Повномасштабна війна проти рф триває майже два роки: за цей час, захищаючи Україну, чимало бійців ЗСУ отримали тяжкі поранення. Як ветерани проходять реабілітацію та як вчаться жити після ампутації чи паралічу? Про це ми запитали трьох військових – з Одеси, Чернігова та Кременчука.
Історія Станислава Меладзе з Одеси
«В момент поранення це було швидко… на автоматі»
Станислав Меладзе потрапив на фронт на початку березня 2022 року. Важке поранення військовий отримав під Херсоном. Боєць міг би померти, але його врятував турнікет. Проте зберегти кінцівку Станіславові не вдалося.
«Я наступив на міну – це була ПМН-2. Стався вибух. Я одразу зрозумів, що щось не так. Подивився – ноги нема. В момент поранення це було швидко і, як це пояснити… на автоматі. Я взяв турнікет, одразу ж перетягнув кінцівку, як потрібно», – згадує Станислав.
«Це не кінець! Головне – мати бажання ходити»
Триматися після ампутації військовому допомагала його сім’я. Станіслав не падав духом ще й тому, що розумів – йому слід бути прикладом для інших бійців.
«Я ж не один такий був у лікарні. Коли я дивився, як інші хлопці падали духом, то на їхньому фоні я повинен був цього не робити. Мабуть, це й надало мені більше сил. Близькі люди теж не давали засумувати. Дуже важливо сприйняти себе новим, бо назад вже не повернеш. Це не кінець! Головне – мати бажання ходити, жити далі та працювати», – пояснює Станислав.
Після лікарні військовий два місяці ходив на милицях, й не міг дочекатися моменту, коли вже зможе рухатися на протезі. Після реабілітації боєць повернувся на свою колишню роботу – у лазню, де чоловік до війни працював банщиком. Зараз Станислав має два протези – звичайний та для купання, – кожен з яких йому спеціально розмальовувала художниця.
«Пораненим не хотілося б чути, що це було дарма»
За словами військового, у тилу люди не повинні говорити ветеранам, що бійці втратили здоров’я задарма.
«Пораненому взагалі не хотілося б чути, що це було дарма, щоб йому казали: «От, в тебе немає кінцівки, і навіщо воно тобі треба було?» Він пішов на фронт, він захищав Україну, значить це було не дарма», – вважає Станислав.
Історія Євгена Смаги з Чернігова
«Вже у лікарні я хотів займатися спортом»
Євген потрапив на фронт на початку повномасштабного вторгнення та захищав рідний Чернігів тоді, коли місто вже було оточене ворогом з усіх боків. У середині березня у селі Новоселівка боєць потрапив під обстріл і втратив ліву ногу від прильоту 120-ї міни. Але військового це не зламало.
«Я розумів, що ноги немає, але сильно навіть і не приділяв цьому уваги. Вже після декількох операцій у лікарні я розумів, що маю ходити на протезі та вже тоді хотів займатися спортом. Я активно показав себе ще під час реабілітації», – згадує Євген.
«Ми встановили світовий рекорд у Мадриді»
Після реабілітації Євген почав не просто займатися спортом, а і їздити на світові змагання у Європу та США. А на міжнародному спортивному фестивалі Арнольда Шварценеггера Arnold Classic Europe ветеран навіть встановив світовий рекорд.
«У Мадриді ми протягнули 4 фури масою 35 тонн. 20 метрів ми подолали за 30,69 секунди», – розказує Євген.
«Головне – не здаватися, мати якусь ціль і до неї йти!»
Аби швидше відновитись після поранення, Євген радить військовим не залишатися вдома на самоті, а знайти будь-яке заняття до душі. І йдеться не лише про спорт.
«Окрім спорту можна знайти інші види діяльності. Можливо, хтось любить рибалку чи ще щось. Наприклад, я на протезі минулого року вперше підкорив найвищу точку України – Говерлу. Головне – не здаватися! Мати якусь ціль і до неї йти», – каже Євген.
Військовий вважає, що пораненим бійцям необхідно об’єднуватися в ветеранські організації, створювати місця, де люди можуть спілкуватися та допомагати одне одному.
«Тебе ніхто не зрозуміє краще, ніж побратим, який пройшов ту саму війну, і можливо, отримав те саме поранення або схоже поранення», – зазначає Євген.
«Вибачте, я впораюся сам»
За словами бійця, українцям у тилу не слід приділяти пораненим зайвої уваги чи допомагати ветеранам тоді, коли ті не звертаються по допомогу.
«Коли я вперше прийшов у спортзал, жодна людина не подивилася на мене з більшою увагою, ніж на інших. Я думаю, це основа. Не варто нав’язувати допомогу пораненому, коли про неї не просять. Наприклад, мені по снігу трохи важкувато було ходити й мені одна жіночка сказала: «Ой, давайте я вам допоможу!». І ледве не під руки мене взяла. Але я відповів: «Вибачте, я впораюся сам. Дякую за допомогу!», – згадує Євген.
Історія Романа Романова з Кременчука
«Зранку я не зміг встати, бо вся ліва сторона була паралізована»
На початку війни Роман одразу вирішив вступити до лав ЗСУ, хоч його дружина й хотіла, щоб уся родина виїхала за кордон. Військовий потрапив до 71-ї єгерської десантно-штурмової бригади спецпризначення. Під час одного з обстрілів поряд із бійцем вибухнула міна.
«Був мінометний обстріл. Біля мене розірвалася міна 152-го калібру «Акація». Мене підкинуло, і я впав на побратима. Коли відкрив очі, спитав: «Я цілий?» Побратим сказав: «Так». Я відповів: «Тоді якого ми стоїмо? Побігли!». Але зранку я не зміг встати, бо вся ліва сторона була паралізована. Бойовий медик подивився і сказав: «На шпиталь», – згадує Роман.
«Плавання – адаптивний вид спорту, який допомагає зняти втому»
Після поранення військовий мріяв потрапити назад на фронт, але «на передок» його не брали. Тоді чоловік вирішив зайнятися спортом: плаванням, «сухим веслуванням» (на тренажерах) та стрільбою з лука.
«Плавання – це такий адаптивний вид спорту, який допомагає зняти втому, розпрацьовує м’язи, тримає їх в тонусі», – пояснює Роман.
«Ми створюємо ГО для підтримки ветеранів та інвалідів війни»
Попри поранення, Роман вже встиг зайняти призові місця на змаганнях з веслування та стрільби з лука. Після цього військовий вирішив створити свою громадську організацію для підтримки ветеранів та інвалідів війни.
«Після того, що я побачив на змаганнях, після того, як поспілкувався з побратимами, які у своїх містах розвивають спортивну допомогу, я замислився зробити так само вдома», – розказує Роман.
«Коли людина прийшла з війни, перші місяці для неї взагалі все чуже»
За словами бійця, найкраща підтримка бійців, що повернулися з фронту, – це відсутність жалю до них та коректне спілкування.
«Коли людина прийшла з війни, перші 2-3 місяці для неї взагалі все чуже, те, що тут. Головне – не жаліти. Коли жаліють, то починаються якісь неправильні думки. Не потрібно питати: «А ти вбивав?» Звичайно, на війні вбивають. Коли мені кажуть: «Я не піду на фронт, я воювати не вмію», – я відповідаю: «Якщо не піду я, не підеш ти, то окопи будемо рити отут-от, по Кременчуцькому району, і будем тут сидіти. І тоді вже питати не будуть воював – не воював. Якщо зараз можуть навчити, дати озброєння, то потім дадуть палку та скажуть: «Відганяй, бо більше нема чим», – вважає Роман.
Цей матеріал був створений зусиллям трьох редакцій українських медіакомпаній: «Одеське життя», «Кременчуцький телеграф» і «Чернігівська Медіа Група».
