Ключові моменти
- На півночі Одещини збереглися стародавні криниці XVI–XVIII століть, викладені з піщанику.
- Їхня унікальна форма нагадує глечик, а слово «чемша» походить із тюркських мов і означає «криниця».
- Селяни власноруч відновлюють старі джерела, які досі дають чисту воду.
- Біля криниць колись проводили обряди викликання дощу та зберігали легенди про скарби.
- У степах Поділля ці водні пам’ятки стають символом живої пам’яті й зв’язку поколінь.
Козацькі чи турецькі?
Між Любашівкою і Зеленогірською громадою, серед безкраїх подільських степів, стоять мовчазні свідки минулих епох — стародавні кам’яні криниці. Їх викладено з дикого каменю, форма нагадує глечик, а дехто з місцевих переконаний: це — сліди козацьких часів.
Та історики схиляються до іншої версії. Такі криниці, кажуть вони, з’явилися ще за часів Османської імперії. У тюркських народів слово «чемша» означає «джерело» або «криниця». Будували їх уздовж торгових шляхів, щоб мандрівники й чумаки могли втамувати спрагу, а поруч обов’язково ставили кам’яне або дерев’яне корито для худоби.
Одна з таких пам’яток чудово збереглася біля села Шлікареве Зеленогірської громади. Її історія загубилася у віках, але вона й нині справно служить людям.
Як селяни врятували стародавню криницю
«Криниця тут була завжди, — каже місцевий житель Володимир Байрак. — Ще наші прадіди приганяли сюди худобу на водопій. Але останніми роками вона майже замулилася».
Щоб не втратити джерело, чоловік разом із сусідами вирішив його врятувати: почистили дно, укріпили кам’яне мурування, встановили нове цямриння та відновили журавля.
«Тепер із сусідніх сіл приїжджають навіть бочками набирати воду — у нас вона найсмачніша й найпрохолодніша», — усміхається Володимир.
Селяни називають її «турецькою», бо, за переказами, колись нею користувалися ногайські татари, що кочували цими землями. А неподалік, кажуть, є ще одна — захована в бур’янах. Ходять чутки, що на її дні лежать військові трофеї або навіть скарби.
Дивіться також відео, як одесити отримали доступ до питної води:
Як за допомогою криниць викликали дощ
Старожили Любашівки й досі пам’ятають незвичайний обряд викликання дощу. У спекотні дні діти збиралися біля старої криниці, викопаної ще турками, і з примовляннями кидали туди глиняні глечики.
«Щоб дощ пішов, глечик треба було обов’язково вкрасти, і щоб ніхто не бачив, — згадувала старожилка Ольга Заплітна. — Якщо злякається “відьма”, яку облили водою, — дощ неодмінно поллє».
Ще десять років тому місцеві священники влаштовували хресні ходи до степових криниць — просили в Бога дощу для посушливої землі.
У сусідньому Ясеновому жінки поливали водою могили самогубців або утоплеників, приказуючи:
«Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику в полив’янім горщику!
Тобі каша, мені борщ — щоб ішов рясненький дощ».
Османська спадщина, що дожила до наших днів
У Комарівці досі стоїть ще одна турецька криниця — заросла бур’янами, але непохитна. Колись біля неї збиралися селяни, молилися за врожай, а тепер сюди приходять краєзнавці й школярі. Для них це — не просто камінь, а частинка історії, яку можна торкнутися руками.
Такі джерела є й біля Солтанівки, Шкарбинки, Петрівки — усі вони колись були частиною великої мережі шляхів, якими рухалися чумаки до Криму за сіллю.
Поки б’є джерело — живе пам’ять
Серед гарячого степу ці криниці здаються дивом. Вони пережили війни, зміну імперій, забуття, і все ще дають воду тим, хто мандрує цими землями.
Бо вода тут — не просто дар природи. Це — жива пам’ять, яка з’єднує покоління. І поки стародавні криниці на Одещині напувають людей, історія цього краю продовжує свій плин.
Читайте також:
- Одеські історичні колодязі: чергові знахідки та давні проблеми
- Коли вода дорожча за м’ясо: шокуюча історія одеського водопостачання (відео)
- Як село Ламбрівка на Одещині рік жило без води
На анонсному зображенні – історичне фото турецької криниці в Одеській області
