Цьогоріч першого січня він відсвяткував 103 роки. І якщо ви гадаєте, що у 103 роки життя зупиняється, то сильно помиляєтесь, це не про Василя Степановича. Ось що ветеран та волонтер розповів нам у 2026 році, напередодні Дня пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років.
Ветеран, якому 103 роки, чекає завершення війни
– Раніше я на обід завжди перекидав чарку червоного вина. Останніми роками – лише по святах. Ось трішки винця випив на Пасху, а стаканчик обов’язково вип’ю на День Перемоги, – каже ветеран.
Василь Степанович все життя мешкає в Бессарабському. Понад десяток років – зі своєю дружиною Марією Михайлівною. По господарству подружжю багато допомагає донька Марії Світлана Доломанжи. Ходить Василь Степанович із палицею, але ходить самостійно. Щоправда, бачить і чує вже поганенько. Навіть слуховий апарат не допомагає – доводиться кричати «на вухо». Але він залишається в здоровому глузді, не втрачає оптимізму і почуття гумору. На питання, що треба робити, щоб дожити до його вельми поважного віку, пан Василь пошуткував:
– Треба, як я – одружитися вдруге в дев’яносто років на жінці, молодшій за себе.
Особливих дієт Василь Степанович не дотримується, і його улюбленими стравами залишаються борщ та домашні пельмені. Він дуже любить, коли до нього приходять гості, цікавиться політикою, подіями не лише в Україні, а й у світі. Раз на квартал останній ветеран громади передає в Бессарабський волонтерський центр гроші на підтримку хлопців-військових.
– Мені вже по життю багато не треба, а хлопцям там допомога дуже потрібна. Я пройшов війну, по собі знаю, що таке підтримка з тилу – військовим вона надзвичайно важлива, – каже ветеран.
На питання про стан здоров’я пан Василь знов жартує:
– Я своїм здоров’ям дуже незадоволений, бо роки йдуть, а в мене нічого не болить, – каже, а потім вже серйозно додає, – Одне бажання – дожити до кінця війни і побачити мир. Війна – це завжди страшно, це смерть та розруха, це горе і велика біда. Дуже хочу, щоб настав мир в Україні, а там, скільки вже Бог дасть, стільки і проживу.
Далі наводимо текст минулорічної статті, присвяченій Василю Степановичу Хомиженко.
Одружився – у 90 років, смартфон освоїв – у 100
Почнемо з того, що у 90 років Василь Степанович одружився (він був вдівцем), у 100 років опанував смартфон, обробляв свій виноградник та керував стареньким авто, яке продав лише рік тому.
Його бадьорість духу, пам’ять, ясність розуму вражають. Наше інтерв’ю тривало три години, і за цей час Василь Степанович жодного разу не збився і не перепочив. І хоча він ходить із палицею, але на здоров’я не жаліється, тільки скаржиться на зір. Тому полюбляє слухати зі смартфона аудіо-книги, «бо читати вже важкувато».
Під час Другої світової довелося кілька місяців ховалися у ямі від румунів
Народився Василь Степанович у 1923 році в селі Троїцьке Чимишлійського району Молдови. Закінчив сім класів румунської школи. Вступив до індустріальної гімназії під Кишиневом, потім в училище в Білгород-Дністровському районі на слюсаря.
У 1942-му переїхав до двоюрідного брата Семена в Тарутине – брат мав власну кузню, в якій і працював Василь Степанович до 1944 року. А потім почалося інше життя.
– Як ви стали солдатом?
– Першого січня 1944 року мені виповнився 21 рік, і по румунським законам я підлягав призову. В румунську армію, звісно, я йти не хотів, тож вирішив покинути Тарутине і польовими дорогами пішов до батьків у Троїцьке. Там батько сховав мене і молодшого брата Павла. До нас постійно приходили румунські жандарми з перевірками, обшукували хати, сараї. Тоді батько пішов за п’ять кілометрів від села, викопав яму, і вночі разом з братом перевів нас туди. Там ми ховалися кілька місяців. Але потім жандарми почали з собаками обшукувати і поля. Тому батьки вирішили, що нам краще самим піти до румунів, інакше, якщо знайдуть, – вб’ють чи покалічать.
Нас одразу відправили в Бухарест в учбовий табір, але невдовзі вийшов наказ, що солдатів української, російської національності треба роззброїти, і нас відправили в Кагульський повіт копати траншеї. Коли наші війська почали наближатися, нас усіх зібрали та наказали йти в румунський тил вздовж річки Прут. Дорогою ми з братом втекли додому. А коли невдовзі прийшли наші, я одразу добровольцем пішов на фронт у складі 213-го полку 37-ї армії 3-го Українського фронту.
Як потрапив у полон, а згодом у концтабір
– Ви були і в оточенні, і у концтаборі.
– З полком ми пройшли Румунію, потім Болгарію, звідти дійшли до Югославії. Коли нас перекинули в Угорщину, в районі озера Балатон ми вступили в лютий бій з німцями. Тільки не плутайте з відомою Балатонською операцією – вона сталася аж в березні 1945 року. А наша битва 3-го Українського фронту в історії зветься як Алатин-Капошварська операція.
Це було 8 грудня – ми билися, доки не закінчилися боєприпаси, і потрапили в оточення. Знайшовши лазівку, почали відступати. Нас гнали німці на самоходках та мотоциклах. Коли в командира влучила куля, відступ полку став хаотичним. Ми з братом добігли до якогось села та шмигнули в підвал – там вже ховалося четверо наших бійців. Увечері до підвалу навідався господар садиби – угорець, він і здав нас німцям. Це було 9 грудня 1944 року. Так ми з братом попали в концтабір.
Там нас майже не годували. Спочатку ще давали якусь баланду, а потім лише теплу воду. Люди помирали кожного дня.
Далі етапом погнали в Австрію. Потім ешелоном повезли на захід. Вночі, коли потяг зупинився в полі, ми з братом і втекли. Ховалися дві доби, потім побачили наших солдат – від них ми дізналися, що війна закінчилася. Вони везли хліб в табір для наших цивільних, який був на підконтрольній американцям території. Ми пішли разом з ними.
Повернення до рідного дому
– У перший же день ми пішли на річку, бо не милися кілька місяців, завошивіли страшно. Вода була дуже холодна, після цього в мене почалася ревматична лихоманка. Мене відправили до лікарні. Але я не долікувався, бо наш табір мали евакуювати до Радянського Союзу і я дуже хвилювався, що мене забудуть. Тому, щойно зміг ходити з палицею, повернувся в табір. Нас перевезли у табір для військовополонених. Там нас багато разів допитували службовці НКВД. Тих, кого підозрювали в співробітництві з німцями, відправляли в сусідній табір. Наша з братом історія підозр не викликала.
– Розкажіть, будь ласка, коли нарешті повернулися на Батьківщину?
– Після відправки в СРСР, на залізничній станції Чоп нас з братом розлучили – його відправили в Сталінград на тракторний завод, а мене, хворого, – на Донбас працювати в шахті. Там мені й стали у пригоді мої знання ковальської справи – мене перевели в кузню. Я пропрацював майже рік, а коли знову повернулася лихоманка, мене відпустили додому. У серпні 1946-го почалося моє мирне життя.
Життя у мирний час
– Враховуючи, що я був грамотним, мене відправили працювати в Сільгоспбанк, там я засвоїв бухгалтерську справу. Потім перевели в Держбанк, де зустрів свою любов – Лідію Василівну. Одружилися, але дітей Бог нам не дав.
У 1977 році ми переїхали до моїх молодших братів в Кишинів, гадали – разом зустріти старість, а вийшло так, що усіх своїх братів я поховав. У 1999-му повернулися до Тарутиного, а в травні 2010-го моя Лідія пішла з життя. Одному було дуже важко.
У 2013 році я познайомився з Марією Попадюк – вона сама з Кодими, на п’ятнадцять років молодша за мене. Марія приїздила до доньки у гості, а та – моя сусідка. Ми сподобалися один одному, я зробив пропозицію, дав місяць подумати, і вона погодилася.
– Якщо б знала, що ти так довго будеш жити, то не пішла б за тебе, – приєднується до розмови Марія Михайлівна. – Жартую, звісно ж. Василь Степанович чуйна, добра, уважна людина. Він вправний господар. Зараз йому тяжкувато, але він любить копатися на виноградниках, майструвати. Ми за 12 років навіть ні разу не посварилися.
– Моя Марія – чудова, полюбляю їй наспівувати пісню «Чуєш, чуєш, чарівна Марічко, я до твого серця стежку прокладу…», – продовжує Василь Степанович. – В мене хороша старість, навколо мене близькі люди – жінка, донька Світлана, її чоловік Андрій. Вони підтримують мене, піклуються. Грошей на життя нам вистачає, ще селищна рада мені раз в квартал надає дев’ять тисяч гривень, їх я віддаю хлопцям на фронт.
Росія знехтувала мільонами жертв Другої світової
– Що ви можете сказати про сьогоднішню війну?
– Чесно, для мене – це якась дурість, мені навіть в голову не приходило, що на Україну нападе Росія. Ми ж пліч-о-пліч воювали, ділили шматок хліба, гнали фашистів з нашої землі. Невже наша кров, життя мільйонів людей, що загинули в Другу світову, нічого не варті? Це дуже несправедлива війна. Неймовірно шкода наших захисників – такі молоді, їм треба жити, ростити дітей, допомагати батькам. Дуже сподіваюсь, що спільнота світу зможе примусити Путіна закінчити цю жахливу війну і підписати мирний договір. Війна – це горе, біль, сльози матерів. Я це пережив, тому як можу допомагаю нашим військовим. З перших днів війни надаю гроші волонтерам. Кілька разів замовляв пічку-буржуйку з сушарками та плитою, бо знаю, як потрібно тепло та гаряча їжа на передку.
– Він не тільки військовим допомагає, – додає дружина. – Нещодавно дізнався, що збирають кошти для онкохворої з Бессарабського. Каже мені: «Треба цій жіночці послати гроші, така молода, вона має жити, в неї діти…», і я з ним завжди погоджуюсь.
Про що мріє людина після 100 років та про секрет довголіття
– Василю Степановичу, у чому секрет вашого довголіття?
– Мені здається, що в чарці сухого домашнього вина – кожного дня на обід випиваю 100 грамів. Ніяких дієт немає, їм те, що усі, на обід обов’язково перша страва. Дуже полюбляю український борщ і пельмені. Моя Марія мене балує, ліпить домашні, смачні пельмені.
Зараз в мене одна мрія – дожити до кінця війни і щоб в Україні настав мир.
– Коли і як ви святкуєте День Перемоги?
– Завжди 9 травня. У цей день я йду до пам’ятника загиблим воїнам, покладаю квіти. Сідаю поряд на лавку, згадуючи ті суворі часи, своїх однополчан, які не дочекалися Перемоги. Потім йду додому – дружина накриває святковий обід, випиваю бойові сто грам. В цей день мене завжди приходять привітати керівники селищної ради, сусіди, знайомі. Я багато не п’ю, але пригощати люблю. До речі, давайте по чарці доброго вина, в мене дуже смачне вино, з власного винограднику.
Читайте також:
- «Мені 103 роки, і я хочу дожити до кінця війни в Україні» – ветеран з Одещини
- Яка дата для одеситів важливіша: 8 чи 9 травня? (опитування)
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
