Війна змушує дітей швидше дорослішати, а матерів та батьків – сивіти. Це підтвердить історія 11-річного Михайла з міста Южного, що під Одесою. Через військову агресію Росії його сім’я залишилася без дому та засобів до існування. І поки батьки думали, як бути далі, хлопчик вигадав бізнес-план. Так, на Галичині з’явилося перше кафе східної кухні під назвою «Самса від Мiшки».
Як син допоміг батькам пережити «голодну» війну, «Одеському життю» розповіла мати Михайла Анастасія.
Радянські репресії та важкі 90-ті
– Розкажіть про свою сім’ю. Як вийшло, що ви опинилися в Івано-Франківську?
– Я почну свою розповідь задовго до цьогорічних подій. Наша родина є «нестандартною». Я уродженка Киргизії, де через репресії радянського режиму виявилися мої прадід і прабабуся. Дід родом із Могилів-Подільська, а прабабуся з-під Чернівців. З його прийомних та рідних дітей частина залишилася жити у Киргизії, а частина повернулася до України. 1992 року моїй родині довелося тікати з Киргизії через військові дії, які, до речі, періодично продовжуються. Ми приїхали до Коблева, де я раділа сонцю, морю, мирному небу. Але це були непрості 90-ті, Україна лише стала Незалежною. Батькам треба було шукати роботу, вони в мене вчителі, але проблеми з громадянством та документами стали перепоною. Через деякий час їм довелося виїхати до росії, там обіцяли їх облаштувати. Вони вирішили залишити трьох діток на якийсь час з бабусею. Звичайно, мама і тато повернулися, але вже з громадянством росії і ми, як неповнолітні, автоматично потрапили під цю систему. А щоб здобути громадянство України, нам потрібна була прописка.
Мишко та Анастасія
Прописувати їх із трьома дітьми ніхто не хотів – роки були суворі. Мені, як дівчинці, довелося дуже рано піти на роботу. В основному це була торгівля фруктами та рибою.
Росіяни на кордоні
– Отже, у вас багатонаціональна родина. Як ви опинилися на Одещині?
– Все змінилося, коли ми з батьками переїхали до Южного, тоді мені було 14 років. Тут я зустріла свого чоловіка. Але без перспектив на своє житло, батьки у 2004 році вирішили поїхати до росії. І я їх розумію. Нам із чоловіком також довелося пройти чимало перепон, щоби стати щасливими. Понад вісім років не могли дозволити собі діток.
Тому Мишенька був у нас дуже довгоочікуваним хлопчиком. За п’ять років народився його брат Павлуша. У Южному наша сім’я займалася невеликим бізнесом: тато в галузі меблів, а я тримала в оренді невелике приміщення, де радувала місцевих та відпочиваючих тим, що вмію, напевно, найкраще в житті – пекти, смажити та просто готувати.
З братом Павлом
У лютому я збиралася зробити ремонт у приміщенні, де працювала. Пам’ятаю, 22 лютого я була на зв’язку з Харковом і ми обговорювали покупку витяжного зонта. З цієї розмови я дізналася, що на нашому кордоні стоять чужі солдати. Того дня я втратила сон.
Залишитися в живих
– Яким був ваш шлях від Південного до Західної України?
– Тікати з України думки були ще 22 лютого. Але 24 лютого наша родина зрозуміла, що нікуди тікати не хоче, а головне, навіщо? Якщо можна і потрібно допомогти своїй країні! Ми вирішили переїхати ближче до кордону, щоб наші діти були у безпеці. Спочатку це було село Яськи на Одещині. Коли ми їхали в Яськи, по дорозі бачили багато ракет, що літають над головою. Мишко як дитина, не розуміючи всю серйозність, навіть захоплювався їхньою швидкістю. Але, як показав час, він усе зрозумів сам. Там ми жили на рибальській базі у недобудованій лазні. Дякуємо нашому рятівнику Олександру, який дав притулок нам і ще одній сім’ї з немовлям. Сиділи там до 5 березня. Поки що не дійшли новини, що з Придністров’я збираються входити російські війська. Наші сусіди зібралися до Коломиї і ми слідом за ними. У Подільську на блокпості нас зупинила тероборона та почався огляд машини. Постали запитання через те, що в багажнику знаходилися рибальські пристосування (пару вудлищ та ліхтарики), а потім попросили наші документи. І тут дійшла черга до моїх, де скрізь стоїть штамп «русская». Тоді під дулом автомата, у сніг та холод, усіх змусили вийди з машини. Стало дуже страшно! Я гадала, що мене розстріляють. Боялася тільки щоб не на очах у дітей. Але за годину до посту приїхали хлопці «посерйозніше». Якийсь приємний чоловік вийшов із машини та крикнув: «Ви що робите? Бігом дітей у машину!». В цей момент страх відступив. Він подивився всі наші документи і запитав лише одне: «Ви розумієте, куди їдете зі своїми документами? І скільки попереду ще блокпостів?», – я мовчки кивнула, а потім перепитала:
– Ви радите повертатись назад?
– До Южного? Ні, у мене теж є діти, не дай Боже що, я собі не пробачу!
Вибір був очевидний, і ми рушили далі.
Поклик предків
– Як далі були справи в дорозі?
– Під Могильово-Подільським, на одній дорозі, був караван біженців із Миколаєва, Херсона, Харкова, Києва та купа машин із написами «Діти». Там ми простояли 17 годин. Був моторошний холод і ніякого зв’язку. Тоді Мишко зрозумів, що ракети вже невесело. Тому хочу щиро подякувати місцевим волонтерам. Якщо ви читаєте це – низький вам уклін! Ви як ангели, що спустилися з небес: люди похилого віку і діти стукали у запітнілі вікна машин і ділилися їжею. Це були домашній хліб, кабачкова ікра, сало, печиво та трав’яні чаї. Люди чим могли, тим допомагали! Але справжнє диво сталося, коли до мене змогла додзвонитись бабуся з Могильова-Подільська. Вона сказала, що я єдина з нашого роду, хто повернувся на свою рідну землю і що мене берегтимуть найвищі сили.
Тоді до мене прийшло повне відчуття того, що я їду додому! На цьому наш шлях не закінчився і ми зрештою опинилися в Івано-Франківську.
Нове життя з нуля
– Вам хтось допоміг у пошуку житла, чи була гуманітарна допомога?
– В Івано-Франківську ми знайшли безкоштовну квартиру, щоправда, нас попередили, що вона у жахливому стані, а по сусідству живе душевнохвора людина. Мене це не лякало.
Господар квартири допоміг нам оформити ВПО та отримати першу допомогу, ходив скрізь із нами та знайомив із містом. Пізніше він знайшов дачну ділянку, де ми зайнялися городом. Дякую організації ООН та моєму життєвому досвіду, отримавши виплати, я купила багато борошна, олії та цукру. Я знала, що з таким продуктовим набором та своєю кулінарною фантазією прогодую дітей. А ось наш тато впав у депресію. І я можу його зрозуміти. Втратити все, свою улюблену роботу, колектив і виявитись ні з чим – це складно. Минув час, і він знайшов роботу. Щоб якось підтримати чоловіка, я почала готувати йому на обід якісь коржики, пиріжки та пончики. Ну і як одеситка, звісно, пригощала напарників. Як виявилося, багато чого місцеві хлопці в житті не куштували, навіть наш одеський біляш. Чоловік приходив натхненним та розповідав, як вони мене нахвалювали.
Мишко з татом
Читайте також: Війна та бізнес: як сім’я з Миколаєва відкрила в Одесі перший магазин шашлику
Бізнес-план від юного сина
– Саме тоді до Миші спала на думку ідея відкрити своє кафе?
– Про бізнес навіть і не йшлося. Все вийшло якось саме. Якось я напекла трохи самси, яку чоловік на роботу взяв. Всі були в захваті і пішла справа до того, щоб пекла їм на замовлення. Але бізнесу цього не вийшло, я не змогла брати з хлопців гроші! Тоді наш Мишко взяв ініціативу до своїх рук. 8 серпня він опублікував в інтернеті пост про те, що його мама смачно пече самсу і він принесе її до самого дому всім, хто забажає. Про цю ініціативу я не знала. Інтернет був лише у дитини, на той час рахунок поповнювали лише йому. Міша має багато друзів і його команду з гандболу «Портовик». Ми не могли сина залишити без зв’язку. Коли я дізналася про це, видаляти піст не стала, хоча не вірила в успіх, враховуючи те, що слово «самса» для місцевих було чимось чужим. Проте не хотіла в дитині приглушувати нотку заповзятливості. Ще мене дуже бентежила українська мова, якою Мишко зробив оголошення – вона була з помилками, і я не могла її підкоригувати. Перебуваючи в Киргизії, я з першого класу навчала узбецьку та киргизьку. А коли переїхала в Україну, рідна мова мені давалася важко у правописі. Але це не відлякало людей, і згодом у Михайла почав розриватися телефон від замовлень. І він їх почав приймати. Тоді я зрозуміла, що дитину треба рятувати. Ми прийшли до спільного плану дій і розпочали роботу.
На кухні
Тернистий шлях до успіху
– Хто допоміг вам у реалізації плану?
– Все було супер доти, доки замовлення не збільшилися, і ми стали не встигати. Треба було щось вирішувати. Почали перебирати варіанти, де можна позичити грошей на оренду приміщення під кафе та упаковки (до цього носили у звичайних пакетиках). Слава Богу, знайомий побачив новину від Миші в інтернеті та позичив нам потрібну суму. Інші знайомі допомогли створити рекламний щит. Дякую їм велике! Купили миски, дошки, якесь обладнання було, маленьку морозильну камеру та почали працювати. Але питання духовки у нас, як і раніше, було невирішеним. Купити хорошу, щоб м’ясний сік не пригорав, це дуже дорого. Але тут сталося диво: нам зателефонував бізнесмен Володя з Одеси. У нього кафе на Старопортофранківській, і він запропонував нам пекти на виплат, терміни якої ми навіть не обговорювали. Таким чином, Володя подарував нам надію.
Ще на тему: Шеф-кухар із Краматорська годує бургерами одеситів та допомагає ЗСУ (відео)
Офіційно ми відкрилися 27 серпня. У гості прийшли переважно ті, хто нас спочатку підтримав. Працюємо всією сім’єю щодня без вихідних. Мiшко у вільний час від навчання допомагає по доставці. Ну, ми не скаржимося. Важко, звичайно, ціни ми не піднімали, хоч витрати стали значно більшими. Це і електроенергія, і оренда, і податки, і бензин.
Клієнти додаються, нехай не так швидко, як нам хочеться, але не йдуть, а це найважливіше.
На кухні з мамою
Секрет щастя у східній кухні
– Розкажіть про свою кухню та поділіться планами на майбутнє?
– Чому саме східна кухня? Все насправді просто. Ми там жили і секрет східної кухні допоміг нам вижити у 90-ті роки. А секрет у тому, що це недорого, виглядає естетично та смачно, ситно та, звичайно, ароматно за рахунок спецій. Спочатку самса була царицею нашої кухні. Нині вони змагаються з тавуком (курка в особливому маринаді запечена в паляниці) та лахманжун – турецька піца. Цікаво, що спочатку нам дзвонили та замовляли лише кримчани, переселенці з 2014 року. І всі в один голос говорили, як вони чекали на самсу, як їм цього не вистачає. Навряд чи я наважилася б змагатися в приготуванні бануша або домашніх бандериків з м’ясом, а ось східна кухня пішла. Може, місія в мене така, познайомити Галичину зі східною кухнею.
Нам, звичайно, говорити про успіх ще зарано. Але морально ми стали сильнішими, а сімейні стосунки міцнішими. Єдине, за що в мене болить душа, це за синів, які хочуть додому. І я знаю, що таке війна та наслідки всіх цих переживань, як вони впливають на життя та на дитину. Зараз Мишко чекає на перемогу. Багато наших сусідів на передовій. Син уже знає, як ми її святкуватимемо: мама зробить величезний торт, і він зустрічатиме всіх, хто повернеться зі світом, навіть запрошення відправив.
Чи стане Мишко у майбутньому ресторатором? Важке питання. Йому лише 11 років. У нього багато захоплень та перехідний вік на носі. Але будь-який його вибір буде прийнято нашою родиною!
Інтерв’ю підготувала Анастасія Єпур
Фото з особистого архіву родини Михайла
