Війна змусила мільйони наших співгромадян покинути Україну. Переважно – це жінки, які рятують від агресії та розрухи дітей і близьких. Хтось із них повертається назад. Хтось – планує залишитися назавжди. Від чого залежить вибір і чи легко українкам адаптуватися за кордоном – про це напередодні Міжнародного дня мігранта «Одеське життя» розмовляє з біженками-одеситками.
«Нас зустрічали із захопленням»
Журналістка Олена разом із маленьким сином і мамою виїхали з Одеси на самому початку широкомасштабної війни. На хвилі шквалу новин про атаки, стрімкі захоплення територій, відсутність продуктів у магазинах.
– Почали виїжджати знайомі. Здавалося, Одеса вимерла, – ділиться спогадами Олена. – А попереду – хаос і невідомість. І чоловік сказав: “Усе, давай, нічого тут сидіти, чекати”. Боявся за дитину.
Їхати вирішили в Італію. Там жили знайомі мами, обіцяли допомогти.
– Нас зустрічали із захопленням. Пам’ятаю, лікарі, які чергували на вокзалі, брали тест на ковід. Потім нас обіймали й казали: “Ви такі сміливі, ви – герої, ми захоплюємося українцями”. Ми разом із ними плакали, – згадує Олена. – Пізніше такого вже не було. Були скарги на поведінку, п’янки, крадіжки. Тоді кордони були відкриті, закордонні паспорти не вимагали. Тому виїхало дуже багато неблагополучних українців. Вони тут нічого не робили. Їх і так усе влаштовувало: дають житло і допомогу, допомагають з документами, церква і Червоний Хрест постачають продукти. Ці люди без особливих амбіцій, споживачі, любителі жити чужим коштом там себе добре почували.
Заробити на життя і вилікувати дитину
Влаштувавшись за допомогою волонтерів у передмісті Падуї, Олена почала вивчати італійську мову – на безплатних обов’язкових курсах. А потім – шукати роботу.
– Не дуже при працевлаштуванні нас в Італії хочуть бачити. Не довіряють, – зазначає одеситка. – Ти можеш бути семи п’ядей у лобі, але, якщо ти, умовно, не професор якогось університету і тебе в Італію не запросили, тут, у кращому разі, будеш прибиральницею або доглядальницею.
Вдалося влаштуватися покоївкою в готелі.
– Робота пекельно важка. Я собі там заробила проблему з руками. Іноді, щоб доїхати до готелю, доводилося йти на автобус у сусіднє селище – чотири кілометри туди й назад. До того ж робота рухлива: мити кабінки, унітази, перестилати величезні італійські ліжка. У результаті я скинула 10 кілограмів, – розповідає Олена. – Здається, дрібниці. Але з часом усе це накопичується.
Дитина постійно хворіла. Довелося записатися до приватного дитячого ЛОРа. Візит – 130 євро. І треба віддати належне лікарю: подивився, виписав необхідні ліки і не взяв жодної копійки. Здивувався навіть італієць, який супроводжував Олену. А син вже за тиждень був здоровий.
«Нам ніхто нічого не винен»
Італійці багато допомагали українським біженцям. Люди, звісно, зустрічалися різні. Але співвітчизники, за словами Олени, часом бували гіршими за італійців, на податки яких вони жили.
– Єдине, у чому я точно впевнена, – нам ніхто нічого не винен. Якщо ми тікаємо від війни, треба розуміти, що рано чи пізно доведеться взяти ситуацію у свої руки, бути відповідальним. Навіть якщо від початку тобі допомагають волонтери і просто хороші люди. Нікому не сподобається нескінченно платити свої гроші за твою інертність, безсилля і лінь. Тобі допомогли і чекають зворотного зв’язку – вивчи мову, похвали країну, сто разів скажи спасибі, цікався їхньою культурою і, звісно, принось користь країні, яка тебе прийняла і не дала здохнути, – переконана одеситка. – Звісно, є категорії, від яких цього вимагати не можна, – інваліди, люди похилого віку, діти. Але ніхто від них і не вимагає. На жаль, багато хто поїхав туди «зі своїми самоварами»: ми звикли так, дайте окреме житло, надайте няню дитині. До ідіотизму.
«Під обстрілами мені спокійніше»
В Італії сім’я Олени прожила півтора року, але більше вони не витримали.
– Взагалі, дуже важко. Починаючи зі слова «ностальгія» і закінчуючи станом постійного стресу, – зізнається Олена. – В Одесі залишилися чоловік, мій тато. А іноді сумуєш навіть за якоюсь нашою їжею. І все це просто з’їдає тебе зсередини. До того ж – робота. Ти все життя чогось домагався, у тебе щось вийшло, а тут на тебе дивляться, як на людину другого сорту. Крім того, дитина мала піти в перший клас. І я хотіла, щоб це було в Одесі.
Щоправда, чоловік був проти повернення. Одесу обстрілюють, нерідкі блекаути. Але Олена наполягла.
Після повернення вийшла на роботу. Син пішов у перший клас. І жодного дня жінка не пошкодувала про те, що повернулися.
– Мені тут, під обстрілами, інколи спокійніше, ніж було в Італії, – каже одеситка. – Я у своєму місті, у своїй країні, займаюся своєю справою.
Потрібна робота – вчи мову
Художниця-викладачка Катерина перед початком широкомасштабної війни відкрила власну студію для дітей. Зі своїми учнями вона займається онлайн і досі. Майже всі вони сьогодні живуть за кордоном. Виїхала з Одеси і Катя.
– Був страх невідомості, – зізнається Катерина. – Як виживатиму, якщо не матиму доходів, чи не проектуватиму свій стрес на учнів.
Разом із друзями вона виїхала до Румунії. І, опинившись у Сібіу, розташованому в Трансильванських Карпатах, вирішила оселитися в цьому красивому старовинному місті. Спочатку єдиним джерелом доходу були онлайн-заняття. Катя шукала роботу.
– Я, коли перетнула кордон, не розмовляла ні румунською, ні англійською. Почала екстремально швидко вчити англійську мову, потрібна була робота. А англійську вчити швидше – якась шкільна база в чертогах розуму залишилася, – розповідає дівчина. – Румунія – дуже привітна країна для біженців. Усі хотіли допомогти, тоді публікувалося багато вакансій для українців. Одна велика IT-компанія пропонувала навчання простого програмування баз даних і працевлаштування. Мене прийняли. Навчалася і працювала онлайн. Ще під час навчання почали платити мінімальну зарплату.
Волонтерство, викладання, творчість
Роботу Катя поєднувала з волонтерською діяльністю. Після трагедії на Каховській ГЕС їхня команда організувала великий збір на воду, речі першої потреби. Потім – на генератори. За підтримки некомерційної громадської організації організували школу для українських дітей з першого по 11 класи. У кожен було набрано по 15 учнів. Діти могли займатися за українською програмою, вчителі – отримали роботу. Навчання було безкоштовним, школа повністю отримувала фінансування від Європейського Союзу.
– Я розуміла, що в IT-компанії все класно, зарплата хороша. Але мені не подобалося те, чим я займаюся. Я не реалізовуюся так, як би мені хотілося. Тому, коли мені запропонували робочий контракт викладача позакласних заходів для дітей цієї школи, я вирішила піти з IT, – ділиться Катерина.
Крім викладання вона займалася і психологічною допомогою.
– У дітей-біженців багато психологічних проблем. У багатьох батьки залишилися в Україні, є ті, хто приїхав з окупованих територій – Херсона, Маріуполя, багато хто бачив і чув «прильоти». Було кілька випадків порушення розмовного мовлення, бачили, як ракета прилетіла в сусідній будинок, – розповідає Катя. – Моє завдання полягало в тому, щоб під час занять подивитися на моторику, побачити, що вони малюють, і спрямувати їхні думки на те, що рано чи пізно все це закінчиться. Зібрані дані я передавала психологам, які пропонували родині професійну допомогу.
В українському центрі усі охочі могли вивчати румунську мову. Катя освоїла і її.
Сьогодні вона викладає англійською мовою в змішаному класі приватної школи румунським та українським дітям. Працює за Кембриджською програмою, яка дає і викладачеві, і учням свободу творчості.
В Україну приїдуть вже діти
У Румунії Катерина познайомилася зі своїм хлопцем. Він із Німеччини, і вони обоє закохані в Трансильванські Карпати. У них серйозні стосунки, планують створити сім’ю. Разом починають розвивати власний невеличкий бізнес – облаштовують маленький заміський готель у горах.
Переїхала до Румунії й молодша сестра Каті. Вступила до університету. Отримує стипендію від приватної організації, яка платить студентам-біженцям, щоб вони не були змушені працювати й могли повноцінно вчитися.
А от із батьками все складно. Влітку мобілізували п’ятдесятирічного батька. Відправили в Курську область. З вересня він вважається зниклим безвісти. А мама тільки в жовтні зробила собі закордонний паспорт.
– Якщо я прийняла рішення переїхати в іншу країну, то беру відповідальність за себе, за свою сім’ю, – каже дівчина. – Тут допоможуть, але не можна бути безпорадним, вимагати уваги тільки тому, що ти біженець. Треба бути готовим до того, що доведеться працювати над собою.
До Одеси Катя вже не повернеться. Планує залишитися в країні, яку вони оберуть із майбутнім чоловіком. А в Україну, можливо, приїдуть їхні діти.
Читайте також:
