У цьому матеріалі не буде карколомних переслідувань ворожих кораблів та розповідей про морські баталії. У гонитві за «смаженими фактами» ми дуже часто забуваємо, що за кожним успішно виконаним завданням, збитою ракетою, знищеною міною тощо стоїть людина, наш захисник. Тож ми вирішили розповісти про службу, життя, мрії і втрати наших героїв, адже кожен з наших оборонців – приклад відданості Україні й чорноморським хвилям.
Їхня «хата» скраю, бо вони першими ворога стрічають
Морська охорона Державної прикордонної служби України боронить не лише Чорне море, а й річки Дунай, Дністер та несе службу на інших важливих ділянках. Та все ж значна увага – безпеці чорноморської акваторії.
З початку повномасштабного вторгнення морськими прикордонниками здійснено титанічну роботу: понад 23 тисячі виходів для виконання бойових та прикордонних завдань, понад 484 тисячі пройдених миль, понад 11 тисяч протидиверсійних оглядів суден!
Окрім того, під час виконання бойових завдань знищено 62 ударні безпілотні літальні апарати та дві крилаті ракети, здійснено вогневе ураження плаваючих та якірних річкових мін. Кожне з цих успішно виконаних завдань є результатом роботи злагоджених екіпажів кораблів і катерів.
Прикордонна династія: любов до України і 46 сортів винограду
Де б не довелося служити Володимиру, помічнику командира одного з кораблів Морської охорони, ця світлина завжди з ним.
Ще хлопчиною він надягав цю сімейну реліквію – тільник, який належав його діду. Так вже повелося у цій родині: тільник надів – прикордонником став. Саме так відбулося і з Володимиром, і з його батьком.
– Скажіть, Володимире, навряд чи тільник став єдиною причиною вашого життєвого вибору. Чому море, чому прикордонна служба?
– Знаєте, мій батько все життя служив у морській охороні. Я народився на Одещині, але батька перевели до Керченського загону (він був командиром катера). Ще коли я був у першому класі, він забирав мене зі школи й ми виходили в море разом.
Мені це настільки подобалося, що після школи я вступив до морського училища, згодом уклав контракт. Я зробив це свідомо, вже розуміючи, що таке морська служба. З 2011-го почав служив там, де й батько, – у Керченському загоні морської охорони.
– Ви хотіли стати офіцером, як батько?
– Звісно, тому продовжив навчання в Академії військово-морських сил імені П. Нахімова у Севастополі. 2014 року наш загін передислокувався до Маріуполя, тож навчання відновив вже у Херсонській морській академії, а після окупації Маріуполя потрапив в Одесу.
– Помічник командира – посада відповідальна. Що входить до ваших обов’язків та які завдання виконує корабель?
– Хоча лінії оборони знаходяться далеко від узбережжя, завдань вистачає: охорона державного кордону, захист суверенітету і нашої виключної морської економічної зони, відсіч і стримування російської агресії, відбиття повітряного нападу, висвітлення надводної обстановки, протимінне обстеження в зоні своєї відповідальності тощо.
Якщо коротко, на кораблі я відповідаю за організацію служби, зокрема й під час бойових виходів, контролюю дії екіпажу та багато іншого.
Екіпаж – друга родина
– Скажіть, а наскільки важко керувати екіпажем? Кожна людина – це індивідуальність, як зробити їх єдиним цілим?
– Важко, але необхідно. Екіпаж має стати фактично родиною, бути ідеально злагодженим. Від роботи кожного члену екіпажу залежить виконання завдання, помилиться один – постраждають усі. Коли дивився в дитинстві на батька, здавалося, що це легко. У реальності треба докласти максимум зусиль: мотивувати людей, не повчати, а навчати, якомога більше спілкуватися і виховувати власним прикладом.
– Підлеглі вам прізвисько чи позивний дали?
– Ні, називають просто Володимирович.
– Одні й ті самі дії щодня, одні й ті самі люди. Ця рутина, одноманітність не набридають?
– Спочатку дуже, а потім звикаєш. Є речі, які просто потрібно робити і робити якісно, особливо зараз. До того ж без моря я себе не уявляю, воно затягує, навіть не можу пояснити, це якось на підсвідомому рівні, у крові. Море для мене – побратим, який слабких не поважає, тож доводиться бути сильним і витривалим.
Втрати та мрії
– Зрозуміло, що поки триває війна, відпустки досить умовні. Як ви відпочиваєте, щоб не вигорати?
– З вільним часом, зрозуміло, не дуже складається. Як тільки випадає нагода, я продовжую дідову та батькову справу – виноградарство. Коли я біля лози, то перестаю думати про службу, морально заспокоююсь. У нашій колекції – 46 сортів винограду і грона під три кіло.
– Якщо вас запитають, що було найскладнішим під час війни?
– Хвилину… Те, до чого ти ніколи не будеш готовий – втрата батька. Він загинув під час виконання бойового завдання. До останнього залишався на своєму посту.
– Співчуваю. Багато бойових зіткнень було під час вашої служби?
– Так, ще 2015-го у Маріуполі. Говорити про це не на часі.
– Добре, розповісте після Перемоги. А поки розкажіть, про що мрієте, крім неї?
– Мрію повернутися до рідного Криму, скупатися на Керченському пляжі та щоб там не було кацапів.
«Прихованою» пропагандою щодо служби на флоті займався мій батько
За його плечима тривалий досвід служби на кораблях і катерах з 2003 року. Нині Андрій Володимирович Тур – заступник командира загону морської охорони – начальник відділу морально-психологічного забезпечення, капітан 1 рангу. Офіцер, який є відповідальний за моральний і психологічний стан військовослужбовців.
– Пане Андрію, у кожного військовослужбовця свій «шлях до моря». Як розпочався ваш?
– На флоті служив мій батько і мене хотів бачити у військово-морській формі. Це той рідкісний випадок, коли діти й батьки майбутнє бачать однаковим, адже бути моряком я також прагнув. Свого часу я закінчив Академію ВМС імені П. Нахімова, мене запросили до прикордонних військ. Служу я вже понад 20 років і, якщо чесно, жодного разу не пожалкував. Як не пожалкував і про свій вибір у 2014-му, коли ми з Севастополя передислокувалися до Одеси.
Головна цінність – людина
– Морально-психологічне забезпечення – поняття широке й комусь може здатися штучним і непотрібним. Чим ви займаєтеся конкретно? Це не як у радянській армії, нескінченні читання «моралі»?
– Звісно, ні. Це кілька дуже важливих напрямків: психологічний супровід особового складу; вирішення соціальних проблем військовослужбовців та їхніх сімей, ветеранів, поранених; опікуємося також родинами загиблих.
– Що таке психологічний супровід і чому він необхідний?
– У нас є група психологічної підтримки, яка, зокрема, надає психологічну допомогу під час виконання щоденних обов’язків, в умовах ведення бою, після різноманітних стресів або бойового ураження. Слідкуємо за морально-психологічним станом персоналу, щомісяця проводимо спеціальні тестування.
– З приводу чого?
– Ось дивіться. Служба на кораблі сама собою вимагає відповідного психотипу. Людина мусить впоратися із замкнутим простором (ти ж не можеш з корабля посеред моря зійти), одноманітністю як навколишньої «картинки», так і людей навколо тебе. Додайте погодний фактор: влітку корабель – розпечене залізо, взимку – до металу примерзаєш, родину не бачиш, зв’язок обмежений тощо. Ще й постійна напруга, фактор ризику, особливо під час війни, – і це лише деякі моменти. Тож наші військовослужбовці повинні бути максимально підготовленими, психологічно і морально стійкими, от ми й визначаємо рівень їхньої стресостійкості, долаємо наслідки стресових ситуацій.
– Як саме?
– Застосовуємо різноманітні програми, тренінги, відправляємо на відпочинок до санаторіїв тощо. Після відновлення обов’язково готуємо до участі у бойових діях. У нас дуже гарні програми підготовки за стандартами НАТО (на основі їхнього бойового досвіду), обов’язково враховуємо і власний досвід ведення бойових операцій.
Хто не може бути прикордонником
– Певно, у вас і відбір суворий до морської охорони. Хто, на вашу думку, не може бути прикордонником?
– Для себе виокремив кілька основних рис, без яких захисника бути не може: любов до своєї країни, повага до її традицій, культури і цінностей; інтелект, освіченість; відмінна фізична форма, навіть якщо посада не передбачає суттєвих фізичних навантажень.
– Якщо не передбачає, тоді навіщо?
– Це служба, і де ти опинишся завтра, знати ніхто не може. По собі знаю, якщо хитавиця сильна, а м’язи на ногах слабкі, на берег приходиш, а ноги тебе не тримають, так що спорт і гарт – обов’язкові.
– За роки служби що вас найбільше вразило?
– Одна дивовижна людина без військового досвіду, але з великою відвагою. 2014 року я був командиром одного з кораблів морської охорони, і до нас вперше прийшли мобілізовані. Серед них був матрос Владислав Бувалкін. Я пишаюся тим, що був його командиром. Він проходив службу в мене на кораблі, потім виконував завдання на нашому східному кордоні в мотоманевреній групі, далі у Маріуполі. Знаєте, він був старший за мене, тоді йому було 34 роки, він ніколи не служив, але був переконаний: якщо в країні біда, не можна відсиджуватися вдома. Владислав перейшов служити до підрозділу однієї з силових структур. На жаль, у 2022 році він загинув під Києвом. Після Криму, коли частина військовослужбовців зрадила, а тут цивільний став на захист України, – це дуже вразило тоді.
– Ви у морській охороні вже давно. Що вважаєте її головним здобутком?
– Знаєте, за радянщини казали: «Ти маєш бути готовим померти за свою Батьківщину», а ми прагнемо знищувати ворога і залишатися живими. Людина – наша головна цінність.
Питань у мене залишалося ще чимало, а от часу, який могли мені приділити морські прикордонники, було обмаль. Це зрозуміло, адже морський рубіж не чекає, він повинен бути під надійною вартою 24/7. У нас ще буде час для зустрічей, розмов, інтерв’ю, сюжетів та фільмів. І ми нарешті зможемо назвати прізвища усіх наших героїв, розповісти про їхні подвиги, проявлені надлюдські зусилля у боротьбі з ворогом.
Подякувавши за розмову, я подумки побажала, щоб традиція, про яку мені розповіли хлопці, завжди спрацьовувала: йдучи на бойове чергування повз Воронцовський маяк, вони кидають монету, як плату Нептуну за обов’язкове повернення додому.
Читайте також:
