Свого часу перейменування проспекту Маршала Жукова в Одесі викликало сильні суперечки. Це було ще до повномасштабного вторгнення росії в Україну та кампанії з деколонізації та дерусифікації міських топонімів. Проте «жуковопоклонників» і зараз багато серед одеситів. Про особу та роль у перемозі у Другій світовій війні маршала Георгія Жукова і про те, чи варто називати на його честь вулиці, розмірковує наш постійний автор Валерій Боянжу.
Проспект Жукова в Одесі насилу перейменували
Давайте перед «чому» відповімо на запитання «як?» Так ось – зі складнощами. Спочатку у 2016 році з ініціативи губернатора Саакашвілі, який спирався на закон про заборону пропаганди комуністичного режиму, цей один із найбільших у місті проспектів отримав назву «Небесної Сотні». А через чотири роки мер Труханов висловив упевненість у необхідності реанімації цього топоніму, оскільки, на його думку, Георгій Жуков не підпадає під закон про декомунізацію.
У результаті «не так сталося, як гадалося», але можна з великою часткою впевненості припустити, що зовсім не чужий популізму пан Труханов порушив тему повернення проспекту імені Жукова, ґрунтуючись на реальних даних про те, що певна кількість городян його «поважатимуть».
Адже справа була перед місцевими виборами 2020 року. І явно було чітке розуміння того, що найнадійніший електорат (хоч із температурою, будь-якої негоди – до виборчої урни!) – це люди, яким зі шкільної лави (по собі знаю) вбивали в голову: Жуков – маршал Перемоги, він – автор тієї Великої Перемоги.
«Мы за ценой не постоим» – головний принцип Жукова
Напевно, в чомусь це так, але слід обов’язково враховувати мудру думку, яка хоч і парадоксально звучить: «Найнепередбачуваніше в СРСР – це історія». Тому що з багатьох «нагорі» створювали ідеал, позолочені ікони: «розумненький» Ленін, «добренький» Дзержинський, «рідненький» Сталін.
Але з роками випливало таке… Ось і стосовно маршала Жукова випливли факти, що дають розуміння того, звідки в пісні до кінофільму «Білоруський вокзал» взялися слова «І нам нужна всего одна победа… МЫ ЗА ЦЕНОЙ НЕ ПОСТОИМ».
Є такий вираз «скелет у шафі», це в переносному значенні щось неафішоване, приховуване. Так ось, у маршала Жукова «в шафі» – мільйони реальних скелетів.
То якою ж була ціна перемог (і поразок!) маршала Жукова? А ось вам, коротко, історія моєї родини. Батько не воював (1928 рік народження), а його два старші брати і мій дід були призвані. Дід додому повернувся з медаллю «За відвагу», дядько Саша командував батареєю 45-мм протитанкових гармат, повернувся з орденом Червоного Прапора. А дядько Петя залишився назавжди 18-річним…
За помилки Жукова заплатили життям мільйони
…Він повернувся додому у вигляді невеликого папірця. Ні, це була не похоронка, це було повідомлення, в якому перед друкарським текстом: «зник безвісти в боях за Радянську Батьківщину», чорнильним олівцем було вписано «Боянжу Петро Григорович».
Багато років у моєму сімейному архіві цей папірець чекав свого часу, і лише з появою всезнайки-інтернету я отримав відповідь на запитання, яке всі роки, до самої смерті крізь сльози, задавала бабуся: «Де хоч його кісточки лежать?».
Його кісточки лежать десь на Букринському плацдармі – може, в землі, а може, й на річковому дні. Боянжу Петро у рядку «Б200» записано у книзі обліку рядового та сержантського складу 3-ї гвардійської повітряно-десантної бригади станом 27 вересня 1943 року. Військово-облікова спеціальність – «номер ПТР» (протитанкову рушницю обслуговували дві особи). Навряд чи дядько Петя був живий 27 вересня, бо 25-го бригада парашутувалася на Букринський плацдарм (під Києвом).
Це була найбільша повітряно-десантна операція Червоної Армії – найбільша за рівнем непідготовленості та за кількістю жертв. У своїй таємній директиві потім це визнав Сталін («не доопрацьовано, не врахували»).
Десантування було нічним: безліч десантників було скинуто просто у воду Дніпра, багато хто приземлився, убитий у повітрі чудово підготованим супротивником. У результаті з 4,5 тисяч десантників вижила лише третина.
Операцію поспіхом організував Георгій Жуков, який розробив її «аж» за три дні з повним ігноруванням думки незгодних із ним. У результаті, після малоефективної спроби наступу на Букринському плацдармі, похорон і повідомлення «зник безвісти» отримало понад 250 тисяч сімей.
«А ля гер кома ля геро» (на війні як на війні) – доречно згадає хтось французьку приказку. Так, мабуть, на війні як на війні, але ось вам думка маршала Єрьоменко: «Слід сказати, що жуківське оперативне мистецтво – це 5-6-кратна перевага в силах, він не вміє воювати не кількістю, і на крові будує собі кар’єру».
Букринська «м’ясорубка» – дрібниця в порівнянні з Ржевською. Безповоротні втрати радянської армії у цій проведеній Жуковим операції оцінюються від 500 до 800 тисяч осіб, санітарні втрати – мільйон.
А ще була Корсунь-Шевченківська операція навесні 1944 року, за яку Георгію Жукову «особливо вдячні» українські селяни: він доукомплектовував війська мешканцями (від 15 до 55 років) щойно звільнених сіл. Щоб «вину» проживання на окупованій території спокутували.
Їх, непідготовлених «піджачників», найчастіше з однією гвинтівкою на трьох (добудете в бою) кидали в атаку. Ззаду – загоном загони НКВС. За 24 дні боїв – мінус 770 тисяч людей, переважно українців. А ля гер кома ля геро…
Жуков підірвав атомну бомбу над своїми ж солдатами
І ще трохи особистого. У 10-му класі (це був 1970 рік) у нас був воєнрук. Хворобливий такий капітан, пам’ятаю, що звали його Веніамін, а ми, зрозуміло, Веник. Він навчав нас розбирати і збирати карабін Симонова і розповідав, що злісні НАТОвські яструби сплять і бачать, як би наше щасливе дитинство споганити атомною бомбою.
А потім, уже у 2004 році Веник, що сильно постарів, прийшов до мене, тоді шеф-редактору популярної обласної газети «Гривна». І сказав, що оскільки закінчився піввіковий термін підписки про нерозголошення, він хоче розповісти, що на Тоцькому полігоні (Оренбуржжі) був у 1954 році учасником і став жертвою військових дослідницьких навчань із практичним застосуванням ядерної зброї та залученням до експериментів військових та цивільних осіб.
Довідки показав. Загальна кількість людей у ролі піддослідних кролів була близько 45 тисяч. Над ними на висоті до півкілометра підірвали бомбу з тротиловим еквівалентом 40 кілотонн (у Хіросімі та Нагасакі було по 20 кт). Дезактивація техніки та обмундирування не була проведена. Керівник та організатор навчань маршал Жуков подякував усім учасникам за майстерність, стійкість та мужність.
Сослуживці мого колишнього вчителя, які отримали велику дозу, незабаром померли в муках. А він із купою болячок був комісований з армії, влаштувався до школи. Ох і матерів багатоповерхово Жукова осмілілий до 2004 року Веник!
Маршал чорного кольору
Завершу на цьому міркування про «чорно-білу» особу маршала Жукова. До речі, «чорно-біла» – це не для гарного слівця. Так можна сказати про багатьох представників «верхів» у ті сумбурні роки.
Наприклад, скульптор Ернст Неізвестний мав безліч приводів вважати главу СРСР Микиту Хрущова «чорною» особистістю. Той у хвіст та гриву ганяв скульптора за абстракціонізм і публічно на виставці разом з іншими обізвав «п…сом».
Але пам’ятник роботи Неізвестного на могилі Хрущова – із ЧОРНОГО та БІЛОГО мармуру! Так ось, підкреслю, не нав’язуючи нікому своєї СУБ’ЄКТИВНОЇ думки: якби я був одеситом і мене запитали про проспект Маршала Жукова в Одесі, я б твердо сказав: «НІ!».
І не тільки на помсту за те, що він настільки бездарно розпорядився життям Петра Боянжу. Ні, просто dura lex – sed lex (закон суворий, але це закон). Маршал Радянського Союзу Жуков без варіантів підпадає під дію закону України про декомунізацію. Давайте ж вчитися поважати закони.
Читайте також: Вулиця Терешкової в Одесі – чому її перейменували?
Валерій БОЯНЖУ, Херсон – Одеса
