кавдивізії Будьонного. Був помічником командира полку, командиром кавалерійського дивізіону.

«Про Дундича розповідали дива. Він з’являвся там, де не могла з’явитися живою людина» — це цитата з «Конармії» одеського письменника Ісаака Бабеля. Згідно з легендами, які про нього почали складати ще за життя, Дундич відзначався неймовірною хоробрістю. Загинув він у бою влітку 1920 року під час штурму Рівного Першою кінною армією в ході радянсько-польської війни. Там його й поховали.

Його могила в Центральному міському парку ім. Шевченка була водночас і пам’ятником. На початку червня 2022 року пам’ятник Олеко Дундичу демонтували, а його прах викопали й перепоховали на Дубенському кладовищі міста.

Що стосується легендарності Олеко Дундича, то, не бажаючи очорнити покійного, все ж скажу, що нерідко поєднання «легендарності» з радянською ідеологією змушує і сумніватися в правдивості цих легенд, і, головне, замислитися над їхнім підгрунтям.

Занадто вже велику ставку комуністичний режим робив на ідеологічне виховання підростаючих поколінь. А щодо підгрунтя легендарності — давайте згадаємо історію Героя Радянського Союзу Миколи Кузнецова. Це радянський диверсант-розвідник, агент НКВС, який загинув на заході України у 1944 році і, за деякими даними, похований у тій самій Рівненській області, що й Дундич.

Я добре пам’ятаю, як ціле покоління захоплювалося його подвигами, описаними в книжці «Сильные духом» її автором — полковником НКВС Дмитром Медведєвим, командиром партизанського загону. Серед найрезонансніших акцій Кузнецова — ліквідація високопоставлених німецьких чиновників.

У Рівному та Львові він влаштовував замахи на представників окупаційної адміністрації. Серед найвідоміших: убивство віце-губернатора Галичини Отто Бауера; замах на рейхскомісара України Еріха Коха; ліквідація кількох чиновників і офіцерів німецької адміністрації. Супер, чи не так?

Але відомо, що після гучних замахів у Рівному та Львові гітлерівці проводили публічні страти заручників «у відповідь на терор і саботаж». Радянська історіографія цю грань теми не розкривала, а після розвалу СРСР стало відомо, що лише після вбивства Бауера були демонстративно розстріляні кілька десятків знакових представників львівської інтелігенції. Такими за Союзу бували корені «легендарності»…

Зараз вулиця Дундича в Одесі в результаті декомунізації топонімів носить ім’я Миколи Стражеска. Це видатний терапевт і організатор науки, дійсний член Всеукраїнської академії наук (1934) і Академії медичних наук СРСР (1944), академік Академії наук СРСР (1943), Герой Соціалістичної Праці (1947).

Хтось буде цілком правий, якщо здивується цим досягненням Стражеска. Ні, ніхто не ставить під сумнів його інтелект, його професіоналізм, його талант. Але ж у ті часи це рівно нічого не важило порівняно з його «сумнівним» минулим: потомствений дворянин, син статського радника! Та ще й батько двох дочок, які емігрували до Франції вже з «країни Рад»! Адже в ті часи й менших «злочинів» із лишком вистачало для переселення до ГУЛАГу.

«Одеське життя» підготувало для своїх читачів Повний список старих і нових назв вулиць Одеси (оновлено). Сподіваємося, він буде вам корисний.

Чим був знаменитий доктор Стражеско

Стражеско народився в Одесі (1876 р.) у родині юриста, його рід бере початок від молдавських бояр. Середню освіту Микола Стражеско здобув у Рішельєвській гімназії. Хотів стати лікарем, але оскільки в ті роки Одеський (так званий Новоросійський) університет ще не мав медичного факультету, довелося їхати на навчання до Києва, в університет Святого Володимира.

Закінчив його у 1899-му з відзнакою, був залишений працювати на кафедрі, тоді ж працював інтерном у Київській міській лікарні під керівництвом талановитого професора Образцова. Вони вдвох уперше у світі встановили прижиттєвий діагноз інфаркту міокарда, що було визнано світилами європейської медицини.

У 1901-му Миколу Стражеска відрядили до Франції, потім до Німеччини, там він вивчав кардіологію, стажувався у тамтешньої професури. З 1902-го Стражеско потрапив до Петербурзького інституту експериментальної медицини до знаменитого професора Павлова, протягом 2 років вивчав фізіологію травлення і працював на різних кафедрах. У 1904-му Стражеско захистив докторську, став професором у 28 років. У 1907-1919 роках Стражеско був професором Київського жіночого медінституту.

Після жовтневого перевороту Стражеско залишився в Україні, але двом своїм дочкам зумів організувати виїзд до Франції нібито на лікування. Звідти вони вже не повернулися. Невдовзі рідного брата Стражеска розстріляли на вулиці в Києві за порушення комендантської години. Микола Стражеско з родиною переїхав до рідної Одеси, де йому було трохи легше пережити смутні часи. Але через 4 роки повернувся до Києва, де запропонували роботу.

З дочками він листувався рідко і, судячи з відсутності реакції режиму, — не за допомогою пошти, а передавав листи з нарочними. Адже професор дуже скептично оцінював радянську владу і, співчуваючи дочкам у їхніх емігрантських поневіряннях, запевняв їх, що у Франції їм у будь-якому разі живеться краще, ніж було б у СРСР.

У 1925-му Стражеско організував 1-й з’їзд терапевтів України, а через два роки став головою Терапевтичного товариства УСРР і головою Всесоюзного товариства терапевтів. Керував клінічним відділенням Інституту експериментальної біології та патології, а з 1934-го — Інститутом клінічної фізіології АН УСРР. У 1936-му Стражеско очолив створений ним Український НДІ клінічної медицини.

Його відомість набула всеєвропейського масштабу, і саме вона дала можливість професору Стражеску ще один раз побачитися з дочками. Його запросили на Міжнародний науковий конгрес. І — о диво! — влада дозволила йому виїхати. Мовляв, щоб довести Заходу, що і в країні Рад є видатні вчені, яким є що повідомити на такому високопрофесійному зібранні. І під прикриттям конгресу Микола Стражеско таємно зустрівся з дочками в Парижі. То була остання їхня зустріч…

У роки війни з гітлерівцями Микола Стражеско консультував евакуаційні госпіталі й керував дослідженнями сепсису ран у Центральному армійському госпіталі. У 1943-му його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1947-му присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці. А влітку 1952 року, коли розгорілася тупо сфальсифікована «справа лікарів», 76-річного Стражеска притиснули: або «стукай» проти свого учня Василенка, заарештованого у «справі лікарів», або…

Після «співбесіди» в москві Стражеско повернувся до Києва «на нервах». Через кілька днів його вбив інфаркт міокарда — той самий, який він досліджував і боротьбі з яким присвятив усе своє життя. Миколу Стражеска поховали в Києві. А те, що одесити створили на його честь топонім, — так це правильно, сумнівів немає.

Раніше ми писали, чому в Одесі провулок Матросова перейменували на Лобановського.

Читайте також:

Валерій БОЯНЖУ, Херсон – Одеса