Відомий активіст, який добровольцем пішов на фронт
До війни він був членом ГО «Автомайдан». Свою діяльність активісти передусім направляли проти спірних рішень мерії, проти корупційних справ.
– Це був захист громадських зон, пляжів, протистояння незаконній забудові. Ми намагалися захистити історичні пам’ятки культури та архітектуру міста від забудовників. Щось у нас виходило, щось ні. Пам’ятаю, як розроблявся історико-архітектурний план, який ставив під загрозу пам’ятки архітектури міста, тобто вони могли бути знесені після прийняття цього плану. Ми тоді організували цілий рух, який об’єднав і активістів, і архітекторів. Намагалися якось зберегти ці пам’ятки для Одеси, – згадує Станіслав.
Але 24 лютого 2022 року все це відійшло на другий план. Почалися ракетні обстріли, почалася війна… і рятувати треба було вже рідне місто.
В перші дні війни активісти організували фонд і займалися волонтерською діяльністю. Зокрема, примкнули до лав 122 ТРО і допомагали всім, чим могли. Потім підключилися й інші бригади: 28, 35, 32, 126, ВМС.
– Наша організація мала певні ресурси, які ми і почали використовувати для допомоги. Тоді потреб було безліч. Сформували волонтерський штаб «Автомайдану». Питання забезпечення для наших військових вирішувати треба було «вже», або навіть «вчора». Тому багато зусиль докладалося, – каже активіст.
Також організація допомагала біженцям, велика кількість яких приїхала тоді до Одеси. Продукти, гуманітарна допомога, речі першої необхідності, гігієнічні засоби, ліки – все це «Автомайдан» видавав людям.
– Дуже багато переселенців з Маріуполя, Херсону, Миколаєва. Люди, тікаючи від бойових дій, часто приїжджали ні з чим, тож допомога була вкрай необхідна. Програм було багато, вони були різні. Здається, сотні людей перетворились у тисячі. А вже за кілька місяців, завдяки ЗСУ на фронті і всім небайдужим тут, ситуація почала стабілізуватися.
Саме тоді, каже Станіслав, він навчився збирати дрони і працювати з ними.
– Ми самі їх виготовляли і передавали хлопцям на фронт. За пів року близько 400 штук передали. Це небагато, але це те, що ми могли зробити і заповнити якийсь невеличкий пробіл.
«А що далі?» Далі – другий фронт
Десь у 2023 році, коли вже було зроблено так багато, у Станіслава Маденса виникло питання: «А що далі?». Тоді він зрозумів і відповів собі: треба йти служити.
– Ми з друзями почали шукати якусь бригаду, куди можна було б доєднатися всім разом, оскільки не можемо і не будемо стояти осторонь. Ми будемо там, де потрібні, там, де це буде ефективно.
В Одесі лишилися дівчатка «Автомайдану». До речі, серед них дружина Станіслава – Катя. Вони досі продовжують боротьбу з корупцією та схемами, які на час війни не зникли, а, швидше, навпаки – їх проводять навіть зухваліше. Але це вже інша історія.
– Перші враження від фронту – звісно, було трішки страшно. Я думаю, як і всім. Пізніше страх не зникає, але це вже інші обставини й інші відчуття. І сприйняття всього, що є навколо, інше. Найголовніше в той момент, що ти з побратимами, з командою. Тут ти більше боїшся підвести свого друга.
Спочатку колишній активіст, а потім доброволець ЗСУ, потрапив в одну з бригад спеціального призначення ВМС, про яку заборонено казати. Найскладнішим, на думку Станіслава, тоді був пошук позицій собі. Адже новобранці не знали місцевості, не розуміли, як в реальних умовах відбувається війна.
– Насправді ми з хлопцями хотіли всі разом доєднатися до іншої бригади, але останньої миті, практично перед отриманням відношення, виявилося, що тут нас більше потребували. Якраз відкривався новий підрозділ, в який шукали фахівців по моєму напрямку, тобто робота з БПЛА. Для нас це був плюс. Коли підрозділ створюється з нуля, ми можемо вносити свої маленькі корективи і будувати роботу саме так, як зручно нам. Звісно, головними є командири, не обговорюється структура чи напрямки роботи, але деякі дрібні деталі, що на перший погляд навіть непомітні, також в нашій роботі мають значення. Ось це був плюс.
У перші дні було найважче, зізнається Станіслав. Так, військові готувалися, вивчали теорію, були практичні навчання, але коли опинилися в секторі відповідальності, було важко зрозуміти, з чого починати.
– У нас були засоби ураження, були якісь навички, але цього замало. Важливі ази – командна робота. Під час навчання це працює трішки інакше. Тут нам довелося вирішувати купу проблем, починаючи з засобів захисту від противника, модифікувати наше обладнання. Перший місяць чи два – напружена робота. Ми прокладали собі маршрути, вивчали сектор, проводили розвідку. Дуже багато працювали і дуже мало відпочивали. Але це було того варте. Наразі ми дуже добре знаємо свою зону відповідальності і все, що там коїться.
Як проходить день на фронті?
– Починається день з чергування. Ти дивишся дані, які тобі дає розвідка, дізнаєшся цілі. Якщо є якийсь рух противника, командири приймають рішення на ураження. Прилітає постійно, іноді гарно так прилітає. FPV, арта. В основному ти весь час у бойовій готовності. Вдень працюєш, вночі пильнуєш. Якщо є рух, то і вночі працюєш. Часто саме вночі є завдання від командування.
Звісно, на кожній ділянці фронту по-різному. Когось криють кабами, хтось штурмує ворожі окопи, хтось навалює з арти, а хтось утримує від арти. Інколи це «марш», а інколи – голову підняти не можеш. Наш день – це пошук слабких місць у ворога, це спроби його перехитрити, вдарити в якесь слабке місце, пошук технічних рішень, щоб це зробити. Рашисти теж не тупі. В них є засоби радіоелектронної боротьби, БПЛА мають в достатній кількості. І це гра на випередження. Ти завжди маєш бути технічно на крок попереду ворога. Тоді навалюєш. А коли навалюють вони, ти просто сидиш тихо.
Емоційно це, звісно, важко, підкреслює Станіслав. Але є й інший моральний тиск особисто для нього.
– Ти вже не вільна людина, ти в системі, ти чийсь підлеглий, чийсь солдат. Ось це найважче – принаймні мені як вільній людині, активісту. У цивільному житті цього немає. А тут ти в системі – і не інакше. Але чого не зробиш задля перемоги.
Дроновий двобій та рецепт витримки
У перші ж дні підрозділ Станіслава втратив автівку. Військовий зізнається: вони приїхали на позицію ще «зелені».
– Ти все розумієш, але в тобі ще є безпечність. Посеред білого дня помоталися трішки на машині, й буквально за пару годин ворог поцілив у тачку. Неприємно було, м’яко кажучи. Слава Богу, без жертв. Авто тоді якраз було порожнє, ми тільки відійшли. Якщо говорити про перший реальний бій – це було якраз тоді.
Ми прибули на позицію виконувати конкретну задачу, почали працювати, винесли дрона. Чуємо, щось пролітає поруч. Вибух. Ми встигаємо злетіти, виконати завдання, навіть вижити встигли, тільки авто не зберегли. Перші відчуття – нічого не зрозуміли. Трохи було страшно, але це норм. Страх – це дійсно норм. Питання не в тому, що не треба боятися, а в тому, щоб контролювати свій страх. Бути сильнішим за нього. Але з першого разу не у всіх виходить. Це навичка, яка здобувається з часом.
Допомагають бійцям триматися різні речі: жарти, відповідальність, сміливість, любов до Батьківщини, до родини, мрії про майбутнє. У Станіслава свій рецепт.
– У найскладніші моменти мені допомагає моя сім’я. Я завжди, якщо вдається, телефоную дружині або батькам. Хочу, щоб вони мною пишалися. Це, мабуть, найголовніше. Потім – це мої побратими. Я не можу їх підвести, не можу залишити, є відповідальність перед ними. Це головні речі, які допомагають триматися.
Для тих, хто вагається, чи йти на фронт
– Воювати доведеться всім. Хочемо ми цього чи ні. Тому головне – бути готовим. Підтримувати свою фізичну форму, здобувати якісь нові навички. Можна зібратися з друзями і разом обрати той напрямок, який ближче до душі. Вас зарахують разом, ви будете допомагати один одному, підтримувати один одного. Це реально великий плюс. І це краще, ніж тебе, як би жахливо і соромно це не звучало, як ухилянта запакують в бус. Я б із сорому згорів. Підготуйтеся, хлопці, перемир’я ще дуже довго не буде, а на війні потрібні всі. Воювати будуть всі. Я пішов з другом. Ми разом пройшли всі етапи, від навчань до бойових дій. Це набагато легше, коли в тебе за спиною друг, якого ти давно знаєш. Набагато легше.
– На вашу думку, що необхідно для перемоги?
– Введення військ НАТО. Все! Якщо ми зможемо мобілізувати людей і отримати всю необхідну зброю, на мою думку, ми зможемо зупинити рух росіян. Але щоб відвоювати територію, нам необхідна підтримка армій інших країн. Без цього сумніваюсь, що впораємось. Хіба станеться диво, і фізично сильні чоловіки добровільно підуть в армію.
– Якою ви бачите Україну після війни?
– Чесно? Я розумію, які можуть бути сценарії, але вірю в те, що сюди заведуть купу іноземних інвестицій на відновлення та створять робочі місця. Дуже хочеться вірити в те, що в державі буде працювати механізм повернення солдата до нормального життя. Реабілітація, соціалізація, працевлаштування, грантова та менторська підтримка у відкритті власної справи. Сподіваюсь, що з працедавцями буде проведена необхідна робота, а наше суспільство буде цінувати кожного, хто повернеться з фронту.
Але реальність, звісно, буде інакша.
Читайте також:
