Українська абетка відображає історію, традиції та національну ідентичність українського народу. Вона складається з 33 літер і є варіантом кирилиці з унікальними символами, що відрізняють її від інших слов’янських мов. До Дня української писемності та мови докторка філологічних наук, професорка, професорка кафедри української мови Одеського національного університету імені Мечникова Марія Дружинець розповіла «Одеському життю» про виникнення українського алфавіту та його унікальні літери.
Історія першого букваря та української абетки
Перший український «Буквар» був виданий друкарем Іваном Федоровичем у 1574 році у Львові. Автором міг бути один із викладачів Острозької школи — Герасим Смотрицький або Дем’ян Наливайко. Але можливо, в укладанні його брав участь і сам друкар. Буквар став першою друкованою слов’янською книжкою світського призначення і суттєво вплинув на розвиток писемності в Україні та інших слов’янських країнах. Він мав кишеньковий розмір, містив 80 сторінок, включаючи абетку, склади, зразки відмінювання і коротку читанку. Наразі відомий лише один примірник, знайдений у Римі в 1927 році, що зберігається у бібліотеці Гарвардського університету.
Не менш цікава історія українського алфавіту, який налічує 33 літери і є одним із варіантів кирилиці, зберігаючи мовні особливості різних регіонів. Він слугує основою освітньої системи України та є символом національної гідності і мовного спротиву. Унікальні літери, такі як Ґ, Є, І та Ї, відображають фонетичну специфіку мови та допомагають зберегти її самобутність. Далі розглянемо, чому ці літери відіграють особливу роль у нашій мові та історії.
«Ґ»: символ українського відродження
Буква «ґ» є унікальною для української мови. Вперше як самостійну літеру абетки її увів у 1619 році письменник, церковний та освітній діяч Мелетій Смотрицький у «Граматиці», запозичивши її форму з грецької літери «γ» («гамма»). Звук [ґ] у староукраїнських та українських текстах передавали по-різному. Від XIV століття його записували в іншомовних словах за допомогою диграфа «кг» або літери «g». Наприкінці XIX — на початку XX століття літера «ґ» увійшла до вжитку і була в правописних кодексах УНР.
Після розгрому українізації у 1933 році радянська влада вилучила «ґ» із правопису, прагнучи придушити українську ідентичність і наблизити мову до російської. Офіційно її повернули лише 1990 року в третьому виданні «Українського правопису». Повернення «ґ» стало символом відродження та утвердження української мови після десятиліть радянського тиску.
Коли правильно вживати «ґ»?
Згідно з правописом 2019 року, літеру «ґ» вживають:
- у споконвічно українських і давно запозичених словах (аґрус, ґава, ґанок, ґвалт, ґатунок, ґрунт, ґринджоли, ґрунт, ґуґл, ремиґа́ти);
- у власних назвах (Ґорґа́ни, Ґоро́нда, У́ґля Ґалаґа́н, Ґудзь);
- у запозичених іменах і прізвищах, що передають «g» (Верґилій, Ґарсія, Геґель, Ґеорґ, Ґете, Ґреґуар, Ґулливер).
Але! Водночас в аналогічних позиціях правопис дозволяє паралельно передавати «g» літерою «г» (Вергілій, Гарсія, Гегель, Георг, Гете, Грегуар, Гуллівер).
«Ї»: літера спротиву та ідентичності
Літера «ї» — символ українського алфавіту, що вирізняє його серед інших слов’янських мов. Ця літера виникла природним шляхом на території Русі, а її особливість у тому, що вона передає поєднання двох звуків — [й+і]. Раніше українські письменники використовували літеру на власний розсуд — «і», «ії» або «ять». Лише у ХХ столітті вона остаточно увійшла до складу нашого алфавіту. До цього офіційне визнання друкованої «ї» було ускладнене Емським указом (1876 року), який обмежував використання української мови в російської імперії.
Без літери «ї» наша мова втратила б частину своєї фонетичної та графічної специфіки. Наприклад, використання «ї» в прізвищах та іменах, додає український колорит та підкреслює походження людини. У час повномасштабної війни літера «ї» набуває символічного значення — стала знаком опору на окупованих територіях. Літеру малюють на парканах і тротуарах, на пам’ятниках і стінах будівель, щоб нагадати окупантам, що це Україна.
«І»: незамінна літера абетки
Літера «і» підкреслює нашу самобутність і є важливим маркером ідентичності, хоч присутня в деяких кириличних абетках. Буква «і» має значення для правильної передачі фонетичних і правописних особливостей в українській мові. Раніше «і» називалася «і десяткове», походить від старослов’янської літери, що базувалася на грецькій «ι» («йоті»). Її дублером була літера «и» («іже»), але розрізняли їх за числовими значеннями у кириличній цифірі — «і десяткове» та «і вісімкове».
Читайте також: Як українська мова стала однією з найпопулярніших у світі
У староукраїнській писемності літера мала кілька варіантів — «и», «і», «ї», «j» — залежно від школи та типу письма. До речі, зараз це допомагає визначати час і місце створення текстів. Спочатку «і» використовували як дублер для «и» та «ы». Для звука [і] тоді часто застосовували літеру «ѣ» («ять»), наприклад: мѣнута — «мінута», фѣґура — «фігура».
Літера «і» послідовно вживається та увійшла в українську абетку після видання «Грамматики малороссійскаго нарѣчія» 1818 року для позначення голосного [і], що виник з праслов’янських «o» та «e» в новозакритому складі та «ѣ».
«Є»: літера виразності
Літера «є» походить від кириличної «Є» («єсть»), яка, крім того, має зв’язок із грецькою літерою «ε» («епсилон»). У староукраїнській графіці її записували як «е» або «є» залежно від школи письма. Друкована форма з’явилася у XVI столітті, а сучасне накреслення — від «гражданського шрифту». В українську абетку «є» ввели укладачі альманаху «Русалка Дністровая» (1837): Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький.
Роль літери в українській мові дуже важлива для передачі м’якості та фонетичних ознак української мови. Після приголосного вона позначає один звук [е] (синє, літнє). А на початку слова або після голосного, апострофа чи м’якого знака — два звуки [j] + [е] (Євген, моє, б’єш, ательє). Вона також пом’якшує попередній приголосний і зберігається після подовжених звуків (ллє, мовленнєвий).
«Ф»: рідко вживана буква алфавіту
Найбільш вживаною літерою в українському алфавіті є «п», тоді як найрідше вживається «ф». Літера «ф» використовується переважно в запозичених словах, оскільки звук [ф] не притаманний давньослов’янським мовам і увійшов в українську мову через вплив інших мов. Походить від грецької літери «φ» («фі»), але у кирилиці називалася «ферт» — наслідуючи звук, схожий на «фиркання» коня.
Раніше грецький [ф] в запозичених словах в українській мові часто замінювали на [п] або [х]: Пилип, Юхим. Пізніше він вживався в прикарпатських діалектах замість «хв»: діал. фіст – з хвіст. У радянські часи вимова з «ф» закріпилася, бо добре вписувалася в процес зближення української мови з російською. Новий правопис 2019 року дозволив варіативність у вживанні «ф» та «т» у словах грецького походження: «ефір» та «етер» вважаються однаково правильними.
«Апостроф»: знак, що зберігає вимову
Апостроф — небуквений орфографічний знак, який використовується і в європейських мовах. Він не позначає звука, але відіграє надзвичайно важливу роль в українській мові — передає роздільну вимову у словах. Основна функція апострофа — це відокремлення йотованих голосних — я, ю, є, ї від попередніх приголосних, зокрема губних — [б], [п], [в], [м], [ф] та твердого [р]. У фонетичній транскрипції апостроф позначає напівпом’якшеність приголосних.
Коли пишеться апостроф перед я, ю, є, ї?
- Після губних приголосних — б, п, в, м, ф (б’ю, п’ять, у здоров’ї, В’ячеслав).
- Після твердого р (в кінці складу) при роздільній вимові (бур’ян, міжгір’я, матір’ю).
- Після префіксів, що закінчуються твердим приголосним (з’єднаний, з’їхати, з’явитися, роз’яснити).
- Після першої частини складних слів (дит’ясла, транс’європейський).
Куди зник твердий знак з українського алфавіту?
Знак «ъ» («єр») — буква деяких кириличних абеток. У давньоукраїнському письмі він позначав редукований, а в старо- і церковнослов’янській абетках носить назву «ѥръ» або «єръ». Після занепаду редукованих звуків у XII столітті «ъ» в сильній позиції змінився на «о», а в слабкій — занепав. Наприклад: у слові «сънъ» у кінці слова він занепав, а після «с» перейшов в «о», що дало українське «сон». Остаточно літеру скасували в українському правописі на початку XX століття, замінивши апострофом.
