9 вересня мешканці міста Рені відзначають 475-й день народження рідного міста. Однак тут, на закруті Дунаю, люди селилися набагато раніше: знайдені на території міста археологічні пам’ятники відносяться до четвертого століття до нашої ери.
Археологи також встановили, що в другому столітті до нашої ери сюди прийшли римляни: у нижній течії Дунаю вони споруджували фортеці, що служили плацдармом для розширення кордонів.
З історії міста Рені
Про історію виникнення назви міста Рені немає єдиної думки серед істориків та краєзнавців. Більшість із них є прихильниками слов’янського походження топоніма Рені: рень – пристань.
Проте є й інша версія: назва міста походить від романського слова arena (арена), яке згодом генуезько-венеціанські купці перетворили на Рені. Воно позначає піщане місце, зручне для стоянки суден, порт, гавань.
Цікаву версію висловив уродженець міста Рені знаменитий антикознавець професор Арістід Доватур. Він стверджував, що слово «рень» походить від грецького «ерієнь», яке означає сувій або рулон. На його думку, на місці Рені у V столітті до нашої ери знаходилося місто Ерієні. То справді був період давньогрецької колонізації Північно-Західного Причорномор’я.
Турки, бувши господарями цього краю протягом XVI-XVIII століть, перейменували Рені в Томарово, що в перекладі також означає сувій або рулон. Можливе пояснення — в цьому місці Дунаю відбувалося значне вивезення шкір, які для зручності перевантаження та транспортування в трюмах суден згорталися в пакунки.
Держави, до яких входив Рені
За останні два століття з невеликим містом Рені опинялося під юрисдикцією різних держав, тут «влада змінювалася» вісім разів:
- у складі Османської імперії (1621-1812);
- у складі Молдавського князівства (1856-1862);
- у складі Румунії (1862-1877);
- у складі Російської імперії (1877-1917);
- у складі Румунії (1918-1940);
- у складі УРСР (1940-1991), з перервою на час окупації на три роки німецько-румунськими військами (1941-1944);
- у складі незалежної України (з 1991 року і до сьогодні).
Про що розповіла стара фотографія
Одну з яскравих історій нагадала стара фотографія, на якій відображений перший у місті Рені автомобіль. 1933 року або роком раніше цей «Форд» придбав механік Іван Архипович Іванченко.
— Дід був у Рені відомим майстром, — розповідає його онук Юрій Шлапход. — У той час у нашому місті розвивалися різні ремесла, працювали млини, олійниці, обпалювали цеглу, і дедалі більше процесів механізували. Але техніка періодично виходила з ладу, і тоді за моїм дідом надсилали бричку з проханням приїхати та налагодити обладнання. З ним усі намагалися підтримувати дружні стосунки і навіть обдаровували на Різдво та Великдень кошиками із продуктами. І ось мій дід, який мав велику родину, вирішив купити автомобіль. Він не був заможним, тож узяв «Форд» у кредит. Його старша дочка, для мене тітонька Ліза, розповідала, що вони всією сім’єю часто їздили до Галаца та Бухаресту на ярмарки (тоді Рені був під юрисдикцією Румунії). Дід любив проїхатися на автомобілі з вітерцем і містом, хоча Рені настільки маленький, що можна було пройтися і пішки. Проте щастя тривало недовго — лише три роки: доходи механіка не дозволили вчасно виплатити кредит, і з «Фордом» довелося попрощатися.
Коли в 1941 році почався наступ німецько-румунських військ, дідусь знайшов підводу, на яку посадив дружину, чотирьох дочок, і вони рушили у бік Запоріжжя. А сам пішов на фронт.
Іван Іванченко пройшов усю війну і зустрів перемогу в Кенігсберзі. На фронті знадобилися знання — він був механіком на танку, ремонтував техніку. Після закінчення війни Іван Архипович повернувся до рідної Рені та влаштувався на роботу механіком до виконкому.
— Здоров’я у нього було розхитано, і одного разу після безглуздої суперечки зі знайомим про те, хто на війні «понюхав пороху», а хто був «тиловим щуром», дідусь схопився за серце . Він помер 1947 року від великого інфаркту, — розповідає Юрій.
Що цікаво, онук Івана Іванченка Юрій Шлапход, який не бачив свого діда за життя, теж став майстром на всі руки. За фахом він будівельник. До широкомасштабної війни онук фронтовика жив у Харкові, де мав столярну майстерню. У лютому 2022 року Юрій привіз родину на малу батьківщину.
— Коли приїхав до Рені, зайшов у музей, побачив, що там іде ремонт, і почав допомагати. І ось зараз я – співробітник музею! Дуже люблю розповідати дітям історію нашого краю.
Читайте також:
