Українка Наталя майже два роки б’ється за свого зниклого безвісти чоловіка-добровольця. Про те, як жінці доводиться долати спротив держави, родичів, які полюють за 15 мільйонами, спілкуватися з окупантами, читайте в інтерв’ю, яке вона дала “Одеському Життю”.
Мене не залишає відчуття, що вона схожа на легкий літній вітерець увечері. Тихий, ледве вловимий. Її мова м’яка і тиха, і сама Наталя тендітна, ніжна і, на перший погляд, ніби беззахисна. Збоку й не скажеш, що понад півтора року вона самовіддано б’ється за чоловіка, про долю якого з 22.10.22 майже нічого не знає.
Ми говоримо про важливе, намагаючись обійти всі «гострі кути», щоб не зашкодити цій справі життя. З цих міркувань я не публікую персональні дані цієї сім’ї.
Наталія майже два роки розшукує зниклого безвісти на фронті чоловіка
За годину до окупації
Про початок повномасштабки Наталя дізналася у Миколаєві, де на той момент перебувала по роботі зі своїм немовлям. Старший син із бабусею у той час залишався у Херсоні. Життя на два міста для сім’ї було звичним: останні п’ять років вони з чоловіком так і моталися. Поки асвабадітелі не розбомбили Херсонський, Миколаївський порти, обидва працювали у Миколаєві – у великій українській компанії, яка експортувала зерно, зернопродукти та добрива морським та залізничним транспортом. До 24 лютого того року Наталя обіймала посаду начальника відділу контролю якості. А встигла виїхати буквально за годину до того, як росіяни окупували рідне місто.
– Вранці 25 лютого я вирішила повернутися до Херсона та забрати своїх. І встигла під обстрілом вивезти їх до окупації. Тобто, коли рашисти заходили та вбивали всіх, кого бачили, я встигла виїхати автомобілем. Це було жахливо, бо я дуже боялася, що ми не встигнемо. Але я добрий водій, і у мене вийшло. Світлофори не працювали, на дорозі – у нас там велике перехрестя і переїзд – творилося свавілля. Дуже важко було виїхати. А росіяни в цей час вже були в моєму районі, зайшли до міста через міст.
– Там хтось із близьких залишився?
– Багато наших родичів відмовилася виїжджати, не вірили у це все. Я дзвонила, пропонувала за ними повернутись і вивести, але всі думали, що це швидко закінчиться, й опинилися в окупації. Ми спілкувалися щодня до 11 листопада – звільнення Херсона.
Тато під час окупації загинув у лікарні. Там заплутана історія, я точно не знаю, як і що сталося, але, якби не росіяни, він був би й зараз живий. А через них ми навіть не змогли його поховати сім’єю. І що з ним та іншими пацієнтами там робили, які вказівки були від росіян, я не знаю. Але для мене вони – його вбивці.
– Як і коли ви опинились у Бухаресті та чому саме тут?
– Ми з сім’єю тиждень перебували в Миколаєві, там були страшні обстріли після того, як росіяни зайшли до Херсона. І у моєї однорічної дитини почалися проблеми, вона страшенно злякалася вибуху. І перед нами з чоловіком постало питання, що не можна здоров’ям дітей жертвувати, треба їхати за кордон.
Ми думали виїхати до найближчого кордону – до Молдови. А перед цим у чаті мене знайшли дочки одного з мешканців Миколаєва та попросили вивезти батька на його машині. Ця людина мала серйозні проблеми з серцем, уже кілька днів сиділа у підвалі й не могла сісти за кермо. Я зібрала своїх рідних, його родичів, і ми поїхали до Бухаресту, бо він мав квитки на літак звідти. Як подяку за допомогу, його доньки зняли нам номер у готелі на 10 днів у центрі міста, за що я їм дуже вдячна. І в цей період у мене розбилися всі стереотипи щодо Румунії, якими ми жили з дитинства. Люди виявилися дуже чуйними, місто європейське, був час на те, щоб освоїтися і знайти житло, і ми тут залишилися, бо я не мала фінансів і цілей десь подорожувати. Мені треба було пересидіти, відійти від шоку, і я сподівалася, що дуже скоро я повернуся до чоловіка, який на той час уже пішов захищати країну.
– А як ви виживали, якщо не було фінансів?
– Поки у нас був із чоловіком зв’язок, я працювала постійно. Спочатку прибиральницею пішла, потім нянькою для двох чарівних румунських новонароджених близнюків. З цією сім’єю ми й досі підтримуємо зв’язок. Було важко, звісно, бо вдома своє маля. Але я люблю дітей. І мені не соромно було після своєї керівної посади йти міняти памперси, прибирати, бо я звикла до рівня життя сім’ї, який хотіла забезпечити. А у тій родині платили добре. Але коли зник мій чоловік, мені довелося піти. У мене був такий страшний психологічний стан, що просто не хотілося жити. І я сказала господині, що не хочу, щоб діти все це відчували. Я не спала кілька місяців, не їла. Мені було так погано, що на вулиці люди підходили та пропонували допомогу. І довелося приймати антидепресанти, звернутися до психолога за допомогою, бо сама я не впоралася.
Коли російські окупанти вторглися в Україну 2022 року, молодшому синові пари був лише рік.
Читайте також: На Донбасі зникли безвісти бійці одеського батальйону «Чорноморська Січ»
Не вийшов на зв’язок. 22.10.22
Чоловік Наталії пішов на фронт добровольцем майже одразу. На той момент у Києві формувався 5-й окремий штурмовий полк, куди він потрапив. Потім підрозділ дислокувався на Чернігівщині на кордоні з Білоруссю, а в червні їх уже відправили до Донецької області. У жовтні 22-го чоловік не повернувся із завдання.
– У розповідях товаришів по службі дуже багато розбіжності, вони всі озвучують інформацію по-різному. Може, це наслідок шокового стану чи контузії. Але мені важливо, що всі вони не можуть стверджувати, що його вбили. Хоча б один відсоток того, що він живий, для мене більш ніж достатньо, щоб продовжувати пошуки.
Після того, як я трохи прийшла до тями, подала запити на пошук чоловіка, знову влаштувалася на роботу. Уклала контракт з гуманітарною організацією AMI та 8 місяців працювала як волонтер-перекладач, допомагала з перекладом українським біженцям у лікарнях та поліклініках (з української, російської мов англійською), пояснювала їм, як працює румунська медична система, підтримувала морально. І паралельно почала шукати його сама.
– Як відбувається процес пошуків зниклих безвісти?
– Спочатку подається до поліції заява про те, що зникла людина, здається ДНК-тест і також надсилаються відомості до Національного інформаційного бюро, СБУ. Основна організація, де шукають зниклих безвісти, – Координаційний штаб. Крім товаришів по службі, які виконували завдання з чоловіком, я знайшла людей, які проводили там фільмування з дрона. На першому відео він і ще кілька людей лежать на полі. На другому – ні. Тому є надія, що мій чоловік вижив, і його полонили. На лінії зіткнення, саме на цій ділянці, були ПВК «вагнер». Усі ці організації, в які ми подаємо заяви, мають дуже багато закритої інформації. Слідчі в цьому ланцюжку – слабка ланка. За фактом на них виходить дуже велике навантаження, і вони, мабуть, не справляються. У когось уже 17 слідчих змінилися. Мій слідчий, наприклад, уже 5 місяців на лікарняному. У мого чоловіка на фронті вихідних не було…
Чоловік Наталії на початку повномасштабного вторгнення добровольцем записався в штурмову бригаду ЗСУ. В одному з боїв він зник безвісти.
– Родичі кожного зниклого ведуть пошуки самостійно?
– Близькі зниклих безвісти у боях із ПВК вагнер об’єдналися в ініціативну групу, ми спільно проводимо зустрічі з представниками українських та міжнародних структур, які займаються пошуками та відстоюють права зниклих безвісти. Ми провели Мирну акцію на Майдані Незалежності 13 квітня у Києві, я туди їздила. І водночас такі акції відбулися по всьому світу (https://odessa-life.od.ua/uk/article-uk/voices-of-captives-ukrainski-poloneni-projjshli-cherez-rashistski-torturi-v-bukharesti-foto-video). Також планується проведення аналогічної акції 1 червня. Останнім часом Координаційний штаб йде нам назустріч, проводить збори, розповідають, які запити подають у росії, кого подають у списки на обмін. Хтось зі зниклих безвісти є навіть у списках тих, кого повернули. З якимись контактами нам допомагають, з юридичних питань – орієнтують, куди звернутися. На жаль, близькі родичі, діти, дружини зниклих безвісти військових дуже слабко захищені нашим законодавством. Особливо від юрби родичів. І особливо після того, як з’явилася інформація про 15 млн грн за загиблого.
Родичі зниклих безвісти захисників провели Мирну акцію на Майдані Незалежності у Києві. Наталія брала у ній участь.
Читайте також: Як отримати пенсію за зниклого безвісти військовослужбовця?
Юридичні колізії
Як розповіла Наталя, багато родичів не хочуть шукати зниклих бійців, а хочуть виплат. Аналогічна ситуація склалася і в моєї співрозмовниці: мати чоловіка та його сестра подали до суду, бажаючи визнати сина та брата загиблим.
– Я категорично проти. Я шукатиму до останнього. Його ніхто не бачив загиблим, його тіла нема, ми його не поховали. Він боронив нас. Ми не маємо права зараз його покинути й не шукати. Я і мої адвокати вже понад рік докладаємо всіх зусиль, щоб у них нічого не вийшло, бо інакше це заважатиме пошукам. Коли ми з дітьми 1 грудня 2022 приїхали додому в Миколаїв, щоб здати ДНК-матеріал для бази даних, ця жінка увірвалася в нашу квартиру з поліцією і виставила нас в ніч, під обстріли. Один син однорічний, другому 15-ть. У військкоматі вона заявила, що він не має ні дружини, ні дітей. Але мені все це байдуже. Мене не цікавлять абсолютно жодні гроші – ні 15, ні 100 млн, я хочу лише повернути чоловіка.
– Але це досить витратно.
– Таким як я, адвокати багато в чому йдуть назустріч, супроводжують безплатно. Наприклад, “Юридична сотня”. І паралельно понад рік у мене триває другий судовий процес. Ми з чоловіком не розписувалися, жили цивільним шлюбом. Тому всі запити на його пошук я подавала як опікун нашої дитини. Найчастіше цього достатньо, але, як з’ясувалося, не для всіх запитів. Для мене цей крок є важливим і моральним. Ми вважали одне одного подружжям, всі довкола знали нашу сім’ю, він у військовій частині вказав мене, як дружину. Але й тут є «але»: наша судова система не досконала, закони постійно змінюються, корупція в судах, як і раніше, нікуди не поділася… Вже вісім разів засідання переносилися, відкладалися і, по суті, не просуваються. Це значно ускладнює пошук.
– Ви говорите про ПВК «вагнер», виділяючи цю обставину по-особливому. Чому?
– Навіть окупанти не відносять це терористичне угруповання до своєї армії. Тобто це щось окреме, як і кадировське угруповання «ахмат». Відповідно своїх полонених «ахмат» і «вагнер» утримують окремо, а офіційна ворожа армія утримує військовополонених у російських колоніях. Де знаходяться вагнерівські полонені – невідомо. Особливо після бунту Пригожина. Вагнеровці стверджують, що передали їх у колонії росії або на тимчасово окуповані території Луганської, Донецької, Запорізької, Херсонської областей та Криму. Але ми маємо дані про те, що наші близькі перебувають у неволі в інших локаціях. А офіційно статус військовополоненого надають лише тоді, коли його підтверджено і Червоним Хрестом, і російською стороною. Тоді інформація про перебування у тих чи інших колоніях може визнаватись офіційною. Тому ми вважаємо, що пошуку наших близьких мусять приділити особливу увагу.
– На сьогодні чи можна говорити про якісь реальні офіційні кроки?
– Я зверталася до міжнародних організацій, до депутатів, тричі до Зеленського, до ООН, Червоного Хреста, до організації ICMP, яка в усьому світі займається пошуком зниклих безвісти. Ми спеціально їздили з молодшою дитиною до Одеси на зустріч із їхніми представниками та до їхнього банку даних теж здали ДНК, та подали всі документи. Сьогодні вони співпрацюють із нашим МВС вже офіційно. Представниця нашої групи «Полон_вагнер» їздила до центрального офісу Комітету Червоного Хреста та до представництва Комісії ООН з насильницьких зникнень у Женеві, де ми озвучили нашу проблему про зниклих безвісти близьких. Також ми зверталися до головного турецького омбудсмена Шерефа Малкоча, коли він приїжджав до Києва на зустріч із нашим Дмитром Лубинцем. У нас викликає велику тривогу заява про обмін усіх на всіх. І нам ніхто не дає відповіді на це запитання. Для сторонньої людини начебто все звучить дуже оптимістично. Безумовно, кожен наш земляк важливий і в російському полоні не солодко. Але під цю формулу потраплять лише ті, кого офіційно підтверджено. А що буде з рештою? З тими, що зникли безвісти, які не підтверджені? Якщо сторони заявлять, що вже всіх поміняли, наші близькі, хто з перших днів добровільно пішов захищати країну, залишаться там назавжди рабами? Люди жертвували собою, не пустили терористів вбивати мирних жителів, ми повинні їх поважати й робити все для того, щоб повернути їх, якщо є шанс, що вони вижили, або щоб гідно попрощатися із загиблими. Якщо якийсь план опрацьовується, то ми хочемо про це знати. Ми цим живемо.
Акція у Києві на підтримку зниклих безвісти.
Читайте також: Військовослужбовець зник безвісти: чи можуть рідні отримати його зарплату?
До останнього подиху
Про якихось полонених, поранених, група «Полон_вагнер» згодом дізнається від тих, кого вдалося повернути. Є очевидці, які розповідають, як у полоні наших хлопців мордують, катують, не надають медичної допомоги та там же у братських могилах ховають. Або спалюють, щоб приховати сліди злочину. Можливо, у далекому майбутньому, коли росія розпадеться, чи зміниться влада, буде ексгумація, сподівається Наталя.
– Адже після Другої Світової – досі тіла знаходяться, так? Я більше півтора року щодня дзвоню, надсилаю запити, переглядаю купу ворожих телеграм-каналів, ми переписуємось, потім ділимося у своїй групі отриманою інформацією. Я не могла собі уявити, що спілкуватимуся з терористами та переглядатиму безліч фото загиблих, які одночасно з полоненими розміщують у групах з пошуку. Але наші близькі були готові віддати за нас життя. Як ми можемо удати, що їх немає?
– Ви замислюєтеся про подальші перспективи?
Дружина зниклого безвісти захисника: “Наші близькі в боях були готові віддати за нас життя. Як ми можемо вдати, що їх немає?”
– Хочемо додому досі. Для мене це якийсь страшний сон. Я не бачу себе тут. Румуни нам дуже допомогли, чудові люди, освічені, кожен другий знає англійську мову, країна дуже схожа на Україну і гарною природою, і за менталітетом. Нас тут прийняли, допомогли, дали дах над головою, їжу, безпеку, медицину. Я дуже вдячна цим людям на все життя. Але я не хочу обґрунтовуватись, я хочу в Україну – туди, де я народилася і виросла. І морально мені дуже важко перебувати у чужому середовищі. І важко інтегруватися, знайти якусь роботу. І зарплати для нас тут вдвічі нижчі. Разом з тим, перебуваючи тут, ти все одно читаєш новини щодня, переживаєш за своїх близьких там і за лінію фронту, і це щоденні дзвінки, постійні донати, а в моєму випадку – і комунікація у пошуках чоловіка. У будь-якому випадку бути біженцем дуже важко. Евакуація – не туризм.
– Але з нашої Батьківщини регулярно долинають заклики про повернення…
– Мені дивно, коли це читаю. Хтось втратив будинок, хтось роботу, у мене дитина гостро реагує на вибухи. На Західній Україні 6 мільйонам місця не вистачило б і не вистачить, хтось мав виїхати. А з іншого боку, страшно повертатися в ту пошесну корупцію та правову незахищеність, до тієї законодавчої влади та судової системи. Ось ми, наприклад, отримали російське свідоцтво про смерть батька, тому що це сталося в окупації. І щоб мені отримати наш український документ, довелося йти до суду. Питання – чому я маю щось заперечувати, чому нам не можуть оформляти документи автоматично? Він народився у Херсоні, прожив там усе життя, сплачував податки. Чому я маю проходити через це приниження? Хіба ми винні, що нашу землю окупували? Я не хочу, щоб мої діти жили у такій державі. Про свавілля в армії – це взагалі окрема тема. І вина за зникнення наших близьких лежить, відчасти й на командирах…
Але водночас я не бачу себе в жодному іншому місці та хочу, як і раніше, дуже хочу повернутися в Україну.
Наталі ШЕСТАКОВА
Фото надала героїня публікації.
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de developpement medias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
