Читачі «Одеського життя» знають тендітну жінку Лану Яр як волонтера та командира добровольчого об’єднання патронатного супроводу «Соул». Один з обов’язків її патронатної служби — це психологічна, соціальна та гуманітарна допомога військовим, особливо на передовій позиції. Розповідаємо про тих, хто сьогодні стоїть у строю.
В чому цінність смаколиків з Макдональдсу?
Нещодавно Лана Яр з позивним «Ласка» та її команда — військовий психолог «Катріна», реабілітолог «Садюга» та замкомандира «Дилер» — відправились у прифронтову зону, щоб підтримати наших захисників. Цьго разу важливою метою було також доставити хлопцям на передову смаколиків з «Макдональдсу».
— Я не скажу, що поїздка далася нам легко. Мені було дуже тяжко повертатися додому, проїжджаючи кафе та різні заклади з веселими гуляннями людей, коли тільки годину тому я бачила ціну цього життя. Але я вдячна кожному, хто допоміг нам подолати цей шлях. Завдяки звичайним українцям ми привезли захисникам біля 500 пиріжків, дуже багато кавунів та інших смаколиків, на які люди збирали гроші та щось самі несли. І це попри те, що в нас навіть немає власного автомобіля, — розповідає Лана Яр.
Знаходячись десь за 10 кілометрів від фронту на Запорізькому напрямку, команда із чотирьох жінок відкрила цілий пункт психологічної та реабілітаційної допомоги. Вони приїхали у той момент, коли наші хлопці збирали речі своїх поранених та загиблих друзів. Поки помічниці командира надавали допомогу та консультації, Лана відправилась ще далі — у прифронтове село в Донецькій області, куди мала довезти засоби тактичної медицини та найголовніше — замовлення з «Макдональдсу».
— Для мене це бажання було не дитячою забавкою, а необхідністю надати турботу та душевне тепло захисникам. Два дні на позиціях були сповнені як веселими моментами, так і болючими ситуаціями. Нам, дівчатам, не було страшно від вибухів і недалеких прильотів авіабомб. Поряд були сильні духом чоловіки, і деяким всього 22 роки. Але це уважні, серйозні, сильні чоловіки, які знають, що таке ціна життя, — поділилася спогадами командир патронатної служби.
Про що мріє 23-річний Назар в окопах на сході?
На Донецькому напрямку, у прифронтовому селі, Лані Яр вдалося поспілкуватися з хлопцем, для якого окопи є домівкою вже п’ять років, попри його юний вік. Він мав лише 40 хвилин, щоб «відволіктися» від тяжких боїв, в яких тиждень тому втратив на очах побратима, та відповісти на питання, які підготував для нього журналіст «Одеського життя». Так разом з командиром патронатної служби «Соул» нам вдалося зробити інтерв’ю з 23-річним захисником Назаром з Тернопільщини.
— Назар, розкажи про своє життя до цієї війни.
— Я ніколи б не подумав, що піду до армії, тим паче добровільно і на контракт. Але все змінилося у 2014 році, коли зацікавився націоналістичними рухами і почав досліджувати історію українських земель та нашої держави. Дух захисту цінностей та правди зростав з кожним днем. Ми з друзями навіть вели активний супротив різним забудовам в паркових зонах мого міста. Дуже крутим життєвим поворотом вважаю знайомство у 2016 році з хлопцем, який став для мене найкращим другом. Ми разом планували підписати контракт в одному з підрозділів Національної гвардії України. Саме в ці моменти зрозумів, ким хочу бути. Що моє життя, а працював я кухарем та офіціантом, не приносить задоволення. Але, на жаль, я не пройшов відбір через вади зору, і тоді у 2018 році підписав контракт із ЗСУ.
— Що зараз входить у твої обов’язки на фронті?
— Вже декілька тижнів я займаю посаду оператора-топогеодезиста — вираховую дані для стрільби артилерії. До цього був на посаді головного сержанта взводу управління. Але через високу інтенсивність стрільби перебував у розрахунку для допомоги у підготовці та підносі снарядів для швидшого темпу стрільби і зменшення навантаження на людину, яка відповідає за снаряди. Щодня йдуть тяжкі бої. В дуже активні періоди наш підрозділ може вистрілювати по техніці та піхоті противника більше декількох сотень снарядів за добу. Їхній ресурс техніки і живої сили нібито не закінчується. Коли темп зменшується і ми маємо годину-дві для відпочинку, вони переслідують нас навіть уві сні.
— З якими труднощами стикаєтесь?
— Найпоширеніші труднощі серед військових — це обстріли та побут, який організований виключно за фантазією та бажанням. Оскільки обстріл може бути в будь-який момент, потрібно мати захищене місце, де можна безпечно пересидіти. Але є й інші буденні проблеми. Наприклад, у літній період є душ, а з настанням холодів можливості ним користуватися немає.
— Як вас підтримує держава?
— Держава забезпечує нас всім необхідним, але хочу виділити допомогу волонтерів та патронатної служби, які ніколи не забувають про нас. Вони постійно пригощають смачною їжею, порають одяг, надають предмети першої необхідності. Чого тільки варті дитячі малюнки та листи. Це дуже велика підтримка, розуміння, що всі вірять в нашу перемогу. Ми не можемо їх підвести.
— Якою ти бачиш Україну після завершення війни?
— Країну без хабарів та тупої бюрократії. Зміну совкових командирів та паперової армії на армію НАТО із забезпеченням і підготовкою військових. Надійність кордонів та впевненість, що ніяка ракета і дрон не залетить у дім. Повна відбудова міст, першочергово шкіл, дитячих садочків та усіляких закладів, щоб діти якнайшвидше забули цю війну.
— Порада військових цивільним, як не упасти духом?
— За час повномасштабного вторгнення бували ситуації, в яких ставало дуже страшно, особливо, коли наші військові перебували в оточенні на «Азовсталі». Тоді я розумів, що в нас ще не все так погано, і продовжував робити свою роботу. Кожен має брати себе в руки і робити все можливе і неможливе, допомагаючи тим, кому ще тяжче. Не треба забувати, що в країні продовжується війна, обов’язково підтримувати Збройні сили України та сім’ї загиблих військових.
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
