«Одеське життя» продовжує цикл історій українців, які через військові дії змушені були тікати до інших країн. Як люди відреагували на війну, чому вони вирішили поїхати, з якими складнощами зіткнулися на своєму шляху та як їх прийняли на чужині?
Наша сьогоднішня героїня – мати двох дітей Катерина з Борисполя, яка разом із дітьми переїхала до Польщі.
Катерина Горобець, 30 років: «Це був наш шлях у нікуди…»
До війни моя сім’я – я, чоловік, донька Аня (5 років) та син Юра (1 рік та 9 місяців) жили в Борисполі. Коли зрозуміли, що почалася війна, то вирішили виїхати з міста. Зібрали документи, трохи одягу та продуктів, завантажили в машину, і вже дорогою вирішили їхати до Кривого Рогу.
Катерина Горобець із донькою
У Кривому Розі нас зустріли батьки чоловіка, там ми одразу обладнали притулок за «правилом двох стін». У місті було спокійно ще кілька днів, потім ми почули першу сирену і в доньки почалася панічна атака, син влаштовував істерики. Тоді чоловік почав агітувати мене виїхати, але я відмовлялася. На восьмий день війни зателефонувала сестра чоловіка, яка теж має дітей, і сказала, що виїжджатиме. Вона просила мою свекруху поїхати з нею. Тоді я погодилася. З нами ще поїхала сусідка із сином.
Діти на вокзалі
4 березня ми приїхали на вокзал, щоб сісти на поїзд із Кривого Рогу до Львова. Імовірність у нього потрапити була маленька – людей було дуже багато. Нас у плацкарті було 11 людей: люди спали і на третіх полицях, і по 4 особи на полиці, і по черзі. Змучені дорогою вийшли на Львівському вокзалі та почали шукати чергу на будь-який поїзд до Польщі, аби просто перетнути кордон. Волонтерів на вокзалі було багато, особливо допомагали мамам із маленькими дітьми. А нас 9 осіб (з них 5 дітей віком від року до 7 років). На вокзалі давали воду, яка була для нас на вагу золота, гарячий чай, бутерброди, дітям солодощі. У підсумку волонтери без черги посадили нас у поїзд до Польщі. Коли ми зайшли в поїзд, мій син спав у мене на руках, ми зайшли, а сидячих місць уже не було. Чоловік-провідник, впевнено взяв мене за лікоть і повів шукати сидячого місця. Місць не було, тоді він підняв хлопця і посадив мене із сином і строгим голосом сказав, щоб той не надумав мене зігнати. Інші шукали собі місце у проході: дітей розташували за спинками крісел, а дорослим навіть не було де сісти.
Юра, син Катерини, у поїзді
Напрямок поїзда дізналися вже в дорозі. Він через велике перевантаження їхав дуже повільно – замість 6-7 годин дорога зайняла 12 годин. З припиненням кордону проблем не було. У мене та у дітей біометричні закордонні паспорти, але у сестри чоловіка та у її дітей тільки свідоцтво про народження, але їх не перевіряли, штампи поставили і все.
В результаті потрапили ми в місто Хельм, там нас зустріли усміхнені поляки: вони допомагали спуститися з поїзда, пригощали та розважали дітей. Далі пройшли паспортний контроль та одразу ж попросили допомогти з житлом. Не минуло й години, як волонтери посадили нас у машину та кудись відвезли. Ми приїхали в якийсь заміський будинок з дитячим майданчиком на території та гуляючими курочками по вулиці. Зустріла нас пані Анжеліка, завела всередину і дуже вибачаючись сказала, що в них немає душу, але є туалет та гаряча вода. У залі стояло штук 15 розкладачок та стіл для дитячої творчості. Обладнана кухня, а там купа продуктів: овочі, фрукти, м’ясо, консервація. Господиня нам все показала та поїхала. А ми були такі голодні, що одразу взялися варити борщ. Зварили, поїли і лягли спати. Прокинулися і вирішили, що трохи треба відійти від складної дороги і знову в дорогу. А шлях у нікуди…
Попросила знайомого у Кракові допомогти знайти житло. Поки він шукав, приїхала господиня, привезла для Юри новий візок, горщик, памперси, одяг та дітям іграшок. Це було так приємно, що ми довго обіймалися та плакали разом із поляками. Ми нагодували пані Анжеліку борщем і розмовляли. Тоді вона відмовила нас їхати до Кракова, бо туди приїжджає дуже багато людей і житло важко знайти. Натомість вона зателефонувала і домовилася, щоб нас прийняли в Катовіце.
У Катовіце нас поселили до готелю для студентів при спортивній академії (у кожного свій номер). Нам дали триразове харчування та принесли все необхідне для особистої гігієни. Вважаю, що нам дуже пощастило, багато хто живе у набагато гірших умовах.
Син Катерини у безпечному місці
До речі, через пару днів, як ми приїхали, ухвалили закон про те, що кожен українець, який в’їжджає, повинен оформити PESEL – типу нашого ідентифікаційного коду. А для нього потрібен польський номер телефону (на вокзалі дають безкоштовно), електронна пошта та паспорти. Дітям роблять і за свідоцтвом про народження, а дорослими і за українськими паспортами. Ще потрібно відкрити рахунок у банку (це теж безкоштовно) для оформлення виплат.
Польща виплачує 300 злотих одноразової допомоги на кожного українця, який приїхав після 24 лютого та по 500 злотих щомісяця на кожну дитину.
Поляки однозначно на боці України. Коли йдеш містом, не завжди розумієш у якій країні знаходишся, бо українські прапори скрізь. За місцевими новинами дуже багато показують новин з України. Дітей приймають до шкіл та садочков без проблем. Організовують додаткові уроки польського, щоб діти не відставали за програмою. А ще нас безкоштовно лікують за програмою PESEL.
Як підтримують Україну в Європі
Але нам не вдається насолоджуватися цією безпекою: щоранку починається зі зборів речей додому, риданням над цією сумкою і розкладанням речей назад. З кожним днем все більше і більше замислюєшся чи я правильно зробила, що поїхала?
Читайте також:
- Щоденник переселенця: «Ми не знали, чи буде в нас завтра»;
- Щоденник переселенця: «Війна показала мені, що і в моєму житті є «зрадники»;
- Щоденник переселенця: «Безхатченкі допомогли знайти притулок».
Фото з особистого архіву Катерини Горобець
