Війна, спільне горе, як ніколи об’єднали українців. Адже неможливо залишатися осторонь, коли рашистські нелюди прагнуть знищити нашу країну, поставити нас навколішки. І хоча на передову потрапляють не всі, залишаючись у тилу, одесити працюють на перемогу. У Миколаїв, що перебуває під безперервними обстрілами, який прикриває Одесу від навали орків, одеські волонтери регулярно доставляють гуманітарну допомогу.
Дим над Слобідкою
Волонтер Володимир за віком міг би з повним правом евакуюватись із країни. Але залишити – а в його розумінні, зрадити – рідну Одесу йому й на думку не спадало. При тому, що «ура-патріотом» він не був ніколи.
– Я ніколи не розумів прагнення України до Європи. Разом з тим, досить скептично ставився до перспективи дружби з Росією. Ну а після 2014 року й розмов про це не могло бути, – розповідає Володимир Георгійович. – Мені здавалося, що Україна має будувати своє «завтра» самостійно, прагматично використовуючи сусідство з усіма суміжними державами. Але ранок 24 лютого змінив усе. Багато чого, що обговорювали, про що сперечалися ми, «дивані аналітики», зараз виявилося, що абсолютно не має значення. Головним стало одне – почалася війна, гинуть люди.
А невдовзі був і перший приліт до Одеси. І разом з усіма одеситами він побачив чорний дим, що піднімається над Слобідкою.
В очікуванні дзвінка: екіпірування воїна
– Перетравивши події перших днів, я пішов у військкомат. Звідки мене «бортанули» через вік та перенесений інфаркт. Але так просто здаватися я не збирався, – ділиться волонтер. – Вирушив у територіальну оборону. Там записали мої дані та пообіцяли зателефонувати, якщо буде потреба. На відміну від військкомату, звернули увагу на мій досвід Афганістану. А потім… канули в Лету.
Володимир
Три місяці, за словами Володимира, він жив із відчуттям повної непотрібності. І взагалі – невідомо навіщо. Адже роботи із початком війни теж не стало.
Щоправда, син із рейсу прийшов і, звісно, теж побіг у військкомат.
– Звісно, з більшим успіхом, ніж я. Ну, зрозуміло: 40 років – це не 62 роки. Тут і справа з’явилося – екіпірувати воїна. Займалася цим вся сім’я: купували форму, захисні засоби, – згадує Володимир. – Не секрет: штатне екіпірування залишає бажати кращого… А мені – бо в мене дві руки праві – вдалося, пам’ятаючи свій афганський досвід, якоюсь мірою його вдосконалити.
Потім потягнувся довгий час очікування – а раптом все ж таки зателефонують…
Нічна гуманітарка
Незабаром на Привозі він зустрів начальника відділу кадрів підприємства, де працював раніше, зараз – співробітника охоронної фірми. Той поцікавився, чим займається Володимир. А потім запитав: «Ти не хочеш змотатися до Миколаєва та Очакова з гуманітарною допомогою?»
Так розпочалася робота.
Надсилати гуманітарну допомогу керівництво вирішило ночами. На Миколаїв волонтери виїжджали о десятій вечора, а то й о першій ночі. Вранці поверталися до Одеси та відсипалися.
– Та й удома все добре склалося, – ділиться волонтер. – Дружина тоді поїхала на якийсь час до дочки – тому нікому не треба було нічого пояснювати і не було кому за мене переживати.
«Їдьте в Одесу, і швидше!»
За словами Володимира, вперше офіційного замовлення від миколаївської влади у волонтерів не було. Почалося все із телефонного дзвінка племінника керівника охоронної фірми. Він працює лікарем-реаніматологом в одній із лікарень Миколаєва, і попросив дізнатися, чи можна приватно купити в Одесі деякі медикаменти, з якими в місті була напружена. Тож укомплектували те, що змогли в одеських фармацевтів зібрати, та й поїхали.
Потім до Очакова вирушили з медичними товарами: перев’язувальними матеріалами, що фіксують шинами, медикаментами.
Потім знову до Миколаєва виїхали: два мікроавтобуси з питною водою та медичними препаратами.
Миколаїв на той момент вже був дуже зруйнований. І одного разу одеські волонтери так і не в’їхали до міста.
– Зустріли нас на під’їзді до Миколаєва хлопці з тероборони, – згадує Володимир. – Ми перезавантажили гуманітарку в їхню машину і напуття отримали: «Все. Перезавантажилися, і їдьте, хлопці, до Одеси, та швидше». Поїхали. Проїхали Очаківський поворот, піднялися в гору. А там, за спиною – заграва. Дивитись було страшно. Потім уже дізналися, що наробили «брати слов’яни», діти сучі. Розбомбили практично центр міста.
Читайте також: Звідки планувалась атака на Одесу і що окупанти шукають замість пралень
Була нагода, коли волонтерам довелося стояти півночі в районі прибережного селища – чекали, поки закінчиться обстріл. А одного разу завезли медикаменти, повернулися до Одеси: а тут – новина: у Миколаєві орки лікарні потрапили. Щоправда, потім виявилося, що вантаж, який доставили одесити, не постраждав – його в іншу медустанову завезли.
Головне – щоб машина не підвела
Люди у волонтерській команді – найрізноманітніші. Здебільшого – співробітники охорони віком від 40 до 55 років. Гуманітарку до Миколаєва возять у свій вільний час. Грошей, зрозуміло, за це ніхто не платить. А поїздок у волонтерів до різних районів України було вже по 20 і більше: і під Херсон, і до Харкова…
Наразі необхідну гуманітарну допомогу одеситам доручають зібрати на замовлення миколаївської влади. Волонтерам вручають списки, а потім їм треба знайти все необхідне, зібрати та доставити сусідам.
Кожен, виходячи з особистих зв’язків, вибирає свій напрямок. Хтось займається продовольством, хтось оптикою…
– Я – усім, що стосується медикаментів, – розповів Володимир. – Сьогодні гуманітарну допомогу Миколаєву постачають багато одеських аптечних фірм. Дехто робить знижки на медикаменти до 50%. Буває, і безплатно препарати відпускають. І, як правило, підказують, де необхідні ліки та перев’язувальні засоби можна придбати.
Волонтери – люди відповідальні, проблем із ними не виникає. Найгостріше питання на сьогоднішній день, зазначає Володимир, – транспортне.
– Машини – не люди. Вони ламаються, – розповідає волонтер. – І упорядкування транспорту займає багато часу. А виїжджати треба. Але ж не поїдеш ти на машині, в якій не впевнений на 100%. Натомість із пальним проблем не було і немає. Запас є.
Збираємо нове замовлення
За розпорядженням голови Миколаївської обласної військової адміністрації Віталія Кіма, місто-герой на кілька днів було закрито . Така необхідність виникла для відпрацювання адрес можливих коригувальників вогню та зрадників.
Але й під час вимушеної перерви одеські волонтери не сиділи склавши руки.
– Як же миколаївці без нас? І як можна спокійно спати, коли по сусідах б’ють щодня, коли немає в них води та ліків? – Не розуміє Володимир. – Тож поки що необхідно, продовжуватимемо роботу. І зараз чергову поїздку готуємо. Щоправда, зібрані медикаменти, мабуть, доведеться у холодильнику зберігати.
