Пропонуємо вам розповідь одеситки, яка на час війни змушена була із сином виїхати до Німеччини. Дістатись туди було непросто – з України зараз багато біженців. Але й допомоги за людською участю на своєму шляху Юлія встерила дуже багато.
Юлія Столярова, 38 років.
— Коли почалася війна, моя троюрідна сестра одразу ж запропонувала разом із дітьми виїхати з України до Німеччини. 4 березня я з 11-річним сином та сестра з двома маленькими дітьми вирішили їхати з Одеси на кордон із Польщею. Корки на дорозі були більшими. І ми ризикнули їхати через Житомир у напрямку Львова.
Прибувши на пункт пропуску Краковець, ми побачили шалену чергу людей та автомобілів. Тоді наступного дня поїхали на пропускний пункт Угринів. Чоловік сестри довіз нас до кордону, а далі пішли пішки. Перетнули ми кордон за кілька годин. Із документами жодних проблем не було. Пам’ятаю, під час переходу кордону з Польщею у нас трапилося лихо — порвалася сумка із продовольством. Я почала все збирати з землі і, бачу, як біжить польський митник назустріч і кричить: «Торба!». Виявляється, він побачив нас та вирішив допомогти. Дякую йому, це дуже важливо в такий час!
На польському боці зустрілися із волонтерами. Вони посадили нас на автобус, який привіз до пожежної частини містечка Мірче. Там нас нагодували та надали безкоштовну польську сім-карту. З того містечка нас повезли до Хрубешува, де ми сіли на поїзд до Варшави.
Там ми попросили допомоги у місцевих безхатченків, які жили біля вокзалу. Вони виявилися дуже ввічливими і навіть дали нам каремат та плед. Але на варшавському вокзалі українців зустрічали багато волонтерів. Тут були перекладачі, які допомагали на касі з квитками, гаряча їжа, бутерброди, солодощі, вода та інше. Потім нам вдалося знайти кімнату для матусь із дітьми. Там було тепло і тихо, але вільного місця майже не було, малеча спала на лавці, а мій хлопець на підлозі. Так ми чекали, доки прибуде поїзд до міста Жепін. У поїзді було жахливо, купа людей і валіз, важко було навіть втиснутись у вагон. Потім ми кілька годин чекали поїзда до Берліна, який спізнювався, сісти на нього було майже неможливо. Коли доїхали до німецького кордону, всіх пересадили до вільного потягу.
8 березня ми зустрічали у Німеччині. У Мюнхені нас поселили у навчальному закладі, де у класах та спортзалі були ліжка. Тут безкоштовно годували, роздавали одяг, який приносили німці, дитячі іграшки та засоби гігієни. Потім ми з сином захворіли. Я звернулася за допомогою до місцевого лікаря, яка оглянула нас, дала ліки, та ще у свої вихідні відвідувала мою дитину та приносила смакоти. Але часто приходила думка кинути все і повернутись додому.
13 березня ми отримали звістку про те, що нас приймає сім’я із міста Бургхаузен. Вони вже багато років живуть у Німеччині, Наталя із Сибіру, а Сергій із Пітера, але таких шанувальників України треба ще пошукати, ці люди цілком і повністю нас підтримують! Вони допомогли з усіма документами, дітей влаштували до шкіл, знайшли нам соціальну квартиру.
Мовного бар’єру у Німеччині не відчуваю, мені дуже допомагає знання англійської мови. Мені з дитиною виплачують 600 євро на місяць. З одягом та продуктами теж проблем немає – раз на тиждень ми отримуємо продукти. Роботу поки що не пропонують. Із сестрою ходимо допомагати на місцевий склад сортувати одяг для біженців. З родичами з України спілкуємося щодня месенджером. Дуже сумую за мами та бабусю, за друзями та собакою! За нашою Одесою та морем! Дуже хочу повернутись додому, коли закінчиться війна.
Юлія з сестрою та дітьми. Наша родина
Юлія на вокзалі у Мюнхені
Українська родина із Очакова. Юлія познайомилася з ними вже у Німеччині. У дівчинки Софійки був день народження, і вони приїхали її привітати
Син Юлії на вокзалі у Варшаві
Зальцбург такий плакат висить біля собору
На заголовку: Зустріч у Німеччині біженців з України
