Борис – журналіст із окупованого Генічеська, що на Херсонщині. Своє прізвище він зі зрозумілих причин не називає. Раніше “Одеське життя” вже публікувало його розповідь про те, як до них прийшов “русский мир” і як тепер живеться генічанам.
Але днями Борису все ж таки вдалося вирватися на вільну від рашистів територію України. Публікуємо його розповідь про те, як це було.
Вимушене рішення
Життя на окупованій росією території – це щоденний страх за життя рідних і своє, животіння без роботи і зарплати, неможливість висловити думку, що хоч скільки-небудь відрізняється від російської пропаганди.
Пропаганда ця ведеться на Херсонщині на повну силу. Особливо після того, як успішними ударами з “Хаймарсів” мостами ЗСУ фактично відрізали правий берег області. Тепер про те, що “Херсон – російське місто” і він “навіки з Росією” можна прочитати на рекламних щитах і на лівому березі, у тому числі і в Генічеську, розташованому від обласного центру за 200 кілометрів.
Цинічний білборд в окупованому Генічеську
На інших білбордах можна зустріти хворі фантазії рашистів про те, що “ми – один народ”, а “росія – це любов”, “росія – це турбота”, “росія – це впевненість у завтрашньому дні”.
Стаття на тему: Окупований Генічеськ: Ленін, медузи, зрада та дефіцит
У Мелітополі, дорогою з окупації, довелося побачити ще більш цинічний напис із цитатою кремлівського диктатора: “Тільки від людей, які там живуть, залежатиме їхнє майбутнє. І ми будемо з повагою ставитись до будь-якого їх вибору”. Мова, ясна річ, про “референдум” щодо входження окупованої Херсонщини до складу Росії, який вже не раз переносився. Окупанти навіть не сумніваються, що вибір буде на їхню користь, якщо пишуть, що захоплені території “навіки” з росією. Іншої думки вони не терплять, тому й відключили мешканцям окупованої Херсонщини та частини Запорізької області українські теле- та радіоканали мобільний зв’язок та інтернет.
Зрозуміло, що рішення їхати з краю, де народився і провів більшу частину свого життя, було вимушеним. Продиктовано воно було насамперед необхідністю подальшого шкільного навчання сина-підлітка. У нас вдома школу перекладали на російські стандарти. Виїжджати треба було не лише через патріотичні настрої, а й тому, що «документ» про таку освіту в цивілізованому світі не визнається.
Як виїхати з окупованої території: Тelegram на допомогу
Інтернет на окупованій території слабкий, часто його немає зовсім, але коли він був, ми з дружиною постійно шукали інформацію про виїзд. Знаходили її переважно в telegram-каналах. Охочі виїхати, що пропонують їм таку можливість і ті, що вже виїхали, створили їх безліч. Ось назви лише деяких: “Евакуація Херсон – Запоріжжя”, “Евакуація Херсон та область”, “Як доїхали”. Варіанти виїхати є різні: своєю машиною, машиною або мікроавтобусом з перевізниками. Для людей з інвалідністю, дітей та жінок існує навіть безкоштовна евакуація від волонтерів, але чекати на свою чергу доводиться по кілька місяців. Способів багато, а ось маршрут для мешканців окупованих територій Півдня лише один – через Василівку, містечко Запорізької області. Це не офіційний пункт пропуску, не “зелений коридор”, але можливість виїхати і залишитися живим є.
Читайте також: Життя в окупації: Все українське стало «російським»
Ми вирішили їхати з перевізником. Квиток на волю в середньому коштує 5-6 тисяч гривень із особи. Спочатку «торгувалися» за 6500, але потім знайомі, які виїхали раніше, запропонували перевірений варіант та ще й дешевше – по 4500 гривень з одного, 13500 за трьох.
Втеча з окупації: початок шляху
Ми списалися з перевізником. Виявилося, це фірма з кількома автобусами та водіями, а головне з домовленостями, за якими окупанти на блокпостах тримають не довго. Нам розповіли, що, крім грошей за проїзд, можна взяти з собою по одній сумці.
У призначений час (6:00 ранку) я, дружина та син були на Генічному автовокзалі. На нас чекав білий Mersedes Sprinter із водієм Геннадієм – спокійним, урівноваженим (зараз там це велика рідкість) чоловіком середніх років. Таких, як ми, охочих втекти від “принад” “російського світу”, було 23 особи.
На волю нас вивіз цей мікроавтобус
Про те, що рашисти не поспішають таких випускати я вже знав, але коли через кілька десятків блокпостів ми під’їхали до Василівки, обімлів. У довжелезній черзі під палючим південним сонцем стояло кілька сотень машин. Деякі були накриті ганчірками. Біля них, розклавшись прямо на землі, люди їли і спали. У туалет ходили в лісосмуги на узбіччі. Вразливим ті лісосмуги краще не бачити. Трави там майже немає – вся поверхня покрита випорожненнями, клаптиками паперу та іншим сміттям, а сморід стоїть така, що навіть людина з хронічним гайморитом учує.
Ночувати в такій обстановці дуже не хотілося, але, дивлячись на Геннадія, сподівався, що й не доведеться. Водій постійно бігав на головний блокпост рашистів, а повертаючись, казав нам, що робити. Повільно, але ми пересувалися в паралельній черзі. Поки пересувалися, слухали історії бідолаха, що вирішили виїжджати на своїх машинах. Деякі з них стояли тут по 5 днів, а одна жінка розповіла про знайомих, які спостерігали тутешні апокаліптичні краєвиди аж 12 днів! Люди готові і на таке, аби виїхати і знову почуватися людьми.
Коли Геннадій повернувся з блокпоста вкотре, сказав, що військові вимагають принести на перевірку ноутбуки. Так процес пришвидшиться. Ми понесли. Молоді чоловіки кавказької зовнішності у формі російської армії, з автоматами на плечах та пістолетами на поясах взялися включати ноутбуки. При цьому питали, ким працюють їхні власники (у Росії, напевно, таку річ дозволено мати лише представникам певних професій) та навіщо виїжджають. Нас попередили, що кінцевим пунктом треба говорити Запоріжжя, куди, за легендою, везеш дитину до лікарні. Дехто наскільки підготувався, що навіть направлення до лікаря взяли. Якщо ж сказати, що прямуєш далі і в інших справах, можуть не випустити.
Не знайшовши в ноутбуках нічого підозрілого і начепивши на них відповідні стікери, військові дозволили повертатися до автобуса.
Минуло ще кілька годин – і нас покликали на огляд речей. За командою рашистів ми дістали сумки та валізи, розкривши блискавки. Оскільки йшов дощ, дозволили не висипати речей на землю, як робили люди до нас. Натомість військові у пошуках заборонених предметів запускали до сумок руки. У валізі жінки по сусідству озброєний кавказець довго копався у спідній білизні, яку вона взяла на зміну. У моїй сумці йому чомусь сподобалися джинси. Підтримавши їх трохи, рашист все ж таки дозволив закривати сумку.
Слід додати, що основним вмістом у всіх були пляшки із питною водою. Їх було багато на випадок, якби довелося стояти кілька спекотних днів. Але, на щастя, не довелося – за 7 годин після приїзду нас пропустили через головний блокпост.
Доброго дня, свобода!
Попереду було ще три блокпости. На всіх, як і на десятках попередніх, у мене та водія (єдиних чоловіків, решта пасажирів – жінки з дітьми) перевіряли паспорти. На останньому блокпості російському офіцеру не сподобалася довіреність на машину. Він сказав виписати її у “нової влади”, інакше більше не пропустить.
А далі була “сіра зона” – безлюдне село з напівзруйнованими будинками, зрізаними осколками огорожами і чомусь без жодного собаки.
Коли на першому українському блокпості зайшов наш військовий – молодий хлопець у плащ-наметі, блискучій від дощових крапель, усі пасажири зааплодували та закричали “Слава Україні!”
Ще за темою: Українські війська розпочали контрнаступ – чи є шанс повернути Херсонщину?
У Запоріжжі всіх біженців (точніше внутрішньо переміщених осіб) підвозять до маркету “Епіцентр”, перед яким стоять волонтерські намети.
Волонтерський центр
Волонтери нас нагодували та посадили в автобус, який відвіз на ночівлю до дитсадка. Там я відмився від поту і спробував заснути. Вийшло не дуже.
Із Запоріжжя нас забрав евакуаційний автобус
Вночі було дві повітряні тривоги. Звук не дуже приємний, зважаючи на те, що на Херсонщині таких тривог немає. Там без жодних “зайвих” звуків просто над головами літають російські винищувачі та бомбардувальники, а вулицями гасають “тигри” та “камази” зі свастикою Z. Вони й зараз перед очима, коли засинаю. Правда, все рідше і рідше.
Ще більше цікавого про життя в окупації:
- Ми окуповані, але не зламані: історія молодої матері з Херсона Віри;
- Українці в окупації: «у Херсоні ми не бачимо «хепі-енду»;
- “Мріємо знову жити під українським прапором”: розповідь юного мешканця окупованого Херсона.
Фото авторки
