Ключові моменти:
- Фільму Сергія Ейзенштейна «Броненосець “Потьомкін”» виповнюється 100 років — його визнано одним із найвпливовіших у світовій історії кіно.
- Легендарну сцену зі сходами, що прославила Одесу, зняли саме тут, а ідея з дитячим візком виникла спонтанно під час зйомок.
- Одеса має кінематографічну душу: саме тут діяло ВУФКУ та знімали перші українські фільми.
- Історія фільму тісно пов’язана з історією справжнього корабля «Князь Потьомкін-Таврійський» і з самою Одесою — містом, що навчило кіно говорити мовою серця.
Тут в об’єктив дивилось море та грали ролі кораблі
Роль панцерника зіграв інший корабель, а місто стало декорацією
Цього року виповнюється 100 років фільму Сергія Ейзенштейна «Броненосець «Потьомкін»» (1925) — стрічки, яку називають однією з найвпливовіших у світовій історії кіно. Роботу над фільмом розпочали наприкінці березня 1925 року в Ленінграді, а завершили у тому ж році в Одесі, коли саме море, місто та його люди стали живими декораціями для знакової картини світового кіно.
Цікаво, що у ролі самого броненосця знімався не «Потьомкін», а старий корабель Чорноморського флоту «Дванадцять апостолів», підфарбований і перетворений на символ. Саме в Одесі знято легендарну сцену на сходах, яка прославила місто на весь світ. Епізод із дитячим візочком, що котиться вниз, народився спонтанно — як образ беззахисності перед жорстокістю, і став одним із найвідоміших у світовому кінематографі.
Кінематографічна душа Одеси
Одеса здавна має кінематографічну душу. Її кіностудія, заснована 1919 року на Французькому бульварі, 33, — одна з перших кінофабрик світу. Перші павільйони тут звели інженери, які працювали над Ейфелевою вежею. Саме в Одесі ще 1906 року фотограф і кінооператор Мирон Гроссман відкрив перше кіноательє «Мирограф».
Уже у 1920-х роках місто стало серцем українського кіно — тут діяло Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), де творили Лесь Курбас, Олександр Довженко, Георгій Стабовий.
Петро Манелис, засновник Музею-кав’ярні «Стара Одеса», часто говорить, що історія одеського кіно — це не лише про фільми, а про саму атмосферу міста:
— Тут, на Французькому бульварі, зароджувалося українське кіно. Тут пахло морем, світлом і кавою, а в павільйонах народжувалися емоції. Саме Одеса навчила кіно говорити людською мовою, мовою серця.
А серед перших зірок одеського кіно сяяла Віра Холодна (Левченко) — легендарна акторка німого кіно, яку називали «королевою екрану». Саме в Одесі вона знімалася у перших фільмах, тут її впізнавали на вулицях, а кінозали збирали аншлаги.
Історія фільму, історія корабля…
Та історія фільму неможлива без історії самого корабля. «Князь Потьомкін-Таврійський», спущений на воду 1900 року в Миколаєві, увійшов в історію як корабель, на якому розгорнулися події літа 1905 року. Згодом він змінював імена — «Пантелеймон», «Борець за свободу», — переходив від флоту до флоту, поки 1923 року не був розібраний на метал. Але його історія залишилася у хвилях Чорного моря — як спогад і легенда.
Про ті події та про Одесу того часу нагадують експонати Музею-кав’ярні «Стара Одеса». Тут зберігається примірник часопису «Нива» 1905 року, де описані ті самі дні, названі тоді просто бунтом.
У залах музею можна побачити картину Петра Коновського з артистками ВУФКУ, відчути атмосферу старого кіно і роздивитися, як виглядали знамениті сходи ще до того, як стали Потьомкінськими.
— Це не просто експонати, — каже Петро Манелис. — Це дотик до самої історії Одеси. Тут оживають і ті, хто творив кіно, і ті, хто в ньому жив. У кожній речі — частинка часу, який пахне морем і кіноплівкою.
Коли ми сьогодні дивимося кадри старого фільму чи підіймаймося Потьомкінськими сходами, то бачимо не лише кіно — ми бачимо Одесу, яка вміла бути вільною, талановитою і справжньою ― символом людської гідності, сили та морського серця міста, яке ніколи не мовчить навіть у шторм…
Довідка “Одеського Життя”
«Броненосець “Потьомкін”» — німий фільм режисера Сергія Ейзенштейна, знятий 1925 року на Одеській кіностудії. Стрічка створювалася до 20-річчя революції 1905 року і мала показати бунт моряків на кораблі «Князь Потьомкін-Таврійський». Проте Ейзенштейн перетворив політичне замовлення на справжній мистецький експеримент, який змінив саме уявлення про кіномову.
Фільм став революційним у технічному й художньому сенсі. Ейзенштейн уперше застосував монтаж як інструмент емоційного впливу — коли послідовність кадрів створює не просто оповідь, а психологічну напругу. Його “монтаж атракціонів” став основою сучасної кінорежисури й теорії кіно. Саме завдяки цій новаторській техніці стрічка здатна викликати у глядача відчуття співпереживання навіть без жодного слова.
Найвідоміший епізод — сцена на Потьомкінських сходах, де дитячий візок котиться вниз серед паніки, — став символом жорстокості й беззахисності людини перед владою. Цю сцену вивчають у всіх кіношколах світу, а її ритм, композицію й символіку десятки разів цитували інші режисери — від Браяна Де Пальми до Террі Гілліама.
«Броненосець “Потьомкін”» неодноразово визнавали найкращим фільмом усіх часів — зокрема, на Всесвітньому кінофестивалі в Брюсселі 1958 року. Стрічка вплинула на світовий кінематограф XX століття так само, як живопис Ван Гога — на мистецтво, або симфонії Бетховена — на музику.
Для Одеси ця картина стала частиною культурного міфу: вона навіки пов’язала місто з історією світового кіно, зробивши його не лише знімальним майданчиком, а місцем, де море і свобода дали світові нову мову кінематографа.
Читайте також:
- «Людина з кіноапаратом»: в Одесі презентували унікальне видання
- Музейні таємниці: етюд Киріака Костанді до «зниклої» картини
Дякую Марії за чергову чудову статтю.
Коли чуєш словосполучення “броненосець Потьомкін”, то не пригадуєш всі ті жахи, що відчувало місто під час бунту, а згадується тільки геніальний фільм. Фільм, де реальні і тим більше фейкові події бунту подані ще більше фейковими та пафосними. Але час все це відсіяв і залишився тільки фільм, що дав кінематографу нову мову, став ніби локомотивом, що вивів його на новий рівень. Це був як закат епохи витрильників та настання епохи пару з котелен Потоьомкіна.
Продовження (частина 2).
І цей злам епох відбувся в Одесі.
Статя Марії Котової як пояснення, чому це відбулось саме в нашому місті – місті “гідності, сили та морського серця”, яке надихає на створення шедеврів.
Я бував в чудовому Музеї-кав’ярні «Стара Одеса», знайомий з його засновником Петром Манелісом. Але про поетичну складову цього хранителя часу довідався тільки зі статті Марії – “У кожній речі — частинка часу, який пахне морем і кіноплівкою” – браво, Петре!
Продовження (частина 3).
P.S. До імен Леся Курбаса, Олександра Довженко та Георгія Стабового не можно не додати ім”я Юрія Яновского, який також працював в цей час на Одеській кіностудії, то описав це в своєму романі “Майстер корабля”.
P.P.S. Вражає картина Петра Коновського, де вся увага на жінку в центрі – схоже, вона вже щось передчуває.