Чому в Одесі провулок Матросова перейменували на Лобановського

Ключові моменти:

• Провулок Матросова в Одесі перейменували на честь тренера Валерія Лобановського
• Рішення пов’язане з політикою деколонізації топоніміки в Україні
• Ім’я Матросова асоціюється з радянською військовою міфологією
• Лобановський — одна з ключових постатей українського спорту з прямим зв’язком з Одесою

Коли і на якій підставі перейменували провулок

Провулок Олександра Матросова в Одесі перейменували 24 квітня 2024 року рішенням міської ради № 2072-VIII. Того дня депутати затвердили масштабний пакет змін у міській топоніміці — загалом нові назви отримали 124 вулиці, провулки та інші об’єкти.

Підставою стало одразу кілька факторів. По-перше, вимоги Закону України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики і деколонізацію топонімії». По-друге, повноваження органів місцевого самоврядування, закріплені законом «Про місцеве самоврядування в Україні».

Перед ухваленням рішення провели серію громадських консультацій — у форматі електронних опитувань. Вони тривали з вересня 2023 року до квітня 2024-го відповідно до розпоряджень міського голови. Підсумки обговорень та пропозиції жителів розглянула історико-топонімічна комісія при виконкомі міської ради.

Саме з урахуванням цих рекомендацій провулок Матросова отримав нову назву — на честь Валерія Лобановського.

Ім’я Олександра Матросова довгі роки було частиною радянської історичної міфології. Офіційна версія його подвигу — закриття амбразури дзоту своїм тілом — широко використовувалася в пропаганді як символ героїзму.

Важливо, що в сучасній українській політиці пам’яті ключовим фактором стає не стільки сама людина, скільки контекст, у якому формувалася її символіка. Саме тому такі топоніми переглядають у межах деколонізації.

А Валерій Лобановський (1939–2002) — один із найвідоміших тренерів в історії світового футболу. Він очолював збірну України та київське «Динамо», з яким двічі вигравав Кубок володарів кубків і один раз Суперкубок Європи.

З Одесою Лобановський має прямий зв’язок: вищу освіту він здобув в Одеському політехнічному інституті. Саме поєднання професійного визнання і реального зв’язку з містом стало аргументом на користь нової назви.

Хто легенда, а хто ні?

“Сьогодні, 7 квітня, на 81-му році помер ЛЕГЕНДАРНИЙ румунський тренер Мірча Луческу”. Чесно кажучи, я розлютився, коли прочитав це на якомусь сайті. Звісно, шкода людину, шкода, що пішов чудовий, високопрофесійний, блискучий фахівець своєї справи.

Але не легендарний!!! Це “красиве” слово дедалі частіше вживають так звані медійники. Вони ще, до речі, люблять “красиво” говорити: “були прецеденти”, хоча “прецедент” — це перший випадок, і багато перших випадків бути не може.

Отже, легенда — це жанр фольклору, усне або письмове оповідання про історичні чи вигадані події, в основі яких лежить реальна правда, прикрашена вигадкою і фантазією. Легенди описують незвичайні події, подані як достовірні.

А тепер час перейти до теми наших топонімічних досліджень і розповісти про перейменування одеського провулка Олександра Матросова на Валерія Лобановського. Цих людей у нас теж називають (називали) легендарними.

Так от, на підставі сказаного, Валерій Лобановський — не легендарний, а високопрофесійний, блискучий, заслужено посів почесне місце в історії українського спорту футболіст і тренер.

А ось загиблий у роки Другої світової війни радянський солдат Олександр Матросов — таки так, легендарний! Чому? Читайте вище. А нижче — переплетення двох версій життя цього солдата — реальної та легендарної, пропагандистської.

Подвиг Матросова — що правда, а що легенда

За офіційною версією, Олександр Матросов народився у 1924 році в Катеринославі (нині Дніпро), був вихованцем дитячих будинків в Ульяновській області. Після закінчення 7 класів працював в Уфимській трудовій колонії.

За іншою версією він — Шакір’ян Юнусович Мухамедьянов, народився в селі в Башкирії. Нібито прізвище Матросов він узяв, коли був безпритульним (після того як утік з дому після другого шлюбу батька) і так і записався, коли потрапив до дитячого будинку.

Після початку війни він неодноразово звертався до військкомату з проханням відправити його на захист Батьківщини. Восени 1942 року його призвали до армії і направили на навчання до короткострокового «піврічного» піхотного училища.

А вже на початку 1943 року курсантів відправили на фронт. 27 лютого 1943 року батальйон Матросова атакував опорний пункт у районі села Чернушки Псковської області. Бійці потрапили під шквальний вогонь трьох кулеметів у дзотах (деревоземляна вогнева точка). Конструкція така: основа з бревенчатого зрубу, засипана зверху ґрунтом, щебенем або камінням для захисту.

На штурм були направлені групи по двоє. Два кулемети було знищено, а з третім виникла проблема: напарник Матросова був тяжко поранений, і той сам підповз до дзоту, кинув у вогневу щілину гранату.

Кулемет замовк, але коли рота піднялася в атаку, він знову відкрив вогонь. Тоді Матросов кинувся до дзоту і своїм тілом закрив амбразуру… Зрозуміло, радянська ідеологічна машина не могла пройти повз: йому посмертно присвоїли звання Героя СРСР, у наказі зазначалося, що «великий подвиг товариша Матросова має слугувати прикладом військової доблесті та героїзму для всіх воїнів Червоної армії».

Після розпаду СРСР і його пропаганди, яка завжди викликала недовіру, з’явилися й інші версії цієї ситуації. Виникли цілком логічні запитання: як тіло загиблого героя (це без іронії!) могло утриматися на плоскій вертикальній передній стінці дзоту, за яку непросто вхопитися? Та й амбразура розташована досить високо над землею: тіло мало б скотитися вниз і відкрити лінію вогню.

Фронтовики стверджували, що тіло не могло стати серйозною перешкодою для кулемета. Вважали, що Матросов був убитий, коли підвівся, щоб кинути гранату. А для бійців позаду це виглядало як спроба прикрити амбразуру своїм тілом.

Була і версія, що Матросов був убитий на даху дзоту, коли хотів закидати його гранатами. Упавши, він своїм тілом закрив вентиляційний отвір для відведення порохових газів. Мовляв, ця пауза і дала можливість його взводу для ривка, поки німці скидали тіло.

Підкреслю: Олександр Матросов — герой, як і будь-який фронтовик, честь йому — без варіантів і питань! А ось до радянської пропаганди питань чимало. Вона створила Легенду! З ідеологічних міркувань дату подвигу перенесли на 23 лютого і приурочили до Дня Червоної армії, хоча в іменному списку безповоротних втрат батальйону Матросов записаний 27 лютого 1943 року разом із ще сімома товаришами по зброї.

Що показово, на тлі «розкрученого» подвигу Матросова на другий план відійшли бійці двох інших штурмових груп, які не лише знищили свої дзоти, а й, розвернувши німецькі кулемети, відкрили вогонь по ворогу, знищивши багато гітлерівців.

За законом фізики (а це життя!), сила дії дорівнює силі протидії, і чим більше радянські «пропагандисти» переконували у подвигу Матросова, тим менше було віри в нього. А сучасна українська історіографія не ставить під сумнів інші 273 (!) подібні випадки у 1941–1945 роках.

Першим був танкіст Панкратов (24.08.1941 р.), останніми — матроси Ільїчов і Вілков у серпні 1945 року (японський дзот). До Матросова так вчинили 45 людей — просто пропаганда цього не підхопила.

Зазначимо, що з 273 героїв більше половини — українці. Була серед них і жінка, були й семеро тих, хто вижив! Усім їм, включно з Олександром Матросовим — низький уклін.

На завершення скажемо, що вулиці та провулки Матросова, які є (або були) в багатьох населених пунктах України, можна було не перейменовувати, оскільки його дії не підпадають під закон про декомунізацію. Проте їх перейменували — на підставі висновків експертів Інституту історії України, що «його дії не були пов’язані безпосередньо з вигнанням нацистів з території України».

Валерій Лобановський — один із найкращих футбольних тренерів у світі, який навчався в Одесі

Далі — про Валерія Лобановського, «Лобанчика», як його, з любов’ю, називали футбольні фанати. Себе до останніх, зізнаюся, не відношу: на футболі був лише раз. Це була рання весна 1973 року, і я — другокурсник Одеського інституту зв’язку — на стадіоні «Чорноморець» в Одесі дивився матч «Реал» (Мадрид) — «Динамо» (Київ). Це було щось неймовірне, але про це — якось іншим разом.

Отже, Валерій Лобановський (1939—2002) — радянський футболіст, радянський і український тренер. Багаторічний наставник київського «Динамо», з яким двічі вигравав Кубок володарів кубків і один раз Суперкубок Європи.

Тричі був наставником збірної СРСР, з якою став віце-чемпіоном Європи у 1988 році. Головний тренер збірної України у 2000—2001 роках. Майстер спорту СРСР, заслужений тренер УРСР, кавалер багатьох українських і радянських орденів, Герой України (2002, посмертно). Кавалер рубінового ордена УЄФА (2002), а також ордена ФІФА «За заслуги» — найвищої нагороди ФІФА за вагомий внесок у розвиток футболу.

Четвертий за титулами тренер в історії світового футболу. Найтитулованіший футбольний тренер ХХ століття. Входить до десятки найкращих тренерів в історії футболу, а також до списку 50 найкращих тренерів за останні 50 років (1959—2009) за версією World Soccer і до списку найкращих тренерів повоєнного періоду за версією The Times.

На початку 2017 року УЄФА включила його до списку десяти найвидатніших тренерів європейського футболу з моменту заснування організації у 1954 році. До речі, з Одесою у мого тезки — прямий зв’язок: з навчанням у Київському політеху у нього не склалося, після чого він відрахувався звідти і здобув вищу освіту в Одеському політехнічному інституті.

Автор цих рядків — журналіст, а не письменник-біограф, тому обмежуся викладеним, розуміючи, що про цього великого українця варто було б написати окрему книгу.

Якщо коротко, то об’єктивна оцінка роботи Валерія Лобановського на посаді тренера київської команди така: гра його вихованців у єврокубках, чемпіонатах СРСР і світу була настільки високого рівня, що тоді в народі говорили: «Збірна СРСР — це київське “Динамо”, ослаблене гравцями з інших клубів».

Читайте також:

Рішення, що випередило декомунізацію: як вулиця Орджонікідзе в Одесі стала Разумовською

Деколонізація назв: чому в Одесі провулок Мічуріна перейменували на Маргарити Ніколаєвої

Вулиця Костецька замість генерала Ватутіна: Одеса повертає вулицям справжню історію

Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса

***

Матеріал підготовлено на основі рішення Одеської міської ради № 2072-VIII від 24 квітня 2024 року, а також авторської колонки журналіста Валерія Боянжу. Редакція перевірила законодавчу базу деколонізації топоніміки та зіставила дані про процедуру перейменування з офіційними документами і розпорядженнями міського голови. Біографічні відомості про Валерія Лобановського підтверджені за даними УЄФА, ФІФА та профільних спортивних джерел. Аналіз постаті Олександра Матросова базується на зіставленні офіційної версії та альтернативних історичних трактувань.

Запитати AI: ChatGPT Google AI