Ольга – бібліотекарка. Здавалося б, невже є більш мирна, далека від війни професія? Але сьогодні це не має значення. Важливе лише невгамовне бажання українців перемогти у цій скаженій війні, розв’язаній через нездорові амбіції одного президента, навіть людиною його назвати язик не повертається. А от українці своїми діями щомиті доводять, що вони – люди, причому з великої літери!
«Одеське життя» розповідає про деяких із них.
Ольга родом із Житомирської області. Навчалася у Київському інституті культури, а після практики, яка з дивної причини проходила у зоні Чорнобильської АЕС (1986 року, після вибуху), дівчині запропонували по розподілу поїхати до Одеси. Фанатка футбольних матчів, вона із задоволенням погодилася переїхати до міста «Чорноморця», хоч і за «Динамо» вболівати теж збиралася. Так, з 1987 року Ольга працює в одній із одеських бібліотек. І без Одеси свого життя вже не уявляє.
Ми познайомилися у 2014 році. Тоді Ольга була серед тих, хто активно допомагав пораненим, які опинилися в Одеському військовому шпиталі: залишалася на чергування в палатах, збирала посилки солдатам, готувала їжу і навіть організовувала культурну програму для українських вояків, що одужували. Пізніше ми зустрічалися у бібліотеці та на різних культурних заходах. І завжди Олина посмішка заряджала добрим настроєм і дарувала радість. І навіть цього разу наша зустріч вже під час війни стала певною мірою розрадою.
«Ця війна для мене почалася ще 2014 року. Тому 24 лютого я вже точно знала, що треба й важливо щось робити. Те, що можеш і вмієш. Тож сьогодні я… на морі».
Спочатку Ольга вирушила плести маскувальні сітки. Але в результаті волонтери вирішили розділитися, і частина з них вирушила на пляжі Одеси. Зібраний у мішки пісок перевозять на стратегічно важливі ділянки та використовують як захисні щити.
Оля розповідає, що піднімати ці мішки дівчатам не дозволяють, лише розкривати, подавати та зав’язувати.
«Коли любиш свою країну та своє місто:
-
приходиш вантажити мішки з двома дітками;
-
між процедурами в офтальмологічній клініці приєднуєшся до волонтерів;
-
зустрічаєш друзів та знайомих на кожному кроці;
-
з радістю кричиш: “Російський військовий корабель, йди на ….!”
І це при тому, що Ольга не сприймає лайки у звичайному мирному житті. Але послання кораблю вже перетворилося на своєрідне гасло не лише для одеситів, а й для тих, хто щось хоче сказати росіянам, котрі рвуться нас «визволяти».
Читайте також: Плетуть одесити сітки: і з молитвою, і з українською піснею
У перервах між роботою Оля розповідає про те, які чудові презентації книжок і щирі зустрічі проходили у бібліотеці ще не так давно. І про плани, які мріє здійснити якнайшвидше. Одразу після перемоги.
«Є така світова тенденція, що читати стали менше, так. З’явилося багато інших джерел інформації і варіантів дозвілля. Але хочу підкреслити, що ось тут, на пляжі, я зустріла вже багато наших читачів, які цікавляться, коли можна буде обміняти взяті раніше книжки. На зустріч із письменниками приходить молодь. На презентаціях книг, а ми завжди обираємо когось справді цікавого, завжди багато людей. Тому ми навіть під час війни плануємо онлайн-лекції та працюємо далі».
Температура повітря в день нашої зустрічі сягала лише двох градусів вище нуля. А відчувалася – як мінус шість. А всі раділи, що нарешті потеплішало. Але тут справа, мабуть, навіть не в березневому сонці, а в самій атмосфері. Тут десятки і десятки людей – різного віку, професій, соціального стану – зайняті справою. Причому кожен на своєму місці: одні носять мішки з піском, інші їх зав’язують, треті готують чай/каву і розносять фрукти всім учасникам. Кожні 20-30 хвилин усі співають гімн України, а потім відправляють російський корабель та російського солдата за зазначеною адресою. Тут немає місця сумнівам і тривогам, хоча, звичайно, зрозуміло, що не мирне життя змусило одеситів «копати Чорне море». Але в компанії однодумців на свіжому повітрі не можна не зарядитися оптимізмом та вірою у скору перемогу.
13 березня радник офісу президента Олексій Арестович наголосив у своєму черговому інтерв’ю, що зараз розпочалася друга фаза війни, коли може з’явитися почуття «зневіри». І це нормально. Приходить втома та деяке розчарування. Але в такі моменти, незважаючи ні на що, важливо бути сильнішими за свої емоції і постаратися шукати хороше і вірити в хороше. Інакше можна провалитися в депресивний стан, який стане вашою особистою трагедією.
Поки що ще не час розслаблятися. Потрібно бути сильним. І, якщо ви не на фронті, час зайняти себе – роботою, волонтерством, турботою про близьких – з метою зберегти наш тил та психічне здоров’я. А, наприклад, фізична робота на морі в хорошій компанії принесе вам приємну втому та почуття власної корисності. Бережіть себе та своє місто. Все буде Україна!
Читайте також: «Якщо маму хтось чіпатиме…»: одеські художники створюють плакати нового часу (фото)
Фото авторки, картинки з цитатами Шевченка з Facebook-сторінки Інни Звіздун
