Сьогодні, на честь Дня Десантно-штурмових військ Збройних сил України, «Одеське життя» розповідає історію Антона Крутенка – бійця десантно-штурмового батальйону імені Івана Зубкова. Ранок 24 лютого 2022 року він застав у районі Ізюма. Під час виконання бойового завдання їхня група натрапила на противника, який переважав за кількістю. Зав’язався бій. Антон отримав поранення. А далі…
До полону
Відмотавши час назад, ми з Антоном Крутенком повернулися до ранку 24 лютого 2022 року. Воно застало десантника у районі Ізюма. Поруч із його військовою частиною розірвалися ракети. Батальйон підняли по тривозі.
Зараз він вже й не пам’ятає всіх подробиць того страшного ранку. Після поранення і контузії, що сталися згодом, у пам’яті все перемішалося. І війна настільки заслонила решту, що здається, йде вона вже років десять, а може, й усі сто.
У ті перші, найскладніші дні масштабного російського вторгнення, він жадібно ловив новини. Одні були тривожнішими за інші. Орки обстріляли Київську телевежу, загинули люди. Ворог штурмував Херсон, оточив Маріуполь. На супутникових знімках наші виявили колону ворожої техніки, що розтяглася більш як на шістдесят кілометрів.
Ще з 21-го року десантник Крутенко готувався кулеметним вогнем прикривати своє відділення, яке мало зустрічати танкові колони. Але з тією гігантською, що йшла на Київ, Антонові зустрітися не довелося. Його батальйон тримав оборону на Харківщині.
Там же, на Харківщині, стався пам’ятний для нього обстріл. Поряд з вантажівкою, якою їхали десантники, розірвався снаряд. Бійці встигли зіскочити з машини, перш ніж її накрив другий снаряд. Ніхто не постраждав. Щоправда, Антон залишився без кулемета. Але йому видали інший.
З цією своєю зброєю (одинадцять з половиною кілограмів плюс шістсот набоїв) десантник Крутенко не розлучався на бойовій позиції в районі Червоного Лимана, що в Донецькій області, — лісовому пагорбі, що поріс, звідки добре проглядалася місцевість. Там можна було розпалити багаття, щоб погрітися і підігріти їжу.
Звичайно, частенько і туди прилітало. Але Бог милував.
Звикати до такого було важко. Але легкої служби Крутенко не прагнув. Тому й вибрав собі елітні десантно-штурмові війська зі своїми парашутними стрибками, швидкими рейдами у ворожий тил і девізом «Завжди перші!». «Справжня чоловіча справа», — сказав мені Антон.
Він потрапив до батальйону імені Героя України Івана Зубкова. При обороні Донецького аеропорту командир роти, що прикривав відхід наших, викликав артилерійський вогонь на себе. Там, під аеропортом, загинув.
— Вас, десантників, називають кротами, тому що кріт швидкий і розумний? — спитав я Антон.
— Чим глибше копаєш, тим довше живеш, — пояснив він.
Грамотно окопатися — лише мала частина підготовки. Досвідчені фронтовики кажуть, що у бою вона закінчується з першим пострілом. А далі диктує бій.
Так було в першому й останньому бою Антона. 26 квітня минулого року. О 8:15 він точно пам’ятає цей час, командир, який перевіряв інші позиції, скомандував по рації «відкат». Ворожа арта лупила нещадно. Нерівна година, могла їх накрити.
Читайте також: Вони зустріли окупантів першими: сьогодні в Україні День прикордонника
Антон замикав ланцюг бійців, що відходили. Повернув голову, і метрів за десять від себе побачив орка, що вийшов з-за пагорба: червона стрічка на рукаві, червона зірка на касці. І така сама червона по ньому, Антону, потекла кров. Нестерпний біль охопив живіт. Відчув: вмирає.
Десантники розпочали бій. Біля Антона тричі вибухала граната. Але сили були нерівними. Тих, у засідці, більше. Заздалегідь обрана позиція надійніша у них. І ось із шістьох четверо бойових побратимів убито, а друг, Владислав Романцевич, як і сам Антон, поранений.
Над Крутенком схилився орк з автоматом:
— Тебе вбити?
У полоні
Незадовго до ворожого вторгнення 22-го я закінчив п’єсу. Час її дії – з 14-го до 21-го року. Там бойовик розповідає, як убив пораненого, що потрапив у полон. Тоді я сумнівався: чи не перебір? Звісно, на війні всяко буває, але наскільки розстріл полонених характерний для росіян?
Однак коли їх варварство проявилося на повну, колишні мої сумніви змінила ненависть до нелюдів. Але чому такі рашисти? Чи не тому, що там, на болотах, з віку у вік панувало «правий, хто сильніший»? Чи не тому їхня пиха, що накопичила приниження від гидоти життя «за поребриком»? І дорвавшись до «можна все», то, по-своєму, наголошують на значущості? Ну а звірячі звички (нехай вибачать тварини) там вбирали ще з часів Орди.
Ось ми й дізнаємося про розстріл беззахисного полоненого, останні слова якого були «Слава Україні!». Жахаємося, що вагнерівець просто в окопі стріляв у потилицю безпорадному пораненому, що з Ізраїлю приїхав Україну захищати. З огидою слухаємо радіоперехоплення з одкровеннями ката, який «утилізує» полонених: інформацію від них уже отримали. «Поговорю з тобою, зроблю справу і піду спокійно (!) спати». Ну а місто Буча, яке пережило рашистську окупацію, стало просто символом ворожих злочинів.
При таких військових звичаях моторошне питання Антону: «тебе вбити?» був не дуже він.
— Я житиму, — зібравши сили, відповів він.
З нього зняли бронежилет, вкололи знеболювальне, посадили на танк. Тільки потім Антон дізнався, що куля, що зайшла під його бронежилет, вийшла. А тоді ліки притупили біль. І праву руку, як він зрозумів, перебито.
Читайте також: Юрій Глодан, чию доньку, дружину та тещу вбила в ЖК «Тірас» російська ракета, зараз у ЗСУ
Скільки разів по дорозі в захоплене ворогом місто Сватове втрачав свідомість, Антон не пам’ятає. І допит невиразно пам’ятає: хочеш побачити рідних — розповідай, де у вас схрони з американською зброєю. І все це під пропагандистським соусом «асвабадителей». Як вони без нього.
Антон розумів, що росіяни брешуть про свої військові успіхи, про те, що ось-ось переможуть. Але реального стану справ на фронті не знав.
У поневіряннях по лікарнях Антона прооперували. Крім Сватового, що в Луганській області, до його полоненої географії увійшли Курськ і Росош — місто у Воронезькій області. Умови перебування в Росоші — найжорстокіші. Наші поранені лежали прикутими до ліжок кайданками із заплющеними очима. Охорона могла побити полоненого ні з того ні з сього.
Довелося там Антону почути, як медсестри обговорювали смертельні уколи для своїх підопічних. Але чи то передумали, чи то не встигли.
— Що потрібно, щоб вижити в полоні? — спитав Антон.
— Спокій. За вдачею я спокійний.
Проте його постійно свердлила думка: мати, якій давно вже за сімдесят п’ять, не знає, що він живий: зв’язку з нею, як і з усім зовнішнім світом — ніякої.
…Якось вранці охоронець, що увійшов до палати, ткнув у його бік пальцем:
— Крутенко, збирайся! Живо!
Мішок на голову, голову вниз. На машині – до аеродрому. Політ до Сімферополя. І там лікарня вже з іншими умовами. Більш-менш непогано годували. Медсестри купували пораненим кросворди та ласощі. І розповідали, що «за України» жити було краще. У нього навіть складалося враження, що вони чекають на нашу армію.
Читайте також: Діти війни: сім’я у Харкові жила у підвалі та виїжджала з міста під обстрілами
Шістнадцять сімферопольських днів завершила команда: «Швидко зібралися! Їдемо на обмін!»
Полонених привезли до Нової Каховки. Тут переночували. Потім шістнадцять військових занурили на КамАЗ.
Довгоочікувана зупинка.
І потрібно пройти дорогою останні п’ятдесят метрів до зустрічі з нашими, що чекали з машинами «швидкої» та медиками.
Антон став одним із понад двох тисяч військовополонених, яких Україна повернула з початку повномасштабного вторгнення. Такої кількості повернень під час бойових дій українська історія останнього часу ще не знала.
Після полону
Тут, на нашому боці, Антон насамперед зателефонував до рідного Краматорська: телефон брата він пам’ятав напам’ять. Максим сказав, що дивився в інтернеті ролик Антонова допиту, що мама із сестрою у Польщі теж його бачили.
А потім потяглися дивні ці дні, коли Антон звикав до того, що не потрібно опускати голову, що можна дивитися на людей, вільно на вулицю виходити.
Тепер місцем його перебування стали наші лікарняні палати. А головною турботою пройти операції.
Бойові побратими з його батальйону не забули про товариша по службі. Вони приїхали до нього до одеської лікарні та вручили нагороду — «Козацький хрест».
А з лікарні його виписали в квітні цього року. Я читав медичні документи: з пораненням у живіт як би все більш-менш. Але права рука…
З нею просто біда. Лікоть знерухомлений. І Антон хоче забезпечити суглоб протезом. Але в Україні, наскільки знає, таких операцій не роблять. Можна знайти можливості за кордоном. Однак на думку лікарів, хірургічне втручання поки що протипоказане: у руці залишилися болючі осередки. З ними, ймовірно, можуть впоратися два курси «Завіцести». Проте коштують вони 60 тисяч гривень…
Як допомогти Антону
Допомогти Антону ми можемо всі разом, відправивши посильну суму на його рахунок у ПриватБанку.
Номер картки: 41494999911251784
Крутенко Антон Сергійович
Аркадій РОММ
Фото з особистого архіву Антона Крутенка
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
Читайте також:
