10 квітня 1944 року завершилася румунська окупація Одеси, яка тривала довгих 907 днів. Червоний прапор, піднятий над Оперним театром, символізував собою кінець фашистської епохи в житті нашого міста. Але чому це Визволення не було довгоочікуваним для всіх одеситів? Чиї кістки дбайливо зберігає овідіопольська земля? Чому радянська авіація так часто бомбила практично залишену ворогами Південну Пальміру? Про все це в цьому матеріалі, яким наша газета завершує цикл статей «Одеса в окупації: інший погляд»…
Березівка, Роздільна, Кучурган… Попереду Одеса!
На початок 1944 року гітлерівська Німеччина перебувала в практично безнадійному становищі. На всій території СРСР, від Балтики до Чорного моря, війська Вермахту відкочувалися на захід. 28 березня частини 3-го Українського фронту звільнили Миколаїв. На черзі була Одеса…
У розпорядженні командувача фронтом генерала армії Родіона Малиновського було майже півмільйона солдатів і офіцерів, понад дванадцять тисяч гармат і мінометів, з півтисячі танків і близько восьмисот бойових літаків. Цій значній силі командування німецької групи армій «А» (6-та «армія месників», 3-тя румунська армія) могло протиставити 350 тисяч солдатів та офіцерів, 3200 знарядь і мінометів, 160 танків і понад шістсот бойових літаків.
Розпочаті бої за визволення Одеської області мали запеклий, але стрімкий характер. 31 березня під ударами радянських військ впала Березівка, 3 квітня Роздільна, а ще днем пізніше бійці 4-го гвардійського танкового корпусу увірвалися в Кучурган і повернули на Одесу. Зі сходу до міста підходили танкові та стрілецькі дивізії 5-ї ударної і 6-ї армій, із заходу вела наступ 8-а гвардійська армія. До Південної Пальміри залишалися лічені кілометри…
Агонія напередодні свободи
У самій Одесі в цей час панував формений безлад. Румунська адміністрація ще в двадцятих числах березня драпанула в напрямку історичної Батьківщини. Кермо влади у свої руки взяли німці. Вони намагалися навести лад, однак що ближче наближався фронт, то більше ситуація виходила з-під контролю. Вулиці були наповнені вантажівками і гужовими возами, що вивозили цінності. Трамваї ходили погано, інфляція підняла ціни до захмарних величин.
— Наведемо такий приклад: кілограм сала в березні 1944 року коштував двісті марок, а в 1942 році вечеря на двох у престижному ресторані коштувала 25 марок, — каже науковий співробітник Центру історичних досліджень півдня України ім. Академіка В. І. Липського Олександр Черкасов. — Населення починало голодувати. Дуже багато хто рятувався разом із румунами і німцями. Особливо це стосувалося приватних підприємців, педагогів, артистів, тобто тих, кому могли закинути співпрацю з окупантами. Був і кримінальний елемент, який вивозив до Румунії награбовані цінності та твори мистецтва. Благо, «домовитися» з румунськими прикордонниками було нескладно…
Свої бомблять, чужі розстрілюють
Одесу регулярно бомбила радянська авіація. При цьому, «сталінські соколи» були не дуже розбірливі у виборі цілей. Офіційно вони завдавали ударів по порту, проте в реальності смертоносний вантаж падав куди попало. Дуже сильно постраждав центр (вулиці Жуковського, Єврейська, Рішельєвська, Катерининська). Природно, що в основному від цих ударів гинули не фашистські військовослужбовці, а звичайні городяни.
Проте промахи радянських льотчиків не йдуть ні в яке порівняння з тими звірствами, які дозволяли собі окупанти, що відступали. Причому особливо «вирізнялися», як правило, не німці, а практично свої, — калмики і козаки, які приєдналися до фашистів (терські, донські, астраханські). Намагалися не «відставати» і румуни.
— Німці віддали румунському командуванню безліч поламаних італійських вантажівок, — розповідає старший науковий співробітник одеського історико-краєзнавчого музею Василь Прокоф’єв. — Частину з них вдалося полагодити, а з несправними чинили так. Їх підкочували до будинків городян впритул, обливали бензином і підпалювали. Люди, побоюючись пожежі, вибігали на вулицю і тут їх розстрілювали румуни. Таке практикувалося на Млинах і на Молдаванці, де багато одноповерхових будівель. Ви запитаєте, навіщо? А так, для розваги…
Кому на Дністер, а кому — в органи
Увечері 9 квітня передові частини Червоної Армії увірвалися в порт, а до ранку 10 квітня практично все місто було звільнене від окупантів. На вулицях догоряла спалена німецька техніка, то тут, то там можна було побачити трупи вчорашніх панів з числа тих, хто не встиг вчасно покинути Південну Пальміру. Одесити зустрічали визволителів зі змішаними почуттями. З одного боку, людей долала щира радість від того, що прийшли свої, яка рвалася назовні.
— Мені тоді було вісім років, і я добре пам’ятаю, як відчинилися двері і в будинок увірвалися бородаті мужики з автоматами, — згадує одесит Анатолій Струк. — Я забився на піч і почав плакати від страху. А один підійшов до мене і сказав: «Синку, ми свої». Це були партизани…
З іншого боку, городянам було страшно. На дворі стояв 1944 рік, проте що таке НКВС люди чудово пам’ятали. Стати «ворогом народу» міг кожен. І справді, слідом за звитяжними радянськими військами, що визволили Одесу від фашистів, ішли «смершівці», у яких було своє визволення. Уже за кілька днів тисячі одеситів отримали повістки, згідно з якими вони мали навідатися до «відповідних органів».
Поки Одеса починала повільно звикати до відносно мирного життя, її вчорашні господарі, румуни й німці, готувалися обороняти дністровський рубіж, потайки сподіваючись ще повернутися на залиті сонцем вулиці Південної Пальміри. На щастя, їхнім мріям збутися не судилося…
Місто Овідія: гігантське козацьке кладовище
Всупереч думці низки істориків, твердження, що німецькі війська, які залишали Одесу, мали слабку боєздатність, докорінно хибне.
— Румуни справді панікували, чого не скажеш про німців, — каже старший науковий співробітник одеського історико-краєзнавчого музею Василь Прокоф’єв. — 9 і навіть 10 квітня вони побатальйонно за повної дисципліни залишали Одесу і рухалися Овідіопольською дорогою в бік Дністра. Дуже показовою була трагічна доля 10-ї гвардійської кавалерійської кубанської дивізії, якою командував полковник Шевчук. Номінально Одесу було взято в кільце, але в районі Овідіополя на шляху всієї маси німецько-румунських військ, що відступала, опинилася тільки ця нещасна дивізія. Кубанці хоробро прийняли бій, проте були буквально розчавлені. До того ж німці викликали по рації авіацію, яка обрушила на кавалеристів шквал вогню і заліза. Місцеві жителі розповідали, що поля ліворуч і праворуч від дороги були засіяні трупами і розбитою технікою. Доходило до рукопашних боїв. Загинули практично всі, зокрема й сам Шевчук, якого призначили командувати дивізією лише трьома днями раніше…
