Ви уявляєте що буде, коли усі хлопці, скалічені фізично, психологічно, злі, прийдуть з війни? Це ж буде розгул бандитизму, вони ж не зможуть пристосуватися до мирного життя, – таку думку вже доводилося чути неодноразово. Про проблеми, сподівання, адаптацію і просто про життя після війни – у розмові з ветераном війни Валерієм Парчевським.
За родом діяльності і взагалі я багато спілкуюся з колишніми військовими. Більшість з них – скромні, небалакучі люди, які намагаються не привертати до себе увагу та адаптуватися до мирного життя. Вони сильніші духом за цивільних, вони знають справжню ціну життю, вони прагнуть жити, а не воювати. І це не вони мають пристосовуватися до нас, а ми до них. Не проходити повз їхні проблеми, не відвертати голови, не бути байдужими.
«Якщо вижив там, вдома тим паче хочеться жити»
Валерію Парчевському 51 рік. Він народився у селі Новотарутине, після одруження переїхав до Бессарабського (колишнє Тарутине). Працював майстром виробничого навчання в Тарутинському аграрному ліцеї. Валерій – батько двох синів і красуні-донечки.
Дід Валерія Парчевського – Тимофій Парчевський – воював проти фашистів у роки Другої світової війни і загинув за кілька днів до Перемоги. Він воював за мирне життя своїх дітей і онуків. Але так склалося, що через 77 років його онук теж пішов на війну захищати свою країну.
– Валерію, ви – батько трьох дітей. Як опинилися на війні?
– У перші дні великої війни більшість працівників нашого ліцею разом із директором Валерієм Вічевим записалися до тероборони. Я потрапив спочатку в роту охорони при Тарутинському військоматі, а 15 травня 2023 року був направлений до 28-ї механізованої бригади. Для мене армія не була чимось незрозумілим – я відслужив два роки у прикордонних військах строкову службу. Для мене незвичайною була війна. Це неправда, що до війни можна звикнути, – вона несе смерть, а до смерті звикнути неможливо.
Мінно-вибухове поранення я отримав під Миколаєвом. Поряд зі мною був побратим Олексій з Южного, добрий хлопець, 42 роки, він від цієї міни загинув, а я отримав численні осколкові поранення. У шпиталі в Миколаєві дрібні осколки з мене витягли, а великий залишився – він застряг надто глибоко. Його витягли вже в Одесі, десь через місяця чотири. Місяць був у шпиталі в Миколаєві, потім мене відправили на реабілітацію в одеський санаторій, там з нами працювали психологи, реабілітологи. Санаторій мені дуже допоміг, часто приїздили волонтери, привозили усе, що потрібно. Після відновлення я ще встиг повоювати зі своїми хлопцями під Бахмутом. Але через хворе плече та контузії довелося списатися.
– Що найстрашніше на війні? Чи сниться вона?
– Часто сниться. А найстрашніше на війні – смерть. Особливо, коли бачиш, як гинуть цивільні – діти, старики, хлопці, дівчата. Дуже тяжко ховати і своїх побратимів. Ще страшно, коли знаєш, що треба йти на нуль. Рідні переживають. Знаєте, мабуть, їм іноді тяжче, ніж нам на війні, адже невідомість страшна. Моя дружина Ніна також працює в ліцеї. Так ось я, коли перший раз пішов на нуль, залишив у частині телефон. Нам сказали, що їдемо на два дні, тому вирішив мобільний не брати. А вийшло, що ми застрягли на одинадцять днів. Повернувся, телефоную, вона плаче, голосить – чому трубку не брав.
Хто допоміг ветерану?
– Як проходив процес списання?
– Дуже багато залежить від командира частини, замполіта. У нас був добрий командир. Усі необхідні документи підготували вчасно, пройшов ВЛК, потім МСЕК: доки усе це проходиш, держава сплачує зарплату, як на нулі. Після списання як ветеран-інвалід отримуєш одноразову виплату. Мені дали другу групу інвалідності, за нею отримав вісімсот тисяч гривень. Ніхто в мене ніяких грошей не просив ні в МСЕКу, ні у ВЛК – нормальне відношення, адекватні лікарі. Повернувся додому, за мною в ліцеї було збережене робоче місце. Щоправда, відділення механізаторів, де я навчав хлопців, ліквідували, тому влаштувався вихователем в гуртожиток, ще дали години із «Захисту Вітчизни».
– Яку допомогу вам надає громада, державні установи?
– Коли лежав у шпиталі, громада виділила з місцевого бюджету двадцять тисяч гривень допомоги – тоді зверталася жінка. Коли повернувся, молодшому сину як сину ветерана-інваліда війни надали стипендію – півтори тисячі гривень на місяць теж від громади. В основному він витрачає ці гроші на абонемент в фітнес-клуб. Скоро закінчить школу, де харчування для всіх безкоштовне, треба буде отримувати професію – навчання в університеті для нього також буде безкоштовним, що передбачено законом.
Весною подзвонили з центру зайнятості, запропонували безкоштовні комп’ютерні курси. Я не дуже добре володію комп’ютером, а для роботи мені це потрібно, тому погодився. Закінчив, отримав сертифікат. Щодо ліків, то моя сімейна лікарка Лілія Димитрова мені виписує рецепт на отримання ліків безкоштовно. Також отримав пільги на комунальні послуги – газ, світло, воду: звернувся до відділу соцзахисту і оформив усе за один день, дівчата молодці. Одержую пенсію як інвалід війни – дванадцять тисяч п’ятсот гривень, зарплатню, тож на життя вистачає. Влітку завдяки сектору по роботі з ветеранами – там керівником працює мій побратим Леонід Кіселар – відпочив в реабілітаційному центрі для ветеранів на Кароліно-Бугазі. Там з нами працювали психологи, реабілітологи – колишні військові.
Онучка привнесла новий сенс у життя
– Валерію, коли ви повернулись, у вас була якась злість на долю, на цивільних людей?
– Була. Я ж повернувся після чергової контузії – в нас усіх, хто воював, багато контузій. Так ось, я приїхав з Бахмута з черепно-мозковою травмою – на одне вухо не чую, рука після поранення працює погано, та ще після бахмутського пекла, а тут люди собі гуляють, на морі відпочивають. Звісно, що мене це спочатку дратувало. То я пішов до церкви. Поговорив зі священиком раз, два, і якось мені стало легшати. А потім вийшов на роботу і мене зовсім попустило – робота дуже лікує. Ще й онучка народилася, вона внесла новий сенс і радість у життя.
– Як зараз себе почуваєте?
– Рука функціонує на сорок відсотків. Проблеми більше з плечем, бо осколки попали саме в лопатку. Стараюся про це менше думати. Близькі, родина, колеги підтримують, зайвих питань не задають, але підтримку відчуваю.
Жодного дня без розмов із побратимами
– Чи доводилося звертатися на гарячу лінію Всеукраїнського об’єднання ветеранів, до благодійних фондів або по правову допомогу?
– Ні, я взагалі не люблю просити, бути нахабою. Та й потреби такої не було. Коли воював, місцеві волонтери допомагали, з мого колективу теж – було дуже приємно. А зараз я допомагаю побратимам: нещодавно на моє прохання місцевий підприємець Ігор Коєв зробив кілька буржуйок, то він ні копійки не взяв, усе безкоштовно. Буває, коли хлопцям щось потрібно, звертаюсь до наших дівчат з волонтерського центру «Єдність» – вони шиють спальники, плетуть сітки, в’яжуть шкарпетки, багато ще чого, продуктові набори збирають. А де і сам купую та відсилаю.
– Як ти гадаєш, чи потрібна в Бессарабській громаді ветеранська організація?
– Звісно, потрібна. Це в мене склалося якось більш-менш добре, а у когось є різні труднощі – хтось не може вирішити бюрократичні проблеми, комусь потрібна реабілітація, у когось сімейні проблеми, психологічні, працевлаштуватися не можуть. Тому ветеранська організація потрібна, але вона буде по-справжньому потужною, коли закінчиться війна і хлопці повернуться додому. Військове братство – це назавжди. Дня не проходить, щоб я не подзвонив побратимам.
Потрібен і відкритий інформаційний простір. Це добре, що я пів життя прожив тут і знаю, куди йти, до кого звертатись, та навіть мені знайомі підказували. А сільські хлопці, які повернулися з війни, не знають, що робити, з чого починати, які пільги можна отримати. Ви ж розумієте, що поки немає закону про демобілізацію, повертаються тільки ті, хто після поранення непридатний до військової служби, і їм дуже потрібна допомога.
«Ми скинулися, щоб постояти під душем»
– Якщо ви не проти, поставлю декілька незручних питань стосовно війни: ваше відношення до примусової мобілізації, як цивільні на війні та в звичайному житті ставляться до військових і чи правда, що на фронті багато пиячать?
– Я б ніколи своїм синам не побажав побачити і пережити те, що я пережив, тому я проти примусової мобілізації, і багато моїх побратимів такої ж думки. На війні потрібні люди вмотивовані й підготовлені, адже мені легше і спокійніше було йти на нуль з досвідченим військовим. Якось привезли нам хлопців під Бахмут, яких спіймали під час перетину кордону до Польщі: один плаче, інший, блідий від страху, трясеться, третій кожну годину мамі дзвонить – військової підготовки ніякої. Ось що з ними робити, як воювати? Вони і нас підведуть, і самі загинуть.
Про ставлення цивільних на війні… Коли наша бригада боронила Херсон, Миколаїв, то люди допомагали, чим могли – продуктами, речами, запрошували додому помитися, попрати, поїсти гарячого. На Донеччині ситуація інакша – там люди за чотирнадцять років вже так звикли до війни і так від неї втомилися, що стали, як би так сказати, щоб нікого не образити, – скажімо, черствіше. Війна нікого добрим не робить. Була така ситуація в Костянтинівці: ми жили місяць в бліндажах. Зрозуміло, миємось з відра, бойова ситуація складна, кожен день як останній. Нарешті настав перепочинок і командир відпустив нас на три години в місто. Ми з хлопцями вирішили винаймати квартиру на ці три години, щоб відчути себе людьми і помитися під душем. Так з нас місцеві запросили чотири тисячі гривень за добу, хоча вона нам була потрібна на кілька годин. Нам так кортіло постояти під душем, що ми скинулися і оплатили її, бо часу шукати подешевше не було.
У мирному житті про те, що ветеран-інвалід війни, я нікому особливо не розповідаю, я просто звичайна людина і не потребую до себе якогось особливого ставлення.
З приводу пияцтва – це брехня. Ніхто на фронті не пиячить, бувають випадки, але вони дуже рідкісні. По-перше, немає можливості, по-друге, якщо голова на плечах, то ти сам собі не можеш дозволити напитися, бо в бойовій ситуації підведеш і себе, і побратимів. По-третє, після поранення мене перевірили на алкоголь у крові, і якби він в мене був, то ніяких виплат, а тим паче ветерана-інваліда війни, я би не отримав.
– Які плани на життя?
– Головний план – жити! Якщо вижив на війні, то вдома і поготів – маєш жити, працювати, проводити більше часу з рідними, онуку балувати, просто радіти життю.
Ця публікація підготовлена у співпраці з Українською Асоціацією Медіа Бізнесу та за підтримки ЮНЕСКО, за фінансування народу Японії. Автори несуть відповідальність за вибір і виклад фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені думки. які не обов’язково належать ЮНЕСКО та жодним чином не зобов’язують Організацію
Читайте також:
