Обстріли, безробіття, комендантська година та інші біди воєнного часу – це привід не лише для страхів, а й для споконвічного одеського гумору. Як і з приводу чого ми жартували цього року між Гумориною та Днем міста та в чому зуміли знайти кумедне? Згадуємо – з витягами із блогу журналістки «Одеського життя» за цей час.
Квітень: бабка та «бабки»
З’явилася новина про те, що біженку в Одесі цинічно обікрали, привласнивши всі її заощадження, але зловмисника затримано і вiн чекає суду.
Перше, що я побачила з ранку, був варіант: «Біжанку з маленькою дитиною в Одесі обікрали!». Коментарі від одеситів відповідні: «Розстріляти тварюку!», «До стінки злодія!», «За законами воєнного часу!».
Ближче до обіду потрапив уточнений варіант: «Одеситка обікрала біженку, привласнивши її заощадження». Коментарі дещо пом’якшилися. Дехто й тут вимагав хоча б «придушити» або «відмітiлити, щоб знала», але загалом народ погоджувався і на примусове відпрацювання на передовій із значною відсидкою, якщо виживе.
До вечора в заголовки винесли пікантну подробицю: «70-річна одеситка обікрала біженку з дитиною».
Коментатори зчепили зуби і процідили: «Блiн, ну так само все одно не можна…», «Та посадіть бабку і нехай сидить!», «Та вже… якщо це вона з голоду, то в тюрмі хоч нагодують».
* * * * *
Подруга-одеситка 42 років ділиться враженнями, як намагалася влаштуватися продавцем в одну розкішну «Оптику».
Вийшов до неї якийсь замзамдиректора і мовив людським голосом:
– Ви нам, вибачте, за зовнішніми параметрами не дуже підходите…
– Я себе у дзеркалі добре бачу, не переживайте! – Перебила його моя весела подруга. – Розумію, зазвичай вам молоді моделі за прилавок потрібні. Але я прикинула, що вони вже майже всі пороз’їхалися з переляку. То, може, ви вже й таких, із моєї категорії, брати почнете?
Зажурився замзамдиректора і уточнив, що рудих вони досі на роботу не приймають, навіть у мирний час, навіть юних моделей рудих не брали, тому що директор вважає руде волосся надмірно викликаючим і відволікаючим від успішної торгівлі.
– Щоправда, є варіант! – пожвавішав раптом заступник директора. – Є в мене інший знайомий директор з чогось, так ось він якраз шукає виключно руденьких, дуже вже руденьких любить, можете туди спробувати…
Ще по темі: Новорічна ялинка у червні та мамині нерви: військово-вуличний гумор по-одеськи
* * * * *
18-річна старша дочка пішла на підробіток, де працює над укосами віконних ніш. 40-річний чоловік-будівельник другий місяць сидить без роботи.
– Дожили, що чоловік сидить удома, а дитина на роботу ходить! – сумно говорю я. – Дитина до ладу не доучилася, а вже працює… Дожили!
– Так, дожили, – досить підтакує чоловік з дивана. – Нарешті!
Травень: високий культурний рівень
Більшість знайомих при зустрічі повідомляють із хвилюванням, що вони вже так багато написали і зробили гарного для України, що якщо Одесу візьмуть вороги, то їх, напевно, розстріляють першими.
Доводиться смикати по-дружньому:
– Ну-ну! Давайте не впадати в гріх надмірної гордині! Тут багато і набагато більше заслужених людей, ніж ми!
* * * * *
Розглядаємо із чоловіком розкішний каталог із картинами сучасного мистецтва. Дурниця там суцільна, якщо чесно. Тикаю пальцем в одну з картин і хихикаю:
– А це ніби ти з будівництва прийшов і знову фотки зі складною прирізкою по плитці показуєш!
І чоловік киває, звісно.
– Це тому, – кажу, – ти погоджуєшся, що в нас із тобою один культурний рівень на двох.
– Що ж. І той рівень я, здається, з будівництва приніс…
Червень: пес і «остання російська»
Забрала дочок до Праги і повернулася за місяць.
Пес наш, хоч у календарі і не сильний, довготу відсутності мого явно оцінив. І тепер щоразу, як я намагаюся вийти з дому, біжить до чоловіка і починає тривожно бурчати, вказуючи лапою в мій бік: «Ця дурниця знову кудись зібралася, ну дивись! Де її повідець?!
– Мабуть, він вирішив, що я виявилася досить дурним собакою. Злякалася обстрілу, втекла кудись, загубилася і довго не могла знайти дорогу додому.
Чоловік відповідає не без сарказму:
– Ні, ну в якомусь сенсі пес таки правий…
Читайте також: Одеський гумор: військовий щоденник простого обивателя
* * * * *
Заявила вчора друзям, що я таки проти скасування у нас радянської та російської культури. Адже дуже багато продукції радисто-російської заграло зараз такими свіжими, такими актуальними фарбами!
Ось, наприклад, «Гардемарини», які то вперед, то віват. Особливо та сцена, де де Брильї з жахом дивиться на свою занозу з незнайомим мужиком і волає:
– Зірко моя! А чому ви цілуєтеся?
І Анастасія пояснює йому, поблажливо посміхаючись:
– Сергію, ну це ж ОСТАННIЙ россіянин!
Нам зараз таке знімати непристойно навіть, у Європах не зрозуміють. А тут уже все знято. І добре!
Липень: не Арештович єдиний
Днями стояла і курила біля «Клубу одеситів» із найрозв’язнішим виглядом.
Підійшов чоловік років тридцяти і зажадав:
– Гей! А підкажіть, як пройти до жіночого монастиря? Тут має бути неподалік…
– Я вам схожа на людину, яка ходить до жіночого монастиря? – Здивувалася я.
– А я хіба схожий? – обурився мужик. – Але я туди потраплю!
* * * * *
Чула, як на блокпосту четверо бійців довго обурювалися тим, як стомив уже і балабол Зеленський, і балабол Арестович, і взагалі балаболи. Iнша рiч – люди справи!
Потім розосередилися.
Один залишився курити – і тихенько увімкнув на телефоні вечірнє звернення Зеленського. Інший пішов у кабіну автомобіля – і ввімкнув інтерв’ю з Арестовичем.
Бо хоч раз на день ми робимо одне, а говоримо інше.
Це нормально. Ну і трохи кумедно.
* * * * *
У розмові з товаришем захопилася, сплутала дві відомі фрази в одну – і вийшло:
– Їжачки плакали, кололися, але продовжували жерти один одного!
Зрозуміла, що якось звучить не так.
Хотіла погладшати, що їжачки просто тулилися один до одного, а мишки плакали, але жерли кактус, звичайно…
А потім вирішила, що все правильно: то навіть точніше.
Серпень: одеські дівчата
– І п’ятдесят віджимань можуть змусити робити, якщо порушуєш комендантську годину, – розповідає приятель. – А у дівчат своє покарання: відбирають мобільні телефони та копаються у них. Дівчата обурюються, бентежаться, там же різні фотки бувають, і непристойні селфи всякі…
– А якщо немає телефону? – питаю. – Тоді теж віджиматися?
– У дівчини завжди є телефон!
– Ну, а якщо ні? Чи вперлася – і не розблокує його?
– Ну ось будеш упиратися – повезуть тебе до райвідділу і почнуть розбиратися!
– За місцем проживання?
– Та я звідки знаю?
– Добре б за місцем проживання! Можна так до центру вечорами добиратися…
* * * * *
А вечорами ми з доньками читаємо новини та коментуємо їх цинічно. Для підняття бойового духу.
– Пишуть, «на Одещині троє підірвалися на міні при спробі викупатися в морі. Попередньо двоє померли».
– Які передбачливі ці двоє!
– Ще пишуть, що «11-річна дівчинка на Франківщині місяць танцювала, щоби зібрати гроші на ЗСУ!»
– Так, для по-справжньому кричущої зворушливості в цьому заголовку не вистачає слова «стриптиз»!
– Пишуть, що в Одеській мерії заговорили про запровадження масового режиму в місті.
– У них знову друкарські помилки? Напевно, мали на увазі «каскового», «каскового» режиму!
Ще на тему: Як війна змінила вуличну рекламу та гумор в Одесі
* * * * *
Залишила доньок у Празі, а вони там зовсім здичавіли, невилазно вдома сидять. Приїхала, вивела їх у гості до двох журналісток-дисиденток із Росії.
Господарі наготували різотто з грибами якомога більше, поставили величезну сковороду на стіл, роздали тарілки по-похідному. Сидимо, рис пережовуємо, на сковорідку милуємось.
– Гарний колір у сковороди, персиковий, – зауважую я без жодної задньої думки.
– Та взагалі чудова сковорідка! – відгукується дочка. – Величезна! Ми собі таку дозволити не можемо, ех…
Бачу, господарі будинку переглядаються нервово. І кажуть обережно, щоб не скривдити:
– Ми все одно скоро їдемо з Праги, тож якщо вам ця сковорідка сподобалася, то…
– Та вона не до того! – відрізаю я. – Дякую, але у нас і своя є.
– Так, вона не до того, – підхоплює молодша дочка. – Ми собі не можемо таку сковорідку дозволити тому, що холодильник у нас дуже маленький, нічого не міститься…
Бачу, господарі зніяковіло на свій великий холодильник дивляться і починають:
– Ну ми ось все одно скоро їдемо, треба подумати…
– Ой, та годі! – не витримую я. – Вони ж свої навички безкарно в Одесі роками розвивали! Це ж коронний прийом: ой, яке гарне, ой, як шкода, що в нас такого немає… І очі невинні, з тремтячою сльозою. Вони так у бабусі золоті сережки виманили, у кафе – пару модних десертних ложок, у моїх приятелів – купу всього, від окулярів до планшета!
Зараз ви скажете «беріть холодильник, чого там», а вони у відповідь: «ні, ви не зрозуміли. У нас така маленька квартирка, що в неї великий холодильник не залазить…». Ви їм відповісте: «О, ну ми все одно скоро їдемо, то беріть і квартиру!». Слово за слово – дійде до того, що в нас Україна замала, так що віддайте нам вашу росію, тим більше що ви ж все одно їдете!
Повисла пауза. Усі за столом – і дівчата, і господарі – з явною цікавістю прокручували в голові останню фразу. І після пари нервових смішків пролунало:
– Ні, ну якщо в добрі руки… Треба ж її, нарешті, у добрі руки!
Читайте також: Продається танк біля Привозу та інші сторінки одеського військового арт-щоденника
