День Перемоги 9 травня — завжди був особливим святом для Одеси, яка отримала статус міста-героя серед п’яти міст, що заслужили це право своєю безприкладною обороною. Потім уже цей статус злегка потьмянів, коли нагороди стали роздавати наліво і направо всяким «героям». А народ веселило, коли на портреті одного такого «героя» заввишки в будинок, що висів в Одесі на Привокзальній площі, порушуючи всі закони анатомії, патологічно росло ліве плече, інакше художникам просто вже нікуди було малювати ті золоті зірки. Так ось, оборона Одеси тривала не тільки 73 героїчних дні, а ще й 907 днів тимчасової фашистської окупації, і забезпечували її успіх одеські катакомби, унікальний одеський феномен, щедрий на загадки, що багато століть надавав ореол таємничості нашому місту.
Партизани в одеських катакомбах
Одеса будувала із себе. Це не філологічний нонсенс, це факт. Чорне море подбало, щоб за мільйони років під Одесою утворилися пласти каменю черепашнику, прекрасного будівельного матеріалу. Ідея лежала на поверхні, і нерозумно було не почати будувати з цього каменю місто, добуваючи його просто під ногами. Щоправда, на місці залишався витіюватий лабіринт підземних виробок, що створював печери, ходи, галереї і навіть схованки. І коли стало зрозуміло, що 1941 року, щоб не залишитися в оточенні, захисникам Одеси доведеться покинути місто, були створені партизанські загони, які спустилися в катакомби і звідти завдавали прихованих ударів, щоб непроханим гостям життя не здалося цукром.
Очолив цей «невидимий фронт» Володимир Молодцов, який отримав підпільний псевдонім Бадаєв. Багато серйозних операцій провели партизани загонів Молодцова-Бадаєва: врятували дамбу Хаджибейського лиману, яку фашисти намагалися підірвати, щоб тим самим створити водну перешкоду на шляху армії, що наступає, під командуванням Р. Малиновського. Врятували одеський порт, який перед втечею з міста окупанти замінували. Підірвали ешелон «Люкс», під уламками якого знайшли свою смерть більше двохсот високопоставлених фашистських чиновників, що їхали в Одесу для управління створюваним губернаторством «Трансністрія». Окупанти мінували виходи з катакомб, засипали колодязі, через які повітря надходило під землю, пускали отруйні гази. Але нічого не допомагало. Тоді було застосовано здавна перевірений засіб — зрада.
Зрадник знайшовся. Він «здав» Молодцова і двох його помічниць: Тамару Межигурську і Тамару Шестакову. І ті були страчені. Був страчений і керівник молодіжного загону Яша Гордієнко. Але в пам’яті одеситів їхній подвиг і вони самі залишаться назавжди.
Масони в одеських катакомбах
В історії Одеси багато пам’ятних епізодів, пов’язаних із катакомбами. Приміром, вченими встановлено, що видобуток каменю-черепашнику для будівельних потреб почався в цих місцях 3,7 млн років тому. Тож сміливо можна стверджувати, що Одеса почала будуватися не 1794 року за наказом Катерини II, а 3,7 млн років тому. Просто будівництво велося тими самими темпами, як нині будують нове житло для пільговиків і черговиків, а всім іншим одеситам залишається їм тільки заздрити, оскільки ця категорія громадян заприсягнулася дочекатися закінчення будівництва, тобто прожити 3,7 млн років, а таке світить тільки цим щасливчикам.
Був час, коли на Одесу поклали око масони. Але річ у тім, що з 1822 року прихильність до масонства стали переслідувати, а отже, їхні таємні ритуали стали поза законом. І керівництво масонських лож наказало масонські таїнства проводити в будинках, що мають виходи в катакомби, щоб завжди можна було таємно будинок покинути, якщо нагряне поліція. За цим принципом і вибирали місце забудови. Наприклад, у будинку масона Сергія Волконського в Барятинському провулку (нині пров. Нахімова), де в двоповерховому підвалі був масонський храм, підземний хід прямо через катакомби виводив на схили, до моря.
До речі, багато хто вважає, що колодязі в старих одеських дворах з’явилися для збору дощових опадів через брак в Одесі води. Як би не так. Через ці отвори надходило повітря в катакомби для дихання. Тож поява у когось на подвір’ї просто з-під землі мазуриків, які переховувалися в катакомбах, не була такою вже несподіванкою, так само як і зникнення раптом у колодязі домашнього срібла з квартири на другому поверсі.
Автор цих рядків зберігає в архіві статтю нашого земляка Аркадія Львова «Одеські катакомби», надруковану в газеті «Тиждень» ще 1969 року №32. Ми жили з ним в одному дворі в провулку Нечипуренка, 14. Він знав, про що пише, бо прямо проти парадної А. Львова був вхід у підвали, які, за чутками, мали вихід у катакомби. Одного разу прямо навпроти нашого будинку під землю провалився «Москвич», синій дах якого особисто я, йдучи вранці до школи, бачив у глибині провалу і чув звідти сміх двох п’яних баб. Коли вдень я повертався додому після уроків, яма була вже порожня. А сусідка мадам Мала, добре поінформована в таких справах, по секрету розповідала моїй бабусі, що жодні рятувальники ще не приїжджали (минуло лише шість годин — які рятувальники їздять в Одесі так швидко), але той синій «Москвич», з якого лунав п’яний жіночий сміх, бачили за кілька годин в Аркадії. Це надихнуло А. Львова на нарис, а хлопців нашого двору на дискусію: значить, катакомби все-таки є, і ними можна дістатися прямо в Аркадію, хоча не вирішеним залишалося питання: де взяти двох п’яних баб, які покажуть туди дорогу в лабіринті катакомб.
Контрабанда в одеських катакомбах
Дослідження цих печер завжди становило великий науковий інтерес. Вони незмінно притягували увагу великих учених. Річ у тім, що, згідно з легендами, в одеських катакомбах були заховані ще турецькі скарби, але знайдена лише мала їхня дещиця. А які зараз зарплати у великих учених не мені вам розповідати. Ось і копаються вчені в катакомбах, шукають (ми вже натякнули, що) і, судячи із задекларованих нещодавно доходів, деякі наші проффесори (через два «ф») таки так щось знаходять, тільки не кажуть, де, може, і в катакомбах. Народ вірить.
Кримінальний елемент здавна влаштовував у катакомбах свої «малини». Напевно, сьогодні ніхто не візьме на себе сміливість фантазувати, як вони виглядали. Але чи так треба напружувати свою фантазію, а чи не простіше відкрити книжку очевидця (так він стверджував) Ф. Іванова «Подземная Одесса 25 лет назад» (друкарня Нитче, 1890 р.): «Стіни і склепіння імпровізованої зали оббиті були персидськими і оксамитовими килимами. Колони обставлені були дзеркалами і канделябрами, на виступах стояло кілька столових бронзових годинників, на полицях красувалися срібні стаканчики і глечики. У кутах висіла маса шуб, пальт, фраків і жіночих ротонд, чоловічі та дамські черевики лежали стосами. Коли я попросив води, Сашко Косий розкоркував пляшку старого шато-лафіту і пригостив мене».
Чи не правда і тобі, читачу, вже захотілося познайомитися з тим Сашком Косим, який привів автора вищенаведеної цитати до того раю, тільки де ж було його шукати, адже Ф. Іванов спустився в катакомби в районі Дюківського саду, але вийшов у місто через Софіївську вулицю, а це ж кілометри віддалення. Та й де тут правда? Може, просто у Ф. Іванова в голові, подібно до Пізанської вежі, щось похилилося, бо хто його знає, що це за штука шато-лафіт, хто куштував те шато, чи не від нього в мізках такий лафіт?!
У принципі, катакомби і вино — близнюки-брати. Ще 1865 р. штаб-доктор М.С. Воронцова, засновник Куяльника, Ераст Степанович Андрієвський, вивчаючи побут одеських греків, дізнався від них, що для збереження смакових якостей греки влаштовували в катакомбах особливі сховища, щоб зберігати там свої вина. У наукових записках Андрієвський дав вчене пояснення феномену: «Нехай у катакомбі капає зі стін, але ніхто не капає на мізки, скільки ти випив». Андрієвський і його асистенти по багато днів не покидали ті сховища в катакомбах, де не шкодуючи сил і здоров’я, проводили досліди, результати яких старанно записували, тільки прочитати ті записи так нікому і не вдалося — дуже нерозбірливий був почерк: чи то руки тремтіли через нестачу кисню, чи то розум каламутніл через відсутність закуски.
А коли в Одесі було запроваджено порто-франко (безмитна торгівля) і пройшов кордон просто вулицею Старопортофранківською, проблему тодішніх шенгенських віз контрабандисти розв’язували просто на кордоні, тільки на глибині сорока метрів. Щоправда, в ті благословенні дні в катакомбах була моторошна штовханина і тиснява — в одному напрямку рухалися одесити, навантажені товарами, а їм назустріч їхні земляки, навантажені заробленими грошима. Це так обурило імператора і його оточення: «Хто ж так ділиться з імператором, що це за відсоток?!», — що порто-франко прикрили.
Усіх завжди цікавило: а яка загальна довжина ходів і галерей одеських катакомб? Тривалий час це залишалося загадкою, бо вченим ламало складати в стовпчик. Але з’явилися комп’ютери, і нарешті, за допомогою сантиметра і тикання в клавіатуру вказівним пальцем правої руки вдалося підрахувати, що довжина коридорів катакомб по прямій становить аж ніяк не менше двох тисяч кілометрів — якраз відстань від пункту О (Одеси) до пункту Б (Берліна). Ось коли одесити розізлилися на своїх предків за те, що ті копали без системи, хто куди. А копали б по прямій, ми давно вже були б у НАТО.
