Цього року ми відзначаємо 1036-річчя Хрещення Київської Русі. Землі нинішньої Одеської області на момент хрещення до складу Київської Русі не входили, але було б помилкою вважати, що історія християнства в нашому краї обмежується впливом православ’я і починається з включення регіону до складу Російської Імперії з подальшим його заселенням наприкінці XVIII — XIX столітті. Можна назвати щонайменше три «умовно християнські» періоди, що передували цьому процесу.
Період перший: готи
Перш за все, треба згадати готів, які почали приймати християнство не пізніше IV століття, ще до того, як під тиском гунів, а також в результаті міжусобної війни, стали переселятися з Північного Причорномор’я на південний захід, за Дунай.
До речі сказати, міжусобиця в них виникла не в останню чергу через релігійні розбіжності: одна частина готів воліла залишатися при стародавніх язичницьких віруваннях, інша ж тяжіла до нової релігії. У згаданому переселенні ключову роль зіграв готський єпископ Ульфіла, змушений узяти на себе обов’язки ватажка народу в питаннях, що стосувалися світських справ, окрім належного йому за чином духовного керівництва. Але в історію ця людина увійшла насамперед як ініціатор і керівник перекладу Біблії готською мовою.
Цей текст, крім того, що є одним з основних джерел для вивчення давньогерманських мов, досі слугує біблеїстам у звірці різночитань Священного писання, оскільки це один із найдавніших перекладів. Готи представляли християнство в його аріанській гілці, яка, незважаючи на зусилля з обох боків, зокрема й старання згаданого Ульфіли, так і не примирилася з православ’ям.
Період перший: половці та слов’яни
Другим періодом можна вважати половецько-слов’янське середньовіччя. Половці стали приймати християнство не пізніше XI століття, але не масово-одностайно, як це прийнято у традиційно осілих народів, а в сімейно-індивідуальному порядку. Тут окремо слід зазначити, що народам стародавнього степу на просторах від Байкалу до Дунаю були властиві віротерпимість і відповідна їй поліконфесійність. Спочатку тюркські народи сповідували культ бога Тенгрі, в якому можна угледіти зачатки єдинобожжя, що, ймовірно, полегшувало поширення таких релігій, як християнство та іслам.
Одночасно, ще починаючи з VII століття, в цих місцях періодично, хвилеподібно селилися слов’яни, які в другому тисячолітті були вже переважно християнами. Крім того, давньоруські та половецькі князі не лише воювали між собою, а й час від часу одружували синів та видавали заміж дочок у порядку міжетнічного спілкування, що було б неможливо, якби серед половців хоча б якоюсь мірою не було поширене християнство.
Історики вважають, що половці рівною мірою зі слов’янами стали етнічним субстратом (першоосновою) формування південної гілки українського народу. Деякі дослідники пов’язують половців із сучасними гагаузами, але цю думку поділяють далеко не всі фахівці. Утім, одне одному не суперечить: вважається, що частина половців слов’янізувалася, інша ж частина цілком могла, хоча б і видозміненою, зберегти свою мову. А той факт, що нинішня гагаузька і давня половецька мови є близькоспорідненими, ніхто й не заперечує.
Період третій: тюрко-слов’янський симбіоз
І тут можна перейти до третього періоду. Історія південноукраїнських степів до XVIII століття багато в чому залишається загадкою. Ясно тільки те, що населення цих місць формувалося у взаємодії різних етносів, переважно тюркомовних і слов’яномовних. Цим, до речі, пояснюється низка місцевих діалектизмів. Візьмемо для прикладу такі місцеві українські слова, як «бурун» і «отарик». Бурунами в деяких населених пунктах Одещини називають по-українськи великі хвилі, а отариками — пологі спуски до води між крутих прибережних схилів. Тим часом «бурун» з тюркських мов перекладається як просто «хвиля», а «ат арик» — це «кінський струмок», тобто водопій.
У такому ось симбіозі мов і культур формувалася південна гілка українського народу, насамперед козацтво. Найризикованіші з цих людей наважувалися селитися на відносно нічийних територіях, де влада Османської імперії була слабка і поширювалася здебільшого не далі за внутрішні межі кріпосних мурів, а влада в Петербурзі ще тільки мріяла завоювати й освоїти ці землі. Ну а разом із цими поселенцями тут поширювалося і православ’я.
Сучасний етнос Одещини
Своєю чергою, вже згадувані гагаузи — один із найтаємничіших європейських народів. Щодо його походження нічого толком не відомо. «Половецька версія» — не більше ніж непідтверджене припущення. Сьогодні очевидно лише те, що гагаузи — серед найревніших у сповідуванні православ’я народів. У кількох населених пунктах Одеської області вони становлять більшість.
Інша традиційно православна етнічна група в нашому регіоні — болгари. Про них якраз добре відомо: це переселенці з історичної батьківщини, яким надали тут місце під час російсько-турецьких війн XIX століття, коли сама Болгарія перебувала ще під османським пануванням.
Ще раніше тут селилися греки, які перебували в тому ж становищі, що й болгари. Але зараз, на жаль, їхня складова частина в населенні регіону стала вкрай незначною. Своєрідними пам’ятками їхньої присутності можуть служити село Іванове (деякий час Свердлове) під Одесою, де в зовнішності мешканців іноді ще можна вгледіти спорідненість зі стародавніми еллінами, та плюс найстаріший зі збережених православних храмів Одеси — Свято-Троїцький на колишній вулиці Катерининській, який у просторіччі досі іменують «грецькою церквою».
Натомість молдавани залишаються важливим компонентом етнічно багатоликої Одещини. А водночас вони — і представники народу, який здавна сповідує православне християнство. Сильна Молдова півтисячоліття тому була свого роду регіональним лідером, а відповідно, і чинником християнського впливу в цих місцях.
Активну участь в освоєнні краю взяли російські старообрядці, які при першій-ліпшій можливості намагалися селитися подалі від залізної руки влади, що перебувала в Петербурзі. Найзнаменитішим їхнім культурно-історичним центром вважається місто Вилкове в Ізмаїльському районі. Донині там спостерігається співіснування дореформених і післяреформених православних конфесій.
Що було в Одесі
Що стосується самої Одеси, то слід зазначити, що, починаючи з офіційного найменування наприкінці XVIII століття, вона формувалася як християнське — і при цьому багатоконфесійне — місто. Досить згадати, що «батьки-засновники» Рішельє, Де Рібас і Ланжерон були католиками. Останки останнього нині покояться в соборі Успіння Пресвятої Діви Марії на вулиці Європейській в Одесі. Та й серед «простих людей» — одеських новопоселенців — католиків і протестантів теж було чимало: спочатку переважно німці, потім, після придушення польських повстань, до них додалися заслані сюди поляки.
До речі, німці до середини ХХ століття були розселені по всій області. Їм, як і поселенцям з інших європейських країн, надавалися всілякі пільги, щоб залучити до освоєння краю. І їхній внесок в економіку і культуру, зокрема і в релігійний вигляд регіону, був вельми великий. Залежно від того, з якої землі Німеччини вони виїхали, німці представляли дві конфесії — католицьку і лютеранську. Зі зрозумілих причин після Другої світової від них у наших краях залишилася тільки пам’ять.
До вже згаданих народів, що складають багатолику етноконфесійну картину регіону, слід додати грузинів і вірмен. Якщо грузини переважно православні, то вірменська церква являє собою окрему стародавню гілку християнства, зближуючись у цьому відношенні з розсіяними по всьому світу християнами-сирійцями та коптами, що живуть у Єгипті. До речі, Вірменія — єдина у світі країна, де представники старого, доарабського сирійського етносу, що живуть поза своєю історичною батьківщиною, мають офіційний статус національної меншини з відповідними привілеями в освіті та культурному житті.
У політичних струсах останніх років мали місце спроби використати етнічну строкатість нашого краю для «розхитування ситуації». На щастя, це не вийшло. Адже люди, які століттями живуть в атмосфері культурно-релігійного різноманіття, вже на генетичному рівні вбирають у характер звичку ґрунтувати свою поведінку на пошуку безконфліктних рішень, а не на проявах фанатизму.
