Доля міста Бахмут стала трагічною сторінкою історії України. Фортеця Бахмут, у боях за яку віддали свої життя тисячі захисників нашої країни. Місто, якого сьогодні немає. Його мешканці знайшли собі притулок по всій Україні та за її кордонами. Про те. як живуть сьогодні бахмутяни, що дає їм сили пережити втрату рідної домівки, ми розмовляємо з головним редактором бахмутської газети «Вперед» Світланою Овчаренко.
Стародавнє місто зі столітньою газетою
Невелике старовинне місто Бахмут, що на Донеччині, було засновано в 1571 році. Гарний історичний центр із червоної цегли, театр, музичне училище, яке подарувало Україні та світові чудових композиторів і виконавців… Прославили Бахмут і соляні копальні, і Артемівське шампанське, яке виробляли в гіпсових виробках середини 18 століття на глибині понад 72 метрів.
Сьогодні затишне містечко рашисти зрівняли з землею. Але вдалося бахмутянам зберегти свою газету «Вперед», яка виходить практично без перерви ось уже 104 роки — з 1920-го.
За словами Світлани Овчаренко, за весь час свого існування газета не виходила тільки під час окупації проросійськими сепаратистами у 2014 році та вісім місяців після повномасштабного вторгнення РФ в Україну.
Останній номер вийшов 23 лютого. Друкували його в Краматорську. Й 24 лютого вже не змогли доставити газету в місто. Лінія фронту була дуже близько.
Бахмут Світлана покинула 31 березня. Роз’їхався по всій Україні й колектив газети.
— Ми, чесно, не очікували, ніхто не міг передбачити, що так станеться…. Їхали на два — три тижні. Я навіть літній одяг із собою не брала. Не забрали нічого і з обладнання редакції, — каже редактор газети.
Фортеця Бахмут
У серпні 2022-го почалася битва за Бахмут — найтриваліша і найкривавіша битва широкомасштабної війни. У жовтні — під шквальним вогнем противника, постійними бомбардуваннями — жах загнав людей у підвали. Бої починалися вже на вулицях.
— У всіх були різні причини не залишати місто. Не можна говорити, що всі були «ждунамім». Хоча й таких багато було, — не приховує Світлана. — У когось батьки старенькі — не можна було вивезти. І в той час, коли люди сиділи по підвалах, вони й гадки не мали, що відбувається нагорі. Тому що абсолютно не було світла, інтернету, взагалі ніякого зв’язку. Волонтери доставляли їжу в пункти незламності. Бахмут готувався до найстрашнішої своєї зими — вже не було ні газу, ні опалення, квартири були зруйновані. До міста доставляли буржуйки, вугілля, дрова. І людям треба було якось повідомити, де взяти ці дрова, куди привезли буржуйки, що взагалі відбувається. Тоді ми вирішили, що треба відроджувати газету. Тому що, як не говорили останнім часом, що газети відмирають, швидкі новини — це інтернет, війна показала, що основний засіб масової інформації, який може донести необхідні відомості людям, — це друкована газета.
Газета приходить в підвали
У той час усі газетні матеріали Світлана Овчаренко писала одна. Грошей не було. Бухгалтер газети залишилася в Бахмуті, і зв’язатися з нею було неможливо. Не було доступу до банківського рахунку. Тоді голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко допоміг знайти спонсорів, щоб друкувати газету і розсилати «Новою поштою». Щоправда, у Бахмуті тоді вже ніяка пошта не працювала. І газету надсилали в сусідню Костянтинівку.
— Шукала, домовлялася з волонтерами, щоб привозили газету в Бахмут. Їм тоді було дуже складно працювати: вони стукали в підвали — їм не відчиняли двері. Але, все ж таки, вони мені казали: давайте газету, повеземо, — згадує Світлана. — Коли вже волонтерам заборонили туди їздити, возили газету військові. Міська рада допомагала роздавати її в пунктах роздачі гуманітарної допомоги.
«Міста немає, але залишилася громада»
За допомогою Спілки журналістів головному редактору вдалося вийти на Швейцарський грантовий проект для українських ЗМІ. Він був розрахований на 10 місяців. Але тоді ситуація в Бахмуті була практично безвихідною: битви в місті точилися вже за кожну хату. Люди масово виїжджали. А якщо міста не буде — де і кому розповсюджувати газету?
Водночас у містах, куди виїхало найбільше жителів Бахмута, почали створювати Центри підтримки бахмутян. Сьогодні по всій Україні відрито 12 таких осередків — зокрема, і в Одесі. Тут люди зустрічаються, отримують гуманітарну допомогу, юридичні консультації, психологічну підтримку. Школярів готують до іспитів. Проводять змагання, майстер-класи, організовують екскурсії, походи в театри, зоопарк.
— І ми вирішили: так, міста немає — воно зруйноване дощенту, вигоріла земля… Але залишилася громада — а це не тільки будинки, це люди, — переконана Світлана Овчаренко. — І бахмутянам, які вже не один рік поневіряються світом — неприкаяні, безхатченки, — необхідна психологічна підтримка. Тому треба продовжувати видавати газету.
У чергу за гуманітаркою
Сьогодні в Одесі мешкають близько 1700 сімей бахмутян. Спочатку гуманітарну допомогу переселенцям видавали раз на місяць. Адже Бахмут був першим містом, 100% жителів якого втекли від війни. Нерідко, за словами Світлани, — лише з целофановими пакетиками. Але про трагедію Бахмута з часом стали поступово забувати, вважає журналістка. І зараз гуманітарна допомога буває не завжди. Раніше видавали її по районах. Тепер для всіх переселенців розподіляють гуманітарку в одному місці — на Водопровідній, 13, у школі №79. І щоб її отримати, треба день витратити — поїхати, відстояти годин п’ять у черзі.
— Це жахливо принизливо, — не приховує Світлана Овчаренко. — А що робити? У всіх різний достаток, і комусь ця допомога реально допомагає виживати.
Без компенсації та державних виплат
Світлана Овчаренко
Людям, чиї життя зруйнувала війна, не належить навіть компенсація за знищене житло. Адже в законі прописано, що на місце має виїхати комісія, оцінити збитки, скласти акт. І тільки потім призначається компенсація. Зруйнований же повністю Бахмут перебуває під окупацією. А закон поширюється тільки на території, підконтрольні Україні.
— Якщо робити по-людськи, люди, які втратили житло в Бахмуті, мають отримувати компенсацію за замовчуванням, — переконана Світлана. — Але нам кажуть: коли Україна переможе, комісія виїде, все обстежить — тільки тоді будете отримувати компенсацію. Комусь із бахмутян, які виїхали, 70 років, комусь — 80. Скільки років цієї компенсації чекати? А жити-то треба зараз. У мене, наприклад, будинок зруйнований повністю. Є й світлини, й відео. Мій будинок був на виїзді з Бахмута. Там були найзапекліші бої. Кожен будинок переходив по кілька разів: то наші хлопці брали, то орки. Там каменя на камені не залишилося. Я можу надати фото в процесі руйнування будинку: є фото, як снаряд у квартиру влучив — вікна, що обвалилися; потім фото, як пів будинку обвалилося — і в мене з одного боку впали дві кімнати, а дві ще висіли; є фото, де вже повністю — в пил. Але чомусь такі докази не можна — комісія має виїхати.
До того ж більшість тимчасово переміщених осіб позбавили й «переселенських» — 2000 гривень, які давали на оренду житла. Уряд порахував, що за два роки переселенці мали б інтегруватися в громаду, знайти роботу і жити на свої кошти.
— Напевно, за цей час ми вже купити квартири мали б, — гірко іронізує Світлана. — Але ми досі винаймаємо житло — по 7000-9000 гривень треба платити щомісяця.
Грошей немає, але ви тримайтесь
Відновити справедливість вирішив засновник «Асоціації молодих ВПО України» бахмутянин Аркадій Петросян, помічник народного депутата Артура Герасимова. Вони розробили та ініціювали закон, згідно з яким комісії не треба виїжджати для обстеження зруйнованих осель на окупованих територіях. Власник знищеного житла може написати, що він відмовляється від нього на користь держави. І йому повинні компенсувати вартість зруйнованого житла. Закон було ухвалено в першому читанні. Але далі справа не пішла. Залишився без відповіді і заклик Асоціації до Кабміну переглянути рішення про позбавлення внутрішньо переміщених осіб державних виплат.
— Судячи з усього, у другому читанні закон ухвалювати не збираються, — вважає Світлана. — Бахмутська громада — 80000 населення. Квартир, за мінімумом, 30000. Природно, у держави таких грошей немає.
Довга дорога додому
Хтось із бахмутян сподівається колись повернутися до рідного міста. Хтось — же втратив цю надію.
— Прораховано, що на розмінування міста піде 10 років. У кожному будинку, кожному під’їзді, кожному підвалі, на кожній вулиці залишилися снаряди, що не розірвалися. А під кінець боїв місто було просто засипане фосфорними бомбами, — каже Світлана. — А це — екологія, треба зачищати певний шар землі. Потім стільки ж часу піде на вивезення будівельного сміття — адже сьогодні місто повністю в руїнах. І тільки потім його можна буде відновити — через 20 років. До того ж — місто окуповане — його треба спочатку звільнити.
І сьогодні бахмутяни та їхня улюблена газета живуть із девізом: «Бахмут там, де ми». День міста відзначають віртуальною філіжанкою кави, на яку о 10-й ранку збираються мешканці фортеці Бахмут по всій Україні. А газета, яку знають і люблять бахмутяни багатьох поколінь, залишається для них шматочком рідного дому.
