Ключові моменти:
-
103-річний Василь Хомиженко — найстарший волонтер Одещини, ветеран Другої світової війни та мешканець селища Бессарабське.
-
Попри поважний вік і проблеми зі здоров’ям, він регулярно донатить із пенсії та допомагає ЗСУ через волонтерський центр «Єдність».
-
Життєва філософія Василя Хомиженка — праця, оптимізм і підтримка фронту, а головне бажання — дочекатися закінчення війни.
Можливість працювати – це головне в житті
З Василем Степановичем читачі «Одеського життя» вже знайомі, проте кожна розмова з ним – це нові враження, неординарні думки і життєва мудрість.
– Василю Степанович, щиро вітаємо вас із днем народження. Як ви себе почуваєте у такому почесному віці?
– Перші сто років для мене пролетіли, як одна мить, а ось останні три час почав тягнутися. Для мене що головне в житті? Можливість працювати. До ста років я і машину водив, і у винограднику порався, і по дому щось робив. Зараз вже не можу – став підсліпуватий, глухуватий, а найскладніша проблема – ноги не носять. Ось пересуваюся по хаті з двома палицями. Взагалі я незадоволений своїм здоров’ям, ніби нічого не болить – а ходити тяжко. Погано ще те, що читати не можу. Але відправив, як завжди, помічницю на пошту підписати газети – обласну «Одеське життя» і місцеву «районку». Вона каже: «Ви ж сліпий, навіщо?» А як це навіщо? Газети треба виписувати. Не розумію тих людей, які не підписують газети. Інтернет – це два рядки, а у газетах великі цікаві статті, розповіді про життя, про людей.
Газету читає – й двох зайців вбиває
Читає поважному ветерану дружина Марія Михайлівна. Читає й перекладає.
– Адже є в мене ще одна проблема – я добре володію румунською і російською, а ось українською поганенько. Таким чином вбиваю двох зайців: і новини узнаю, і мову вивчаю.
До речі, в 90 років я почав вивчати англійську мову. Ще кожного дня слухаю по транзистору новини як українською, так і румунською. Особливо до вподоби слухати українські пісні. Я дуже люблю музику, особливо, коли музикальні композиції виконуються на акордеоні. Адже коли після війни я повернувся з концтабору, то працював у Лисичанську на шахті. Батько подарував мені добрий, теплий бушлат, так я цей бушлат поміняв на гармошку. Правда, під час голодовки її довелося поміняти на продукти. Але потім я придбав акордеон і грав на святах у Будинку культури, в дитбудинку, для друзів.
– А склянку вина дозволяєте собі за обідом?
– Тільки по святах. Нещодавно випив на день енергетика – я ж двадцять років пропрацював в енергетиці. А мій загальний стаж – 60 років.
Без народної підтримки на фронті – ніяк
– Ви активно займаєтесь волонтерством. Як вам це вдається – з пенсії донатити чималенькі гроші?
– Ой, облиш. Мені вистачає. А хлопцям, що воюють, як допомагав, так і буду допомагати. А як інакше – сам пройшов через війну і, на жаль, добре знаю, що це таке. Там без народної підтримки ніяк. Держава державою, але коли допомагають звичайні люди, це піднімає моральний дух військових.
– Минулого року ви зробили власним коштом буржуйку на фронт.
– Так, ще й таку добру зробив Ігор Коєв – підприємець і волонтер, щоб біля неї можна було не тільки посушитись та зігрітись, а й їжу приготувати. На війні це життєво необхідна річ. Майже з кожної пенсії передаю по дві тисячі в Бессарабський волонтерський центр «Єдність» – там дівчата формують посилки на фронт, вони знають, що треба купити. Моя дружина Марія Михайлівна плете килимки для хлопців. Доки живий – буду допомагати нашим захисникам, їм дуже там потрібна підтримка.
– Як плануєте святкувати день народження?
– Моя улюблена страва – домашні пельмені. Дружина мені кожну неділю їх ліпить по 150 штук. До речі, після смерті своєї першої дружини я одружився вдруге у 90 років. Цьогоріч вже 13 років, як ми разом.
Отже, мені головне, щоб пельмені були. Я не любитель великих банкетів. Як зазвичай – збереться рідня, сусіди, з Бессарабської селищної ради прийдуть вітати. Посидимо, побалакаємо про життя. Мені не вистачає спілкування. Спати вдень я не звик, тому трішки похожу, послухаю телевізор, радіо. Сніданок, обід і вечеря в нас строго по розпорядку. Ось вже за двадцять перша, то скоро сядемо обідати. На обід сьогодні мій улюблений борщ.
– Василю Степановичу, що ви побажаєте читачам нашої газети?
– Не втрачати оптимізму, ніколи не опускати руки. І головне – міцного здоров’я, добробуту в кожну домівку, і щоб у нашій державі з’явився керівник, який би навів порядок в Україні. А ще я хочу прокинутися вранці – і почути, що закінчилася війна.
Читайте також:
- По-старому чи по-новому: як святкували день Святого Миколая у Бессарабській та Буджацькій громадах
- Битва за світло в Бессарабії: як працюють енергетики на Одещині під час війни
- Найстарішому волонтеру з Бессарабського виповнилося 102 роки
