Ключові моменти:
- Вулицю Піонерську в Одесі перейменували на Академічну в межах декомунізації у 2016 році
- Рішення ухвалили на рівні області після того, як міська рада не змогла дійти згоди
- Назва «Академічна» пов’язана з університетами та освітнім профілем локації
- Радянська піонерська ідеологія розглядається як частина репресивної системи, неприйнятної для сучасної України
Перейменування вулиць — це завжди більше, ніж формальна адміністративна процедура. В українських містах воно часто стає індикатором глибших процесів: деколонізації, відмови від тоталітарної спадщини та пошуку власної ідентичності. Вулиця Академічна в Одесі — наочний приклад цього шляху.
Матеріал спирається на офіційні документи, історичні довідки та особисті спогади автора, який був безпосереднім свідком радянської системи виховання. Це показує, як ідеологія проникала в повсякденне життя — від шкільної форми до «обов’язкових» дитячих організацій.
Передісторія і трансформація: від Піонерської до Академічної
Вулиця Академічна в Одесі є наочним прикладом того, як міський простір адаптується до нових історичних реалій. Упродовж тривалого часу вона була відома як вулиця Піонерська, отримавши цю назву в радянський період. Тоді топоніміка повністю підпорядковувалася комуністичній ідеології та пропаганді.
Правові підстави та контекст змін
Поштовхом до перейменування став масштабний процес декомунізації, ініційований Законом України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів». Назва «Піонерська» безпосередньо відсилала до політичних організацій минулого, тому й була змінена.
Юридично цю зміну було зафіксовано 19 травня 2016 року розпорядженням голови Одеської обласної державної адміністрації № 298/А-2016. Рішення тоді ухвалили на рівні області, яку на той момент очолював Міхеїл Саакашвілі. Міська рада розглядала інший варіант назви — на честь братів Фраполлі, однак депутати не змогли дійти згоди, і тоді ініціативу взяла на себе обласна влада.
Схожа історія повторилася у 2024 році, коли Одеська міськрада затягувала перейменування близько сотні топонімів, пов’язаних із державою-агресором — Російською Федерацією. Тоді рішення знову було ухвалене головою Одеської обласної військової адміністрації.
Зміна смислових акцентів
Вибір назви «Академічна» не був випадковим. Він зумовлений фактичним виглядом вулиці, яка перетворилася на науково-освітній хаб Приморського району. Тут розташовані корпуси Національного університету «Одеська юридична академія» та Міжнародного гуманітарного університету. Таким чином, ідеологічний вектор назви змінився на функціональний і прив’язаний до місцевої інфраструктури.
Попри те, що під час громадських обговорень звучали альтернативні варіанти — зокрема на честь архітекторів братів Фраполлі, — саме «Академічна» була затверджена як найбільш відповідна духу локації та внесена до всіх державних реєстрів і картографічних сервісів.
Різні назви однієї вулиці
Ця вулиця в Приморському районі міста неодноразово змінювала свою назву. Колись вона взагалі була не вулицею, а провулком — Шарлотинським. Назва походила від імені однієї з його мешканок — професійної та «розкрученої» француженки-кравчині мадам Шарлотти, до якої одеситки-модниці ходили шити одяг у далекому XIX столітті. Але одесити не були б одеситами, якби не переінакшили Шарлотинський на Шарлатанський.
Із 1920-х років цей уже провулок став вулицею Піонерською. Тут, у районі Великого Фонтану, було чимало дитячих установ, а саме в 1922 році в СРСР виникла піонерська організація. За часів керування Одесою Едуарда Гурвіца вулицю перейменували на честь Сергія Варламова — начальника управління правового контролю Одеського міськвиконкому, близького соратника мера.
Варламова у 1998 році викрали й убили, тіло знайшли лише за кілька років. Після зміни міської влади вулиці повернули попередню назву — Піонерська (2010 рік). А вже у 2016 році, в межах декомунізації топонімів, її перейменували на Академічну, адже саме тут «прописана» юридична академія.
Чому піонерів «відправили подалі»
А тепер докладніше — про назву Піонерська. Підозрюю, що деякі читачі знають про існування піонерів у СРСР лише завдяки мемній «фірмовій» фразі улюбленої багатьма акторки Фаїни Раневської: «Піонери, ідіть у ж…!»
Будучи знаменитістю, вона не приховувала своєї нелюбові до радянської показухи та ідеології. А тут піонери потрапили під гарячу руку — заявилися до Раневської з обов’язковим, заздалегідь розпланованим «урочистим візитом». От вона їх і послала…
Показухи, а особливо ідеології, в радянській піонерії було море. Кажу це не з чуток, а як інсайдер. Але починалася ідеологія ще раніше — з «жовтенят — онуків Ілліча». З першого по четвертий клас, як і мільйони моїх однолітків, я був жовтеням, гордо носив на грудях червону зірочку з ликом Леніна в дитинстві.
Вважалося грубим порушенням прийти до школи без зірочки на гімнастерці. Це були 1960–1964 роки, моя шкільна форма один в один копіювала військову — гімнастерка, ремінь із бляхою, фуражка з козирком. Так само і пізніше, коли з четвертого по сьомий клас ми були піонерами, не можна було з’явитися в школі без піонерської краватки.
«Як пов’яжеш краватку — бережи її, бо вона одного кольору з нашим прапором» — як бачите, пам’ятаю й досі. Якщо хтось пам’ятає президента Грузії Міхеїла Саакашвілі, який нервово жував свою краватку (це було в момент, коли Росія напала на його країну), — то це типово піонерська звичка.
Про дівчат не скажу, але в усіх хлопців кінчики піонерських краваток були до неможливості обгризені. Особливо страждали бавовняні, менш «смачними» були з ацетатного шовку. На новий навчальний рік купували нову краватку — не ж стояти ж на урочистій загальношкільній лінійці в погризеній.
Бавовняна коштувала 70 копійок, шовкова — 1 рубль 08 копійок (буханець хліба вагою 1 кг тоді коштував 16 копійок). У піонери приймали «автоматом», оптом — усім класом, зазвичай прив’язуючи цю процедуру або до «революційної» дати 7 листопада, або до Дня піонерії 19 травня. Це була «обов’язаловка» — навіть у страшному сні нікому не могло наснитися, що можна не бути спочатку жовтеням, потім піонером, а з 14 років не вступити до ВЛКСМ — Всесоюзного ленінського комуністичного союзу молоді.
Усі ми, стаючи піонерами, мали чітко розуміти, що «піонер — усім хлопцям приклад», хоча згодом з’явилася й «доросла» співзвучна аналогія: «піонерка — усім хлопцям примірка».
У кожній школі мала бути «піонерська кімната», в якій обов’язково був так званий піонерський куточок — стенд на тему «Піонери-герої». Минуло понад пів століття, а я й досі напам’ять пам’ятаю імена цих піонерів, загиблих у боротьбі з гітлерівцями: Валя Котик, Володя Дубінін, Леня Голіков, Ліза Чайкіна, Шура Кобер, Вітя Хоменко, Марат Казей, Зіна Портнова, Вітя Коробков…
За всієї величезної поваги до пам’яті цих юних борців із нацизмом (на жаль, він так і не був викорінений — його метастази проросли в московії) зауважу, що історії піонерів-героїв часто ідеалізувалися. Причому в окремих випадках це викривлення фактів до огиди було просякнуте комуністичною ідеологією.
Поруч із портретами піонерів на стендах зазвичай була і комсомолка Зоя Космодем’янська. Під час наступу німців під Москвою, люто морозної зими 1941 року, вона підпалювала селянські хати, щоб німцям ніде було квартирувати. Її повісили, але «здали» німцям самі ж селяни. Адже вона створювала для них — переважно жінок, старих і дітей — ситуацію «ні кола, ні двора» за 40-градусного морозу…
Справжня історія «головного піонера» СРСР
Ось і портрет піонера-героя Павлика Морозова. Неподалік від моєї школи був кінотеатр, який носив його ім’я. Закрили костел, відкрили кінотеатр, нині в цій будівлі знову костел — якщо тільки його не зруйнували росіяни. Туди, «в Павлика», як ми казали, нас повели всім 1-А класом, і за 10 копійок я побачив свій перший у житті фільм — радянський «Зуб акули».
Фільм був про хлопчика з однієї з, звісно ж, пригноблених капіталістами азійських країн. Після загибелі старшого брата в сутичці з акулою він був приречений на важку працю, а згодом, ну а як же інакше, приєднався до національно-визвольної боротьби своїх співгромадян проти західних «акул» — колонізаторів.
Історія про Павлика — юного більшовика, який «покарав» власного батька за «розкрадання соціалістичної власності», виявилася такою ж суцільною ідеологічною вигадкою. Профанацією.
Як з’ясувалося, батько — голова сільради на Уралі — любив радянську владу, як собака палицю, щось там «хімічив» із куркулями. Але головне — він покинув дружину з чотирма дітьми та зійшовся з молодицею-сусідкою. Дружину й дітей регулярно бив — як до відходу, так і після.
Не витримавши, жінка вирішила: «Я мститиму, і помста буде жорстокою». Вона доручила Павликові «здати» зрадника чекістам. Павлик особливо не заперечував — адже після відходу батька на нього, як на старшого, лягли численні важкі сімейні обов’язки. Так він і «настукав» на тата. Того посадили.
А у 1932 році Павлика вбили в ПОБУТОВОМУ КОНФЛІКТІ. Тож реальність далека від тодішнього ідеологічного гасла «вірність партії — вище за сім’ю». Але країна потребувала «ікон», і образ Павлика — великого борця за народну справу — цілеспрямовано створила радянська пропаганда наприкінці 1930-х років.
Кінець піонерії в Україні та її відродження окупантами
Для розуміння: піонер (від фр. pionnier — першопроходець, зачинатель). Саме тому видатний письменник Фенімор Купер так назвав один зі своїх романів про освоєння Америки. У СРСР ця дитяча організація народилася у 1922 році, а в 1924-му, після смерті Леніна, їй присвоїли його ім’я.
Одним із комуністичних гасел було: «Ленін помер, а справа його живе». В Україні ця зловородна, злочинна ідеологія померла разом із членством у СРСР.
Не хочу виглядати погано в очах читачів — мовляв, навіщо паплюжиш власне минуле. Так, були піонерські табори на морі, були Палаци піонерів із безліччю гуртків за інтересами, в одному з яких я опановував фотосправу. Але в основі всього цього стояла злочинна компартійна ідеологія. Нині вона панує у шкідливій, замішаній на підлості політиці Китаю. І вона ж, трохи замаскувавшись, досі жива в огидній личинці СРСР — РФ.
Як повідомляло 25 січня видання «Обозреватель», на тимчасово окупованих територіях України з дітей роблять «піонерів-героїв Павлика Морозова» — із малих років їх учать «стукати». Навіть на друзів і батьків.
Класні керівники проводять «виховні бесіди», втовкмачують українським дітям, що повідомляти вчителям або «правоохоронцям» про розмови батьків за кухонним столом — наприклад, про Україну чи критику Росії — це цілком нормально. Тож ідеологічна обробка дітей у стилі Павлика Морозова в окупантів квітне махровим цвітом. То навіщо Одесі вулиця Павлика Морозова? Правильно — не потрібна.
Раніше «Одеське життя» розповідало, як і чому вулицю Боженка в Одесі перейменували на Іоганна Гена.
А також про перейменування вулиці Чернишевського на Гранітну.
Читайте також: В Одесі перейменували вулицю Софії Перовської: чому вона стала Мармуровою
Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса
