Недовге почуття єдності
Не можна сказати, що російське вторгнення почалося для нього раптово. Але як, напевно, більшість українців, він сподівався, що все ж таки цього не станеться. Перші дні війни – шок, безвихідь та нерозуміння, чого очікувати надалі. Був намір піти до військкомату.
– Тут основну роль зіграли два чинники: бажання захистити близьких і прагнення чинити опір. Мотивував факт згуртованості людей. Дуже багато людей дійсно займалися спільним завданням. Кожен докладав стільки сил, скільки вважав за потрібне, міг собі дозволити. І це було дійсно круто – відчувалася якась єдність. Хоч і тривало це недовго, – згадує Артур. – Але я віддаю перевагу більше холодному розрахунку, а не емоціям. Тож трохи подумавши, я зрозумів, що в поточній плутанині під час мобілізації мені не можуть забезпечити ні повноцінного якісного навчання, ні амуніції – її банально немає. До того ж коли ми на пляжі пакували в мішки пісок для укріплень, організаційними питаннями займався військовий однозначно в неадекватному стані, явно не просто втомлена людина. Я не розумів тоді, як люди, що обіймають керівні посади, можуть собі дозволити так «розслаблятися» в такий сумбурний час.
Про недовге волонтерство та «роботу з примусу»
Про пакування піску Артур згадує з теплотою і, здається, навіть із ностальгією.
– Там було дуже багато хороших людей, відкритих, дружніх, – ділиться він. – Дуже швидко почали з’являтися пости в інтернеті зі збору коштів. Багато з них справді були актуальні. І, ясна річ, ти скидав гроші без задньої думки. Але буквально через місяць почали з’являтися повідомлення про збори, які надалі нікуди не доходили. І це створювало неприємне відчуття того, що тебе просто використовували. До того ж ситуація нестійка. Вільних коштів не так багато, і робота зупинилася. І я в один прекрасний момент зрозумів, що не готовий вкладати в якісь ризикові збори кошти, які потрібні самому, моїм близьким.
З часом з’являлося дедалі більше інформації про корупцію серед військових, які обіймають високі посади. І бажання йти у військкомат це відбило остаточно.
– Який сенс йти до військкомату, якщо свідомо люди використовують нижчих за званням винятково як засіб. Якщо йдуть погрози, примуси? Мало того, що робота з примусу не вражає ефективністю, так ще туди йти добровільно? Це ж наскільки треба бути, м’яко кажучи, безмозким, щоб туди сунутися, – вважає Артур.
Хто має державу захищати?
Захистом країни, на його переконання, мають насамперед займатися професійні військові. А щодо Конституції, де прописано, що чоловіки зобов’язані захищати державу, – то вона останні роки «на паузі».
– Можна захищати те місце, яке ти цінуєш і любиш. А для того, щоб щось цінувати і любити, потрібно від держави щось отримувати, – стверджує Артур. – В історії моєї сім’ї корупція була повсюдно в усіх випадках взаємодії з будь-якою державною системою. І що я їм винен за таких умов? Конституція – це просто звід обмежень і правил. Однак якщо у тебе є влада і вплив, то правила для тебе не дуже важливі, ти можеш їх порушувати. Мій брат жив у Херсонській області на той момент, коли туди мали заходити російські війська. За день до того всі правоохоронні служби виїхали звідти разом із сім’ями. Усі інші люди в принципі були владі не цікаві. Так чому ж мене хочуть зобов’язати воювати, замість тих же поліцейських, які склали присягу, вміють поводитися зі зброєю? Ніхто з них чомусь не йде на фронт. Зате відмінно упаковують людей у «бусики».
Про здоровий спосіб життя та самоосвіту
Виїхати з України Артуру не вдалося. Хоча деякі його знайомі все ж знайшли хитрощі, що дозволили покинути країну.
Повістки, звичайно, приходили. Але з’являтися за ними в ТЦК він не збирається. І особливо, як стверджує, з цього приводу не переживає. А ось патрульних прагне уникати.
– Намагаєшся побачити їх трошки раніше, ніж вони побачать тебе. І різко поміняти траєкторію. Бувають випадки, що не виходить, тоді просто проходиш із кам’яним обличчям. Почнуть сильно рухатися – почнеш сильніше рухатися й ти. Поки все обходилося. Загалом веду здоровий спосіб життя – займаюся ходьбою, – іронізує Артур. – Переміщатися будь-яким видом транспорту ризиковано. Можна займатися самоосвітою «віддалено». Можна зовсім забути про відвідування людних культурних заходів. Дуже багато можна собі дозволити не робити. Але це все тисне на голову. І все одно, якщо ти не соціалізуєшся, не взаємодієш із людьми, відмовляєш собі в усьому заради безпеки, ти впираєшся в те, що від себе самого ти втекти не можеш. І голівонька починає давати збій. Це я вже теж проходив. Не знаю, яке треба мати психологічне здоров’я, щоб таке винести.
Читайте також:
