Одеса прихистила багатьох українців, які рятуються від війни. Через російську агресію їм довелося залишити рідні міста, роботу, звичне життя та почати все з нуля. Як переселенці адаптувалися в нашому місті та з якими труднощами зіткнулися, з їх власного досвіду дізнавалося «Одеське життя».
Тетяна з Миколаєва: «Ми цінуємо вашу гостинність»
До початку війни родина Тетяни Звіададзе жила в Миколаєві. Літо 2022 року в рідному місті було важким — цілодобові вибухи та постійний страх за життя. З двома маленькими дітьми чоловік і дружина змушені були «жити» в укриттях. Тому родина вирішила тимчасово переїхати до Одеси.
— На той час в Одесі було багато наших земляків із Миколаєва, тому ми вирішили спробувати пожити тут і відкрити магазин готового шашлику «Шампурофф». У Миколаєві наш магазин працював у збиток, адже місто було майже порожнім. Усе, що ми мали з продуктових запасів, готували для наших захисників та волонтерів. Раніше ми часто приїжджали до Одеси на відпочинок із дітьми. Ми любимо море, парки та затишні куточки міста. Особливо нам подобаються ресторани біля моря та дитячі розважальні заклади.
Одеса прийняла нас дуже привітно. Було багато пільг для переселенців, а головне — на той момент в Одесі було спокійніше, ніж у Миколаєві. Ми почали працювати і згодом відкрили тут свій магазин на проспекті Українських Героїв (колишній Олександрійський). Звісно, спочатку були труднощі, переважно фінансові. Але ми вже звикли до міста, добре знаємо свій район і вулиці. Живемо поруч із парком Перемоги, де діти люблять гуляти та годувати білочок. Тут ми знайшли друзів, із якими досі спілкуємось. Мріємо відкрити ще, як мінімум, два магазини в Одесі, але для цього потрібен час, і наразі ми не готові до такого кроку.
Хотілося б, щоб у районі Привозу було менше безпритульних. Буває, що хтось ночує просто під магазином, а поруч ходять у туалет — це жахливо. Також постійно великі затори. Дуже важливо, щоб світлофори працювали навіть під час відключень електрики, бо ми вже одного разу потрапили в ДТП. А ще хочеться, щоб одесити не боялися пробувати щось нове. Багато хто звик до певних закладів і ходить туди все життя, але ми сподіваємось, що до нас теж буде приходити більше людей.
Віра з Херсону: «В Одесі я зуміла знайти себе»
Віра, мати-одиначка, виїхала з окупованого Херсона до Одеси 19 квітня 2022 року. Спочатку вона не планувала покидати рідне місто через страх дороги та блокпостів окупантів. Але 18 квітня їй зателефонували знайомі та наполягли на виїзді, оскільки окупанти готувалися до референдуму.
— Одеса, звісно, відрізняється від Херсона, принаймні територіально. Вона набагато більша, але вже стала рідною. Тут більше можливостей і для мене, і для моєї дитини. Більшість херсонців перебувають в Одесі, тому тут комфортно, можливо, саме тому ми вирішили приїхати сюди. Коли ми з донькою прибули до Одеси, нас одразу підтримали місцеві жителі, а потім допомогли знайти квартиру. Ми досі живемо в тій самій квартирі, яку орендували в перші місяці після прибуття. Це новобудови в районі 11-ї станції Люстдорфської дороги. Власники добрі, хоча й підняли вартість оренди. Але якщо працювати, то на життя вистачає — і на себе, і на дитину, і на відпочинок.
Рік я прожила в Одесі без роботи, отримувала виплати для ВПО та допомогу від різних організацій. Коли запрацювали державні садочки, влаштувала туди дитину і зрозуміла, що теж маю йти на роботу. Я попросилася працювати в цей же садочок: спочатку взяли прибиральницею, а потім призначили нянею. Згодом зрозуміла, що мені подобається ця робота, тому вступила до інституту Ушинського на вихователя. Одеса дала мені можливість реалізувати себе. Додому я б дуже хотіла повернутися, але вже не бачу сенсу. Я відкладаю кошти на невелику квартиру в цьому місті.
Я вже добре орієнтуюся в місті, допомагають Google Maps і сусіди. Серед місцевих знайшли підтримку, і наша маленька спільнота допомагає одне одному. Нам також дуже пощастило з лікарями, ті, хто був у Херсоні, зараз працюють в Одесі. Моя дочка дуже любить відвідувати одеські театри, тому ми намагаємося не пропускати жодної можливості. Зараз переважно ходимо на пляж. Але кафе та шезлонги займають всю територію пляжу, через що відпочити на піску практично неможливо, хоча ці місця мали б бути загальнодоступними. Інколи мене дратує мовна ситуація в Одесі. Я все життя розмовляла російською, і використовую її в побуті, але на роботі, на державній службі, говорю українською. Я також адаптуюся до змін і вважаю, що наші діти повинні знати державну мову з народження.
Віолетта з Бердянська: «Вдячна одеситам, які нас підтримують»
Родина Віолетти Шкеул приїхала до Одеси у грудні 2022 року з окупованого Бердянська. Покинути рідний дім було важко, але жити під прапором росії — ще страшніше. Її чоловік — військовий, захисник Маріуполя, який зараз перебуває в полоні. Іноді Віолетта з маленьким сином змушена була ховатися від рашистів у підвалі.
— За два роки я полюбила це місто, і думки переїхати звідси не виникало. Ми переїхали до Одеси, бо вона нагадує наш маленький Бердянськ, особливо морем та заходами сонця. Тут великі й доглянуті парки, багато дитячих майданчиків. Люди доброзичливі, завжди готові допомогти та зорієнтувати.
Проте ми зіткнулися з проблемами щодо оренди житла. Власники неохоче здавали квартири ВПО, особливо якщо є діти. Було складно сплатити за перший і останній місяці, внести заставу та комісію рієлтору. Зараз ми орендуємо двокімнатну квартиру у ЖК «Райдужний» за вісім тисяч гривень. Однак витрати на продукти в Одесі вищі, ніж оренда квартири. В цілому до Одеси ми вже звикли, побутові питання вирішуємо без проблем. Дуже подобається Київський район, де є все необхідне: магазини, майданчики, парки, де можна відпочити з дитиною. Також нам припав до душі пляж «Ланжерон» та Міський сад.
Поки що я не працюю, бо сама доглядаю за дитиною. Війна забрала найдорожче — коханого, який у російському полоні. Тому моє життя зараз на паузі, я живу заради нього і нашого сина. Виходжу на мітинги в Одесі, борюся за визволення полонених з російського полону. Дуже вдячна місцевим людям, які приходять і підтримують нас, родини полонених.
Чи залишимося ми жити в Одесі назавжди, залежатиме від мого чоловіка, бо де він, там і ми. Звісно, завжди хочеться додому: до рідної хати, до стін, де було щасливе дитинство і де була моя щаслива родина. На жаль, зараз в Бердянську багато людей змінилося, місто стало сірим і безлюдним.
Тетяна з Херсону: «Тут починаються нові прагнення»
Тетяна багато років працювала косметологом у Херсоні й була відомим спеціалістом у місті. Коли почалася війна, вона сподівалася на швидке звільнення міста, але ситуація погіршувалася. Через загрозу для своїх трьох дітей вона разом з мамою вирішила виїхати.
— В окупації ми прожили три місяці, а потім вирішили виїжджати. Спочатку ми потрапили до Южного, потім до Болгарії. Коли я зрозуміла, що Миколаїв та Одеса вистояли, ми повернулися до України.
У працевлаштуванні в Одесі мені одразу допомогла давня знайома, запропонувавши місце у своїй студії краси. Найскладнішим було знайти житло, адже багато орендодавців не хотіли здавати квартири переселенцям, тим більше сім’ям із тваринами. Тому я знала пів будинку за п’ятнадцять тисяч гривень. Зараз ми живемо в Червоному Хуторі, орендуємо будинок. Так, він виходить недешево, але для мене це стимул працювати далі. Дітей влаштувала до школи — ліцей «Гармонія» на Таїрова. Відносини до ВПО там дуже хороші. Наступного року донька планує вступити до Грековки, зараз займається академічним малюнком. А я закінчую інтернатуру зі щелепно-лицьової хірургії — це була мрія, і я вирішила її здійснити в Одесі.
Місто вивчаю за навігатором, але орієнтуватися дуже легко. У побуті допомагають знайомі та сервіс об’яв OLX. Райони, де ми мешкаємо — Таїрово та Аркадія — доглянуті та комфортні для життя. З адміністративними послугами також не виникало проблем. Все адекватно та людяно. Правда для пенсіонерів та ВПО я б зробила медицину більш доступною в фінансовому плані.
Любимо проводити час з дітьми на морі на 15-й станції Фонтану. А ось центр міста нам чомусь не дуже подобається. А ще у нас з’явився новий член сім’ї, справжній одесит — чорний кіт Жора. Хоч я ще не відчуваю себе своєю в Одесі, але в цілому тут добре. Душа все одно тягнеться до Херсона, але там знову небезпечно.
