В Одесской области зарыбили самое большое озеро Украины (фото, видео)
- Новости
- 2024-10-23
До повномасштабної війни Наталія Горбулінська жила в Одесі та працювала викладачем з музики та вокалу – якийсь час у державній установі, потім пішла у приватну практику. Війна змусила її виїхати з дитиною в Румунію і змінити професію. Вона розповіла «Одеському Життю», як влаштувалася за кордоном і чому мріє повернутися до Одеси.
Соціологічна група «Рейтинг» цієї весни провела непряме дослідження проблеми репатріації. Виявилося, що майже третина переселенців не планує повертатися додому, а третина розглядає такий переїзд лише після закінчення війни. Ще майже 20% поки що не визначилися з планами. І хоча соціологи опитували не прицільну групу, а лише українців, чиї родичі виїхали з країни, вибірка 17 тисяч людей є цілком ілюстративною. Порівнюючи аналогічні дані минулих двох років, можна зробити висновок, що тенденція є невтішною. Моя чергова візаві з планами визначилася. На її шальках терезів ностальгія не переважила комфорту.
Наше знайомство розпочалося за домайданових часів і спиралося на два «кити» – ЖЖ (Живий Журнал) і «Макондо». Була раніше популярною така соцмережа, де люди шукали не картинок і вподобайок, а глибоких лонгрідів і вдумливих коментарів. І був у ті часи модний джаз-підвал, де такі «відщепенці» збиралися наживо. Потім трапилися Майдани і багато чого ще, і знову ми радісно зустрілися за рік до війни, ставши співробітниками одного відділу. На той момент Світлана успішно завершила ідею «Дім за чашку кави» і жила в Роздільній, у своєму власному будиночку з чарівним садом.
В Бухаресті, після масованої атаки окупантів по українських містах та лікарні Охмадит, переселенці почали спонтанно збиратись біля своїй Амбасади. Про це повідомляє кореспондент «Одеського Життя» в Румунії.
Андрій, який дивом вижив під Бахмутом, вважає себе тричі-щасливчиком: за те, що «вчасно» був поранений, що пощастило з евакуацією, і тому, що прямо зараз може обіймати дітей і дружину. Але «добро» на повернення додому родині поки що не світить.
Після 24.02.22 багато українців з різних причин та у різні терміни залишали рідний будинок. Хтось першого ж дня, злякавшись вибухів, тікав від обстрілів, когось гнала загроза окупації, у багатьох фізично більше немає місця прописки, чоловіки відправляли за кордон сім’ї, щоб воювати, не переживаючи за близьких. Для моєї сьогоднішньої співрозмовниці «точкою біженства» став зимовий блекаут.
Зазвичай чоловіки за кордоном, навіть, якщо виїхали на законних підставах, поводяться тихо і непомітно. Вони, як і «домашні» цивільні можуть донатити або відсиджуватися, волонтерити або ні, але у більшості випадків це все буде «поза кадром». І особисто для мене кожна зустріч з чоловіком за кордоном – це миттєва настороженість та певна дистанція. Про всяк випадок.
Яскрава, сяюча, відкрита, емпатична, надійна – так характеризують 35-річну Олену всі, хто з нею знайомий. Вона допомагає нашим переселенцям адаптуватися та інтегруватися у Бухаресті та пише проект з реабілітації тих, хто залишився в Україні. Впевнена в собі жінка, яка реалізує свою «мирну» ідею у країні, що воює, може «заткнути за пояс» більшість київських таксистів, але не готова дістатися милого серця Чернігова.