Каждая новость или статья влияет на тысячи людей, формирует и меняет их отношение к важнейшим вещам. Помня об этом, работать журналистом страшно. И страшно интересно. Формально я пришла в журналистику недавно, перепробовав десяток других профессий. Но журналист — это человек, рассказывающий правду, по-возможности объективно и с юмором. А этим я занимаюсь целую жизнь.
Це історія української родини, якій пощастило вибратись із Маріуполя. Ключове слово, яке постійно повторюється в оповіданні глави сімейства Олександра Жукова: «пощастило». Пощастило, що нікого не вбили. Пощастило, що руки-ноги на місці. Пощастило, що всі поранення – легкі. Пощастило, що якось можна жити далі. Ось тільки як саме тепер жити – поки що не дуже зрозуміло.
Як і сотні тисяч українців, журналістка «Одеського життя» опинилася зараз у Празі. Можна довго пояснювати, чому слова «я в Парижі», «я в Берліні», «я в Празі» звучать сьогодні для наших співвітчизників далеко не так радісно, як рік чи два тому. Можна посперечатися з одеситами, які кажуть нашим біженцям за кордоном: «Сидіть там у теплому місці на всьому готовому? Ось і помовчуйте!» Але іноді замість тисячі слів краще дати одну картину маслом.
Трагічні події 2 травня в Одесі негайно породили багато чуток, міфів та домислів. Витоки цієї брехні різні: щось було запущено «в маси» свідомо чи виникло через непорозуміння, а щось — додумане через приховування інформації на різних рівнях влади. Свою фатальну роль зіграла і любов широкої публіки до найстрашніших і загадкових пояснень.
Одеський благодійний фонд “ЛюдиІкс” оголосив терміновий збір коштів на бронежилети для українських бійців. “Броніки” планують не закуповувати, а виготовляти місцевими силами. Завдання амбітне: перша партія – 50 комплектів, далі – більше.
Проте експерти вже неодноразово попереджали про марність погано зробленої кустарної броні. Тож чи варто вкласти свої «пару копійок» у цей почин? Чи розбираються ці одесити у справі, яку затіяли? І наскільки взагалі актуальною є зараз ініціатива такого роду? Усі ці питання поставило волонтерам «Одеське життя».
Що б не відбувалося, а для одесита, що пише, як і раніше, найцікавіше – люди, деталі, фразочки, забавні діалоги. І за місяць спостережень встиг зібратися цілий щоденник.
Фонд «ЛюдіІкс» існує в Одесі з 2018 року, хоча волонтерською діяльністю ці люди займалися ще з 2015-го. 2018-го з’явився постійний колектив і свою назву, 2021-го оформили юридичний статус благодійної організації. Кому та як допомагають? Точково: літнім одиноким людям, малозабезпеченим і багатодітним сім’ям, матерям-одинакам, усім, хто потребує, особливо «по області», куди рідко добираються великі благодійники. Але з початком війни виникли й інші турботи.
Рівно рік тому, 19 березня 2021 року, Одеса зазнала великої втрати – пішов із життя відомий історик, краєзнавець, почесний громадянин нашого міста Олег Губар.
Як згадує віце-президент Всесвітнього клубу одеситів Євген Голубовський, Губар був совістю Одеси. Він не був кабінетним вченим. Він був сином Одеси, міста, яке він знав і любив. І все своє життя присвятив коханому місту.
У річницю смерті великого сина Одеси «Одеське життя» хоче нагадати своїм читачам про Одесіт із великої літери републікацією статті від 28 квітня 2021 року.
З початку військових дій в Україні багато хто (хтось вимушено, а хтось – цілком усвідомлено) покинули свої будинки. Не минула ця доля і частина одеситів, незважаючи на те, що, порівняно з іншими українськими містами, у нас зараз відносно спокійно.
Пропонуємо до вашої уваги другу частину опитування відомих одеситів, яке провело «Одеське життя».
Ви стали свідком важливої події і маєте чим поділитися з редакцією? Пишіть нам, ми обов'язково зв'яжемося з вами.
65058, м. Одеса
вул. Маршала Говорова, 2
офіс 314