Ключові моменти
- Володимир В’ятрович представив в Одесі книгу про останнього командира УПА Василя Кука — майже тисячу сторінок, створених на основі документів та особистих спогадів автора.
- Зустріч перетворилася на широку розмову про сучасні виклики: війну, політику, корупцію та стан українського суспільства.
- Історик підкреслив: хоч паралелі з подіями столітньої давнини існують, саме різниця між епохами визначальна — нині українська ідентичність та міжнародна підтримка значно сильніші.
- Один із ключових уроків, який називає В’ятрович: не можна плутати внутрішніх опонентів із ворогом, адже це лише посилює позиції тих, хто не бачить України в майбутньому.
- Коментуючи корупцію та «Картонковий Майдан», В’ятрович зазначив: суспільство має тримати владу в тонусі під час війни, але водночас не допустити її падіння.
Книга В’ятровича: Правдива історія Василя Кука без міфів і прикрас
Книгу про Василя Кука Володимир Вʼятрович писав майже десять років. Він не просто опрацював тисячі документів та поспілкувався з десятками людей, він особисто був знайомий з цією людиною. Саме тому біографія командира УПА вийшла такою обʼємною – майже тисяча сторінок.
«Я думав, що редактори значно скоротять текст, але вони майже нічого не прибрали, тож тепер ви знаєте кому дякувати за такий обʼєм», – жартує автор.
Втім, всі, хто вже встиг прочитати книгу, говорять, що читається вона легко, як художній твір, який захоплює з перших сторінок.
Довідка «ОЖ»: ким був Кук
Василь Кук народився в 1913 році і прожив довге життя, трохи не доживши до сторіччя. Свій шлях у боротьбі за українську незалежність він розпочав в шістнадцять років, коли увійшов до лав Юнацтва ОУН. А вже у девʼятнадцять, під час навчання у Люблінському католицькому університеті, створив і очолив свою студентську групу ОУН. З 1937 року він пішов у підпілля, де провів сімнадцять років, допоки його не арештувало КДБ.
Під час Другої світової він був керівником націоналістичного підпілля в південно-східних українських землях. Його центром був якраз Дніпропетровськ, але частина підпорядкованих йому територій поширювалася, зокрема, і сюди, на територію Одещини. Саме тоді у підпілля вступив Святослав Караванський, іменем якого нещодавно назвали одну з одеських вулиць.
Полювання на Кука розпочалося, щойно радянська влада прийшла на територію Західної України. Перші роки вони не знали, за ким полюють, адже невідомим для них було навіть імʼя. Задля його упіймання було залучено сотні агентів, а особиста справа складалася з 22 томів. Завдяки тому, що його спіймали лише в 1954 році, коли відбулося засудження Сталіна, його не розстріляли. Втім, подальша доля Кука була не менш драматичною. Його постійно ламали – його сина ще в ранньому дитинстві забрали до дитбудинку, і дитина багато років не знала, хто її батьки. Лише коли родину реабілітували, 13-річного Юрія повернули додому. Кука звільняли з роботи, не лікували його дружину від онкології, робили його життя нестерпним. Втім, радянська імперія не встояла, а Кук встояв і побачив її зникнення на власні очі.
В часи незалежності України він займався просвітницькою діяльністю, читав лекції в університетах, втім завжди з недовірою ставився до влади та чиновників. Напередодні свого 90-річчя Василь Кук публічно заявив, що не готовий прийняти звання Героя України.
Згадує Володимир Вʼятрович одну кумедну ситуацію.
«Під час святкування ювілею представників влади практично не було. Прийшов тільки хтось з представників Омельченка, тодішнього мера Києва. Несуть щось таке величезне. Виявляється – портрет (ювіляра – ред.) у повний зріст, метр на два заввишки. Від мера Олександра Омельченка. Всі аплодують. Кук на це дивиться і каже: «Ще б і стіни до того портрета». Ті, хто був у нього вдома, знали, що цей портрет просто не влізе в його крихітну квартиру».
До кінця життя Василь Кук залишився стійким та безкомпромісним воїном ОУН.
Вивчені уроки історії: про що говорив В’ятрович в Одесі
Звісно, не обійшлося і без чисельних питань від одеситів щодо нинішньої ситуації в країні та порівнянь із ситуацією сторічної давнини.
«Паралелей є багато, але це дуже важливо. Порівняння – це один з потужних інструментів пізнання, особливо історії. Але ці порівняння не повинні нас демотивувати та лякати. Тому що коли хтось говорить, що ми приречені, що все, що відбувалося сто років тому, відбувається зараз – треба розуміти, що попри схожість є різниця. І саме різниця має вирішальне значення. Як історик, я знаю, якою була Україна на початку 20 століття. Рівень національного самоусвідомлення українців був на кільканадцять поверхів нижчим, ніж тепер. Рівень того, що хтось у світі розумів, що є якісь українці, які потребують своєї держави, і тим паче, що вони чогось мають вимагати, був просто мізерний. Це колосально більше, ніж мали наші предки, але й значно більша відповідальність. Ми маємо розуміти, що всі ці знання про Україну, які накопичувалися у світі – це наш капітал. Тому нам треба періодично оглядатися на минуле, щоб зрозуміти, що ми непогано просунулися попри всі складності, які є і які чекають нас попереду».
На погляд історика, один з найважливіших уроків, який ми маємо вивчити – не треба плутати суперника та конкурента з ворогом.
«Отут всередині ми можемо мати суперників, конкурентів, з якими можемо сваритися, але ворог все-таки не тут, ворог все-таки зовні. І коли оцей запал боротьби з ворогом перекидається всередину на конкурента, на суперника, з яким ти по-іншому бачиш світ, з яким ти по-іншому бачиш майбутнє України, то це може допомогти тим, хто не бачить Україну в майбутньому взагалі».
Ми маємо тримати в тонусі владу
Звісно, було питання щодо корупційних скандалів і думки про те, що корупція вбʼє країну.
«Я прекрасно розумію, що дехто з оточення Президента, чи сам Володимир Зеленський усвідомлюють, що я так розумію, чи такі, як я так розуміють, і тим користуються. А що ви нам зробите? Війна. Не будете ж ви всі проти нас? Тому тут немає простої відповіді.
Ми зараз у дуже вузькому коридорі можливостей. З одного боку, маємо тримати в тонусі владу для того, щоб вона не ставала російською, з іншого боку – не валити цю владу, щоб не прийшла російська влада. Це непростий варіант. І знаєте, коли почався цей «Картонковий Майдан»*, з одного боку, це мене надихнуло. Адже один з моїх страхів після початку повномасштабної війни – що пішло все те, що робило Україну українською, демократичною, вільною. Всі ті, хто виходив на Майдан – абсолютна більшість з них – зараз зі зброєю в руках. Хто ж буде цю країну далі захищати? Хто ж буде далі просувати її? Тобто, ніби немає молодшого покоління. Я побачив це молодше покоління на цьому Картонковому Майдані, і це надихнуло».
Довідка «ОЖ»
Картонковий Майдан – всеукраїнські акції протесту у багатьох містах України в липні 2025 року. Або Картонкові протести – серія мітингів проти підписання законопроєкту №12414 – фактичного обмеження/ліквідації незалежності Національного антикорупційного бюро України та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Розпочалися 22 липня 2025 року протестами в Києві, Львові, Дніпрі, Одесі та інших містах.
Читайте також:
- Як одесити ставляться до Степана Бандери: результати опитування
- Деколонізація в Одесі: кого викреслять з історії міста, а чиї імена збережуть
- Навіщо насправді Роман Шухевич приїжджав до Одеси?
Фото автора
