Ми у Центральному парку Одеси… Звичайний (чи буває під час війни щось звичайним?) робочий день. У парку — тихо-тихо. День немилосердно спекотний, літній по-одеськи. Та «сліди» осені — вже майже на кожному кроці.
Спека не натякає на кінець літа
У парку ім. Т. Г. Шевченка ми були наприкінці лютого: розказували про перші ознаки весни на воєнному стані.
А от вже й друга половина серпня на воєнному стані… І хоча спека навіть не натякає на кінець літа, осінні сліди вже є.
О, ці залиті сонцем старі алеї, історичні павільйони, що збереглись зі старих часів! Деякі стали кав’ярнями, деякі «простоюють»…
Ледь-ледь помітні осінні тони
Казахська юрта незламності — на самому сонці: вона все ще здається маленьким дивом у старому одеському парку, хоча з’явилась на центральній алеї ще взимку.
…А от придивишся до кущів з деревами — і бачиш вже злегка пожовтіле листя; гілля — у ледь-ледь помітних осінніх тонах. Та й доріжки вже потроху присипані опалим листям, яке, здається, тільки-тільки нещодавно «прокльовувалося»: час минає так швидко…
Поодинокі люди, що прийшли перепочити, мами з колясками ховаються у тінь чи поспішають до «дорогоцінного» фонтану (працює!): хоч якась прохолода…
Марія Котова
Фото авторки