- Володимир Висоцький мав українське коріння й тісний зв’язок з Україною, але з часом його образ у нас почали використовувати як інструмент російського впливу.
- Міф про переслідуваного Висоцького неповний — радянська влада давала артисту численні привілеї (квартира, виїзди, гонорари, «мерседес»).
- Перша у світі вулиця Висоцького була саме в Україні, у місті Нетішин.
- Вулицю Висоцького в Одесі перейменували, а пам’ятника йому демонтували. Обласна топонімічна комісія вирішила відмовитися від нав’язаних імперських символів.
- Вулицю Висоцького перейменували на честь Ярослава Баїса, бійця «Азову», який виріс у цьому районі, обороняв Маріуполь та загинув у теракті в Оленівці.
Людина-вибух: Висоцький на сцені й у житті
Володимир Висоцький — це не лише хрипкий тембр і три акорди. Передусім він був потужним драматичним актором, головним обличчям Таганки — найсміливішої театральної сцени свого часу. Його Гамлет, його Галілей — ролі, в яких він нібито тягнув на собі не лише виставу, а цілий світ.
Про війну й тюремний світ Висоцький говорив без пафосу. У цих текстах — справжнє виснаження, страх, втрати, холод і людська впертість жити далі. Хоча сам він не воював і не сидів, його здатність вслухатися в чужі історії була унікальною.
Тому Висоцькому вірили — на кухнях, у поїздах, у гуртожитках. Кожен, хто ставив касету, ніби опинявся на його «неофіційному концерті».
Він пішов із життя у 42 роки — серце не витримало. Офіційна преса цього майже не помітила, бо на дворі був 1980 рік – весь СРСР жив Олімпіадою. Але люди дізналися миттєво: на прощання прийшли тисячі.
Для когось він був бунтарем, для когось — романтиком, але всі знали одне: Висоцький не вписувався в жодні рамки.
Зв’язок Висоцького з Україною
Хоча Володимира Висоцького часто сприймають як суто російського митця, його українські корені й стосунки з Україною були цілком відчутними. Батько — киянин-фронтовик Семен Володимирович, мати — Ніна Максимівна з українським корінням.
Вперше Україна з’явилась у його житті ще в юності: наприкінці 50-х він постійно бував у Києві, де в театрі Лесі Українки працювала його наречена Ізольда Жукова. Це був час молодості й романтики.
Згодом в його оточенні з’явилися такі визначні постаті як: Сергій Параджанов, Лесь Танюк, Олександр Білаш, Валерій Лобановський.
Як влада «утискала»
Образ Висоцького-безкомпромісного бунтаря став стійким міфом. Але якщо подивитися на факти, картина набагато складніша. Людина, яка б реально була у відкритому конфлікті з радянською системою, не могла б користуватися такими привілеями:
- Квартира в центрі Москви: Це не робилося просто так. Це був сигнал про його негласну підтримку «зверху».
- Закордонні поїздки та гонорари: Він мав право на регулярні гастролі та, що найважливіше, йому дозволяли залишати собі більшу частину гонорарів. Більшість артистів не мали такого права.
- Приватні концерти: Його прибуток від таких виступів також ішов йому безпосередньо в кишеню, що було винятком.
- “Мерседес” у 70-х: Це було щось неймовірне для СРСР. Авто було подароване французькими друзями, але держава дозволила його залишити. Це свідчило про його особливий статус.
Ці винятки з правил породили версії про його можливу співпрацю з КДБ.
Культура чи інструмент впливу?
Дійсно Україна стала першою у світі, назвавши на його честь вулицю в Нетішині у 1987 році. Тоді його сприймали як унікального митця, а не як частину імперського наративу.
Однак ситуація змінилася. В Одесі у 2012 році встановлення пам’ятника Висоцькому перетворилося на політичну демонстрацію, ініційовану проросійським політиком Ігорем Марковим. На відкритті були присутні представники «Партії регіонів», російського консульства та навіть актор Пореченков, який пізніше стріляв по позиціях ЗСУ.
Тож, за рішенням Одеської обласної топонімічної комісії цей пам’ятник та сама вулиця, яка носила ім’я Висоцького стали символами нав’язування російськості місту. Зрештою, минулого року, в ніч на 31 грудня, памятник демонтували, а вулицю перейменували.
Герой свого району: Ярослав Баіс
Вулицю Висоцького в Одесі перейменували на честь Ярослава Баїса — військового, який виріс і навчався в цьому районі.
Хлопець який марив морем вирішив віддати свій час захисту Україні. Ще у 2016 році він пройшов до полку «Азов». І до кінця залишився з ним.
Початок повномасштабного вторгнення Ярослав зустрів у Маріуполі, будучи заступником командира роти. Його дівчина Валерія, майбутня лікарка, відмовилася їхати і залишилася в місті, рятуючи поранених у бомбосховищі «Іллічівець».
Сам Ярослав перейшов на «Азовсталь». Після 86 днів оборони він отримав наказ покинути «Азовсталь» і здатися. Чоловік, знаючи усю небезпеку зустрічі з противником навмисно одягнув офіцерські погони.
Та з полону Ярославу не судилося повернутися. Він загинув у теракті в Оленівці у 27 років. І лише за рік його тіло ідентифікували й поховали в рідній Одесі.
Тож, сучасне рішення щодо Висоцького — це не заборона його таланту. Це відстоювання права міста на самовизначення. Десятиліттями його образ використовували для нав’язування чужої культурної спадщини. Сьогодні ж, Одеса повертає собі право сама обирати героїв, і це право справедливо переходить до захисника, який віддав життя за те, щоб ці вулиці були українськими та вільними.
Читайте також:
- Нечисленна група одеситів вимагала відновити пам’ятник Висоцькому (фото)
- Чому вулицю Жуковського в Одесі перейменували на Караванського (відео)
- Феномен «Поскоту»: вулиця без вулиці, два Поля чудес та власне Палермо (відео)
