Ключові моменти
-
Українські бійці одностайні: вони воюють не за території, а за право жити вільно та захищати майбутнє своїх дітей.
-
Кожна історія — це шлях через поранення, втрати, полон страху і повернення до життя, але мотивація лишається незмінною: не допустити повернення окупації.
-
Воїни наголошують: здача територій означатиме лише продовження агресії, біль для наступних поколінь і загрозу самому існуванню України.
-
Для них боротьба — це захист родин, пам’ять про загиблих друзів і право українців самим визначати своє майбутнє.
Бійці, серед яких активісти, підприємці, батьки та командири, згодні в одному: вони воюють не за землі, а за право жити вільними. За можливість дітям зростати без окупації, за родини, що чекають, і за пам’ять друзів, які загинули. Їхня боротьба – це боротьба за майбутнє, яке неможливо «обміняти».
Станіслав Маденс: за майбутнє
До повномасштабного вторгнення Станіслав був активістом «Автомайдану» та працював над викриттям корупційних рішень місцевої влади. З перших днів війни долучився до волонтерства – спершу у складі 122-ї ТРО, потім підтримував бійців 28, 35, 32, 126-ї бригад та ВМС. А з 2023 року вже сам став до лав Збройних сил України, пройшовши передову.
Сьогодні, озираючись на пережите на лінії фронту, він говорить просто і чесно:
«Я воюю не за території, я воюю за своє майбутнє і моїх близьких!»
Віталій Соловей («Соловій»): щоб не передати горе майбутнім поколінням
На Харківському напрямку Віталій пройшов через пекло: три контузії, обмороження обох ніг, евакуація побратимів під масованим обстрілом. Ризикуючи власним життям, він повз по відкритій місцевості, щоби витягти поранених. Ті бійці вижили – сам Віталій потрапив до госпіталю і рік відновлювався, перш ніж знову зміг ходити без милиць.
Сьогодні, згадуючи ті хвилини під вогнем і дивлячись на своїх дітей, він каже:
«Я воюю за майбутнє своїх дітей. Вчу їх не бути рабами, вчу їх бути сміливими і цінувати волю. Якщо зараз ми здамося, це буде означати лише те, що війна повернеться. Ми або відстоюємо свободу зараз, або передаємо біль і горе майбутнім поколінням».
Юрій Дяченко: щоб нас не знищили
Юрій пішов добровольцем ще у 2022 році. За короткий час виріс від солдата до командира мінометної батареї морської піхоти. Після важких поранень та інвалідності його перевели до навчального центру – тепер він передає досвід новим бійцям.
Сьогодні, навіть не перебуваючи на передовій, він говорить про мотивацію, що не змінилася з першого дня:
«Я вже не воюю, на жаль… Але моя мотивація з 24 лютого 2022 року не змінилась: я маю бути там, де потрібен найбільше… Якщо тут буде Росія або її умови, то ні нас, громадян України, скоріш за все, не буде, ні всіх можливостей. Нас просто зачистять… А потім ще й використають для своєї експансії, як це вже було».
Ігор Бею: за друзів, яких вже немає
Одеський активіст і підприємець, один із тих, хто у 2014–2015 роках протидіяв проросійським рухам у місті, Ігор Бею зустрів 24 лютого з чітким розумінням: Південь буде одним із головних напрямків удару. Його бойовий шлях пройшов через Березнегувате, Мурахівку, Велике Артакове та плацдарми на Інгульці – там, де народилося нове покоління українських воїнів.
Сьогодні, згадуючи втрати й тих, хто не повернувся, Ігор говорить:
«Я воюю за те, щоб просто повернутися додому живим. За своїх. За родину, яка чекає. За друзів, яких уже немає… За те, щоб наші діти не мусили переживати те, що пройшли ми».
Юрій Чіртік: за маму, дружину, дитину
Юрій жив звичайним життям, але після повномасштабного вторгнення добровільно став захисником. Важке поранення – уламок, що пройшов крізь голову, – залишило його на межі життя і смерті. Реабілітація в Одесі починалася з інвалідного візка. Сьогодні Юрій не лише ходить, а й допомагає іншим ветеранам: працює у хабі, підтримує побратимів, бере участь у проєктах інклюзії.
Дивлячись на шлях від поранення до відновлення, він говорить:
«Я воював не за землі. Я воював за свою родину. За маму, дружину, за свою дитину. Я не міг допустити, щоб сюди зайшли окупанти… А тепер за землі нехай воюють політики».
*****
У кожній з цих історій – різні дороги, різні бої, різні поранення й перемоги. Але всі вони сходяться в одному: українці воюють не за шмат землі на мапі. Не за кордони, проведені лінійкою. Вони воюють за право залишатися собою – вільними, живими, людьми, які самі обирають майбутнє. За родини, що чекають. За друзів, яких уже немає. За можливість жити без страху і без тиші після вибухів. За те, щоб їхні діти зростали у країні, де слово «воля» – не гасло, а повсякденність. І доки ця мотивація сильніша за будь-яку зброю, Україна вистоїть.
Читайте також:
- День ЗСУ України: як експерти та самі військові бачать ідеальну армію
- Як реформа ЗСУ змінила сержантів: від «дідів» до лідерів на фронті
